Відданість, що стала спадщиною: засновниця дошкільного відділу кременчуцького педагогічного училища Людмила Трушевська святкує ювілей

Майже п’ять десятиліть Людмила Костянтинівна Трушевська працювала у кременчуцькому педагогічному училищі. Вона формувала не просто фахівців, а серця майбутніх вихователів. Перші уроки доброти, витонченості й відповідальності багато хто з її учениць й учнів згадують через десятки років. Напередодні 85-річного ювілею, який жінка святкує 17 травня, «Кременчуцький Телеграф» побував в гостях у відомої педагогині.

Втілення мрії

Пані Людмила родом з Київської області, село Сезенків. Розповідає, що з дитинства мріяла про педагогіку. Разом зі своїми чотирма подругами грали «у школу» й в майбутньому хотіли стати вчителями.

 Так і вийшло. Правда, чотири подруги вступили в переяславське училище, а Людмила пішла навчатися в Київський педагогічний інститут, після закінчення якого отримала направлення в Лохвицьке педагогічне училище.

 Там в Лохвиці вона не тільки професійно зростала, але й зустріла свою долю — Леоніда Трушевського, з яким одружилися у 1963 році.

З Лохвиці у Кременчук

В 60-ті роки минулого століття у Кременчуці був справжній бебі-бум. В місті будувалося багато дитячих садочків. Була велика потреба в вихователях.

 Саме тоді в кременчуцькому педагогічному училищі вирішили відкрити дошкільний відділ, завідувачкою якого запропонували стати молодій талановитій Людмилі Трушевській.

Вона вважається засновницею дошкільного відділу у Кременчуці.

Пані Людмила згадує, що робота не обмежувалася лише навчальним процесом. Каже, було багато творчості. Зі своєю групою вони організовували й проводили концертні програми: співали, танцювали, читали вірші.

 Майже 50 років жінка віддала педагогічній діяльності. Пані Людмила випустила багато вихователів. Її випускники працюють вихователями, методистами, завідувачами дитячих садків в усіх куточках України. За свою професійну діяльність  вона нагороджена медаллю Макаренка, але найкращою нагородою вважає ставлення своїх вихованців до неї.

Від мами до доньки — історія вдячності Людмилі Костянтинівні

Я навчалася у педагогічному училищі. Завідувачкою відділення дошкільної освіти тоді була Людмила Костянтинівна Трушевська. Висока, статна, завжди з ідеально зібраним волоссям, у діловому вбранні — з білими комірцями, які підкреслювали її вишуканість та внутрішню силу. Вона була розумною, трохи суворою і водночас справжньою леді.

Ми її поважали.

Здається, на другому курсі я трохи втратила ритм навчання — ледь не «завалила» сесію, як то кажуть студенти. До училища приїхала моя мама.

 Було серйозне «виховання», після чого я знову зосередилася на навчанні. Виходячи з корпусу, мама зупинилася і попросила показати їй кабінет Людмили Костянтинівни. Я була спантеличена — не розуміла, навіщо вона хоче з нею поговорити.

Їхня розмова тривала хвилин тридцять. Я чекала, трохи хвилюючись. Коли вони вийшли — обійнялися, потисли руки. Обидві — усміхнені й спокійні.

Дорогою до гуртожитку мама розповіла, що Людмила Костянтинівна була і її вчителькою — ще тоді, коли училище знаходилось у Лохвиці.

Вона приїхала до Лохвиці зовсім юною. Вродлива, витончена, з бездоганним смаком — Людмила Костянтинівна була зразком для багатьох дівчат. Вони намагалися її наслідувати: шили сукні за зразком, повторювали крій. Але молода викладачка завжди казала: «Копіювати варто не вбрання, а прагнення до знань. Бо не сукні прикрашають жінку, справжня краса — всередині. Над нею й треба працювати».

Ці слова залишили слід не лише в моїй мамі, але й в мені.

Сьогодні я приєднуюся до привітань цієї шляхетної, розумної й красивої жінки. Я щиро вдячна їй за приклад і силу.

Бажаю довгих років життя з теплими обіймами — від себе, Лесі Лазоренко, випускниці Кременчуцького педагогічного училища і від своєї мами, Валентини Антоненко, випускниці Лохвицького педагогічного училища.