«Я у захваті від того, який він сильний духом». Оксана Корнет – про свого чоловіка, який пройшов «Азовсталь» та російський полон

Це історії десяти жінок, які через війну залишилися без підтримки та взяли на свої плечі й свої, і чоловічі справи та обов’язки. І це історії десяти чоловіків, яким стало сили залишити власний дім та сім’ю, аби виборювати нашу перемогу.

Наша десята героїня — Оксана Корнет.

Оксана Корнет — з Маріуполя. Але зараз вона живе у Кременчуці. Її чоловік Сергій служить у бригаді спеціального призначення «Азов» з 2014 року, пройшов «Азовсталь», російський полон і зараз знову повернувся на службу.

Сергій Корнет — з Глобинського району, села Пузикове. За фахом він — еколог, любить тварин, працював на фермі. Коли на війні загинув його сусід Руслан, Сергій не зміг стояти осторонь і у 2014 році пішов служити туди, де у нього були знайомі, — у полк (тоді ще) «Азов». У складі «Азову» він боронив кордони Маріуполя від російських військ, брав участь у Широкинській операції.

В армії він спочатку був звичайним солдатом, гранатометником, водієм «Спартана», а потім пішов у кінологічну службу й очолив її. Два роки до великої війни він служив керівником кінологічної служби полку «Азов».

Оксана та Сергій познайомилися в інтернеті. На той момент жінка займалася волонтерством.

— Ми з дівчатами на той час були волонтерами, допомагали військовим. Не тільки «Азову», а кільком підрозділам, усім, що могли, бо наша армія на той час була у капцях на блокпостах. Не було води, їжі, форми. Ми борщі й олів’є робили на фронт, в окопи хлопцям, — розповідає Оксана.

Коли почалося повномасштабне вторгнення, Сергій Корнет знаходився в гарнізоні в Юр’ївці Донецької області.

— Перші дні я його взагалі не бачила. У нас повномасштабне вторгнення почалося з того, що я прокинулася о 4.45 від потужного вибуху — розбомбили українську ППО біля Маріуполя.

У квітні Оксана запитала у свого чоловіка, чи будуть вони виходити з Маріуполя. Адже вона знала, що деякі групи військових вже полишили місто.

— Але він відповів, що про це навіть не може бути мови, тому що він ніколи не покине своїх хлопців. Мені на той момент було дуже боляче… Вони на той час знаходилися у Приморському районі й вже майже були оточені. Я дуже засмутилася, сказала: «Я все розумію, а як же я?» Але мій чоловік мені відповів, що він обов’язково повернеться, пообіцяв мені, що з ним усе буде добре. А я завжди вірю своєму чоловіку.

Сергій намагався хоча б раз на день-два виходити на зв’язок з дружиною. Але тоді, коли азовці переходили з Приморського району на завод «Азовсталь», звісток від нього не було 4 доби.

— Я знаю, який це важкий шлях — десь 8 км у повному оточенні. Це неймовірні речі — як вони взагалі залишилися живими… Це був найважчий період для мене, — ділиться дружина військового. — Я підняла на вуха усіх, написала усім, кого знала, хто був на той час в «Азовсталі». «Азовсталь» — це ж як місто в місті, бункери були окремо один від одного, і хлопці сказали, що вони його не бачили. Це було 15 квітня, а на зв’язок він вийшов 20 квітня (2022 року — ред.). І я сказала: «Будь ласка, я тебе прошу, хоча б раз на день плюсик мені пришли, бо я з розуму зійду».

Але труднощі ще чекали попереду. На «Азовсталі» не було безпечного місця ніде, бо завод постійно бомбили. Оксана розповідає, що побачила світлини в інтернеті, що у хлопців там немає чого їсти, і теж їсти перестала:

— Це було на Пасху. Я майже не могла їсти. Я йому написала, що я не їм, а він у відповідь: «Та ти собі не уявляєш, як тут смачно!» А я кажу, що знаю, що крім каші нічого немає. А він: «Та ми тут з тієї каші такі смаколики робимо, куди тобі зі своїми сушами!» Він мене підтримував навіть звідти. Така людина — ніколи не дозволяє і собі, і мені сумувати.

Чоловік Оксани був у групі пошуку їжі по заводу, часто знаходився на поверхні, а росіяни сипали фосфорні бомби…

— Найважчий день у мене був 15 травня. Тоді я не могла ні їсти, ні пити, ні спати. Це був моніторинг новин 24/7, щоб хоч щось дізнатися. Ми сподівалися на Туреччину, що їх турки заберуть. Їх тоді бомбили тритонними бомбами — там все сипалося, кожен день багато хлопців помирало. Це був відчай! Я 15 травня прокинулася зранку, у мене був такий відчай, що я навіть не хотіла вставати з ліжка. Пів дня життя як зомбі. Коли сказали, що вони виходять в полон, якщо чесно, я зраділа. Тому що це було якесь сподівання на те, що вони залишаться живі.

Коли військові виходили з «Азовсталі» в полон, то заповнювали для Червоного Хреста картки, де вказували свої дані І за кілька тижнів Оксані Корнет передзвонили з Національного інформаційного бюро і повідомили: росіяни підтверджують, що Сергій знаходиться в полоні. Але так щастить на усім. Деяких бійців рідні знаходять на відео, які знімають росіяни, але ті не підтверджують, що така людина знаходиться у полоні.

*Скрин з відео російських ЗМІ — Сергій Корнет у полоні*

За увесь час, що Сергій знаходився у полоні, він зв’язувався з дружиною два рази: за тиждень, як потрапив туди, і коли був вибух в Оленівці, повідомив, що живий (але зв’язок був украй поганий). І це були дуже короткі розмови.

— Спочатку я важко переживала, хоча і краще, ніж коли він був в Азовсталі. До речі, коли вони виходили, чоловік мені написав, що він повернеться за 3-4 місяці. І сказав: «Чекай мене у Кременчуці, я скоро повернуся, щоб все було добре». Тож потім я зібралася з силами. По-перше, діти. Дочка взагалі не спала, не їла, схудла, стала «зеленого кольору». Я зрозуміла, що так не можна і взяла себе в руки. Я почала вити нове гніздечко, готуватися до того, що повернеться чоловік. Подумала, що треба купити йому речі, бо все у Маріуполі залишилося.

Жінка пішла у спортзал.

— Я обожнюю йогу і зараз нею займаюся, але на той час, щоб нормалізувати свій стан, мені треба були потужні фізичні вправи. По-перше, щоб була потужна втома, по-друге, коли тіло втомилося, ти спиш нормально. Хоча б 4 повноцінні години. Бо нервова система на той час працювала дуже погано, часто були безсонні ночі.

Також почала багато читати і слухати психологів про те, як поводитися з чоловіком, який повернувся з полону. Намагалася переключити увагу від себе на нього.

— Натрапила на одне відео, коли психолог сказав: «Ви повинні розуміти, що ви будете опорою для чоловіка, коли він повернеться». Я подивилася на себе у дзеркало і подумала: «Оце я опора, така собі, ніяка. Треба щось із цим робити!»

Разом з дітьми постійно намагалася займатися якимись справами. Дочка вступила в університет, син пішов на бокс, мама приїхала з Маріуполя — їй потрібно було зробити операцію і Оксана допомагала з цим.

— А ще я постійно розмовляла з чоловіком. Я прокидалася, дивилася на фото і казала: «Добрий ранок, коханий мій! Ми тебе чекаємо, нехай у тебе день буде легшим, наскільки це можливо!» І він каже, що він це відчував у найважчі моменти. За два дні до його обміну я зробила собі вії і манікюр, було таке відчуття, що щось повинно змінитися. І 21 вересня (2022 року — ред.) його обміняли.

Коли Сергія обміняли, він одразу не додзвонився до Оксани, тож зателефонував своїй матері.

— Зателефонувала мені мама о 9 годині вечора, я піднімаю слухавку. Боже, у мене й досі мурашки йдуть… Мама кричить: «Оксано, тобі Серьожа дзвонить, ти чого трубку не береш?!» Потім він одразу перетелефонував мені знову, ми поговорили буквально 30 секунд, — згадує Оксана.

«86 днів Маріуполя і 124 в полоні»: мати Сергія Корнета з Полтавщини, якого звільнили з полону

Дружини бійців «Азову», коли готуються до обміну, складають для військових рюкзаки з усім необхідним — шкарпетками, спідньою білизною, засобами гігієни, телефоном.

— Я знала, що йому видадуть цей рюкзачок. А моя подружка із «Жінок із сталі» завжди їздить на обміни, я їй телефоную: «Наташа, там десь мій чоловік!» Вона з усіх шукала його. А йому збрили бороду, то вона його не впізнала одразу.

Групу звільнених з полону, у якій був і Сергій Корнет, спочатку привезли у Чернігів, після цього — ще у кілька локацій. Подружжя зустрілося за кілька днів.

— Не завжди чоловіки хочуть одразу бачитися. Бо коли людина знаходиться у полоні, вона постійно відчуває агресію від інших людей. І кілька перших днів їй просто треба звикнути, що люди навколо не б’ють, не штовхнуть, не принизять. Для мене це був шок, але зараз я його розумію. І можу сказати дівчатам: якщо ваш чоловік каже «їдь до мене скоріше», то треба їхати, хоч «вечірнім конем». Але якщо чоловік каже «ні, зачекай», то не треба нав’язуватися. Йому потрібен час, щоб отямитися. Вони міняються у зовнішності, стають худі. Мій чоловік схуд на 30 кг! Їх в Оленівці майже не годували, давали ложку каші, щоб людина не вмерла з голоду. А будь-який чоловік хоче, щоб жінка бачила його сильним, мужнім, а він не виглядає таким… Багато чоловіків соромляться своєї зовнішності, їм треба звикнути. Сергій сказав мені зачекати.

Перший раз Оксана з дочкою Веронікою та Сергій зустрілися у реабілітаційному центрі, де він перебував. Зустріч тривала пів години.

— Хлопці та дівчата після полону знаходилися у важкому стані. У чоловіка місяць підіймалася температура кожен день. Організм настільки виснажений, що він трошки щось робив — і вже втомлювався. Він так соромився своєї зовнішності, був дуже стриманий. Ми купили йому хот-дог, а він так його їв як ховав. Я це помітила. Він каже зараз, що не було такого. (посміхається) Але я пам’ятаю. Ці перші тижні, коли він повернувся, були, мабуть, найщасливішими моментами життя.

Доки Сергій був на реабілітації та у лікарні, подружжя спілкувалося телефоном:

— Ми кожен день багато розмовляли телефоном. Він відвик від телефону, не міг звикнути, що треба розмовляти.

Перший раз додому військовий приїхав за півтора місяця після обміну. Перед Новим 2023 роком Сергію на місяць дали відпустку, тож родина їздила відпочивати, бачилася з друзями та рідними. Зараз він продовжує свою службу у Києві.

На запитання, як справляється з побутом, коли чоловіка немає, Оксана відповідає:

— О, це важко! Іноді я кажу, що я відчуваю себе матір’ю-одиначкою, а він — чоловік, що просто проїжджає повз, — шуткує жінка. — Коли він їде з Києва до Запоріжжя, то може заїхати додому. Це буває інколи і ненадовго. Але він військова людина, я це розумію. Я бачила, за кого я заміж виходила. (сміється) Багато воїнів в окопах під обстрілами боронять нашу землю, тому мені б жалітися! Я вважаю, що жалітися не можна, бо що нам казати вдома в теплі, з гарячою водою і холодильником! Жалітися не на часі. Потім розкажемо один одному, як нам було важко.

5 травня 2022 року Сергію Корнету присвоїли нагороду — орден «За мужність» ІІІ ступеня, але отримав її у березні 2023 року. Оксана припускає, що чоловіка приставили до нагороди за перехід з Приморського району Маріуполя до «Азовсталі», за те, що він вивів людей, які були у нього у підпорядкуванні.

— Я взагалі у захваті від того, який мій чоловік сильний духом, організований, знає, що йому треба робити. Я на нього дивлюся і беру з нього приклад, — наголошує дружина військового.

Оксана Корнет каже, що коли закінчиться війна, вони з чоловіком мріють про великий будинок з власним господарством, а також про відкриття мініготелю з контактним зоопарком, де люди зможуть відпочивати від міста.

Що Оксана радить жінкам, у яких чоловіки в полоні?

По-перше, вірити, що все буде добре, і не опускати руки.
По-друге, варто дізнаватися у свого чоловіка, у якій частині він служить, який має позивний, куди направляють, взяти номер командира частини. Якщо військовий зник і не виходить на зв’язок, треба телефонувати командиру частини, у координаційний штаб, Національне інформаційне бюро.
По-третє, треба збиратися у спілки. У бригади «Азов» є спілки «Жінки зі сталі» і Azovstal Families, де дружини та родичі азовців можуть підтримати одне одного та поспілкуватися з однодумцями. За словами Оксани, близько 700 хлопців і дівчат ще досі знаходяться у полоні.

Читайте також:

Ця публікація підготовлена за фінансової підтримки Європейського Союзу. Її зміст є виключною відповідальністю «Кременчуцького Телеграфа» і не обов’язково відображає погляди Європейського Союзу