Це історії десяти жінок, які через війну залишилися без підтримки та взяли на свої плечі й свої, і чоловічі справи та обов’язки. І це історії десяти чоловіків, яким стало сили залишити власний дім та сім’ю, аби виборювати нашу перемогу.
Наша дев’ята героїня — Наталя Дишлюк.
— Я піду…
— Віталь, ти добре подумав?
— Наташ, хто, якщо не я?
— Віталік, у тебе немає мами, спросить такого рішення, тому що воно за собою волоче наслідки. Ти добре подумав перед тим, як зробити такий крок у своєму житті?
— Я піду, у першу чергу, захищати наше місто, щоб сюди ніхто не прийшов і щоб тебе ніхто чужий, що стосується росіян, не тронув рукою.
40-річна Наталя та 44-річний Віталій Дишлюк одружилися 22 роки тому. Рішення свого чоловіка поїхати на фронт Наталя пам’ятає, «як вчора». Сьогодні жінка разом з сином Олександром вчиться жити по-новому, але додає, що досі не може звикнути з тим, що Віталій вже більше ніколи не зателефонує їй.
Історія знайомства
Наталя познайомилась з Віталієм понад 20 років тому. На той момент вона вчилась у старшій школі, а чоловік вже працював на одному з заводів міста.
Усе життя Віталій захоплювався спортом — в дитинстві ходив на дзюдо, а вже у дорослому віці — відвідував спортзал. Наталя додає, що деколи до Віталія звертались, як до тренера.
Чоловік також полюбляв збирати гриби.
Розподілення обов’язків в сім’ї
Наталя каже, що Віталій завжди допомагав їй у хатніх справах. Чоловік відповідав за справи, пов’язані з ремонтом тощо.
Початок повномасштабної війни Росії проти України. Рішення Віталія
Про своє рішення піти захищати Україну Віталій сказав Наталі ввечері 25 лютого, коли повернувся додому.
Уже 26 лютого, у суботу, Віталій намагався вступити у лави територіальної оборони, але його не хотіли брати. Тоді він звернувся за допомогою до товариша, який працював у військовій сфері. 28 лютого Віталія забрали — «спочатку були Суми, а потім на Донбас».
Віталій на передовій — як родина підтримувала зв’язок
Спілкуватися подружжя намагалося щоденно. Наталя каже, що зв’язок переривався постійно — «якщо виїжджав у Курахове, то там він міг зателефонувати й більш менш поспілкуватися».
Для Наталі з сином поїздка в Курахове була складною. Жінка розповідає, що вибухи в місті лунали часто, але, на її подив, місто продовжує жити.
Загинув військовий 7 вересня 2023 поблизу села Новомихайлівка Донецької області. Поховали Віталія 18 вересня на Алеї Слави Свіштовського кладовища поряд з іншими захисниками України.
«Я навчилась жити, що я прихожу додому і він мене не зустрічає»
Сьогодні Наталю підтримують її батьки, а також родичі Віталія. Жінка каже, що їй часто дзвонить бабуся чоловіка, яку він називав «бабця».
Нині жінці допомагає 22-річний син Олександр — «всі, от як раз що стосується чоловічої роботи — це тільки син допомагає».
«Для них телефонний дзвінок багато чого значить»: підтримка тих, хто бере участь в російсько-українській війні
За словами Наталі, військових, у першу чергу, потрібно підтримувати — це має бути на постійній основі.
Деякі популярні серед населення питання можуть стати тригером для військових, зокрема нашкодити психологічно.
Читайте також:
- Тетяна Андросова: «Щоб мене зрозуміти, у вас має бути така сама втрата»
- Боялася сказати батькам, що їхній син загинув. 21-річна Владислава з Кременчука втратила коханого на війні
- Дружина військового Марина Липова: «Донька не дала мені опустити руки»
- Вікторія Єпіфанова: «Найскладніше чекати дзвінка, коли його немає…»
- З синами, що залишились без татового плеча: історія Марії Хорольської, яка втратила чоловіка у війні
- Олена Савченко: «Хотіли пожити як люди, а клята війна зробила по-своєму»
- Вікторія Сорокіна: «Найбільше бажання – повернути чоловіка додому»
- «Початок нового життя». Історія дружини загиблого військового Ольги Гори
Ця публікація підготовлена за фінансової підтримки Європейського Союзу. ЇЇ зміст є виключною відповідальністю «Кременчуцького Телеграфа» і не обов’язково відображає погляди Європейського Союзу
