Світлана Головань – колишня цивільна жінка, затримана російськими силовиками, яка пройшла шість років незаконного ув’язнення, одинарні камери «Ізоляції» та цинічне шантажування дітьми задля фальсифікованих окупантами справ.
До полону жінка жила у Новоазовську. Будинок на самій околиці міста, одразу за яким починався тихий ліс.
— Ми жили в особливому місці, там була неймовірна аура. Зранку, коли сонце тільки вставало, я виходила у двір із гарячою чашкою кави. Просто стояла й слухала, як у лісі співають пташки. Це був мій щоденний ритуал спокою.
Її дім завжди був сповнений приємними спогадами. Вона облаштувала затишний навіс із невеликим диванчиком, столиком і картиною-водоспадом, де вечорами збиралися куми та друзі, лунали сміх і пісні під гітару. Вона була серцем не лише своєї родини, а й усього району: зробила дитячий майданчик у дворі, куди сходилась сусідська малеча, виносила їм солодощі, морозиво й кавуни на свята.
Навіть коли в місто прийшла війна, родина продовжувала створювати затишок у своєму домі. Вона робила ремонти, доглядала сад і вірила, що стіни рідного дому, в які вкладено стільки любові, зможуть їх захистити.
— Я завжди любила, щоб у домі було життя, щоб люди приходили, щоб було тепло і по-справжньому сімейно.
Світлана займалась солінням та копченням риби, допомагала сусідам і завжди покладалася лише на себе. Після окупації вона продовжувала підтримувати людей навколо — власним автомобілем возила знайомих до Маріуполя, щоб допомогти оформити українські документи чи зробити закупки продуктів, адже у багатьох на це не було ні коштів, ні транспорту.
Затримання на очах у дітей
Здавалося, навіть в окупації життя можливе, але 29 серпня 2019 року жінку затримали люди зі зброєю та в камуфляжі. Без пояснень. Попрощатися з дітьми не дали можливості.
— Мене засунули в цивільну машину між двома озброєними силовиками на задньому сидінні. Я дивилася у вікно й бачила, як моя старша донька Аня розгублено біжить за іншим автомобілем, який рушав із двору. Вона думала, що я там. Ця картина серпневого дня досі стоїть у мене перед очима…
А далі була одинарна камера, побої, удушення пакетами, допити, шантажування дітьми.
— «Одиночка» — камера метр на півтора, де я провела чи то місяць, чи то два. Замість ліжка — сира цементна підлога і пошматований матрац, який закривав її лише наполовину.
Одного дня крізь стіни чи приховані в камері динаміки Світлана почула голос своєї старшої доньки. Та ридала й кричала: «Відпустіть мою маму! Будь ласка, відпустіть її!».
— Я забилася в куток, затисла вуха руками. Мені здавалося, що я божеволію, що мої діти теж десь тут, у сусідніх підвалах, і над ними знущаються. Мене рятувала тільки молитва. Я без зупину читала «Отче наш» — це був мій єдиний щит.
Лише згодом, коли Світлану перевели до спільної камери, вона дізналася від інших полонянок, що це була стандартна система катів з «МГБ». Вони багатьом жінкам вмикали сфабриковані аудіозаписи з голосами рідних, щоб змусити підписати будь-які папери.
У полоні жінка провела понад шість років.
Довгоочікуване звільнення
В один з днів двері камери відчинилися і пролунав наказ «на вихід». Світлана каже, емоцій не відчувала ніяких. Психіка закам’яніла, захищаючи саму себе.
— Я думала, що мене ведуть у санчастину на уколи, мама якраз передала мені ліки, але наглядачі повели в бібліотеку й сказали: «Ви зараз їдете додому». Дівчата поруч плакали, не могли опанувати себе, а я наче скам‘яніла. Але організм не обманеш. Коли дали ручку підписати документи, мене почало так трясти, що я заледве спромоглася вивести власне прізвище. Тіло видало весь той підсвідомий стрес, який стримувала роками.
13-го серпня 2025 року розпочався її рух до свободи, а 14-го вона вже дихала повітрям вільної України. Тепер число 13 для неї — символ початку нового життя.
До самого кордону Світлану не полишав страх, що звільнення — це чергова брехня окупантів. У голову лізли думки про те, як жити далі, якщо її так і не випустять до дітей.
— Коли я побачила наш прапор, прийшло усвідомлення, що я дійсно в Україні. Спочатку усе навколо здавалося якимось неймовірно радісним. Зустріч із сестрою, зустріч із похресником, із онуком… Усе разом відчувалося так, наче ти раптово потрапив у рай. Ти на волі, ти вільна! Мені не вірилося, що після всього жаху можна знову бути такою щасливою.
Але повернення до цивільного життя виявилося важким. Поки жінка перебувала в полоні, її організм «тримав оборону». Вона місяцями спала на цементі в одинарній камері й жодного разу не хворіла. Удар по здоров’ю стався після звільнення.
Під час першої реабілітації нервова система нарешті розслабилася, й усі хвороби проявились одночасно. Головною захисною реакцією став сон, вона могла спати днями, ховаючись від реальності.
Змінилося сприйняття найпростіших речей, наприклад — їжі.
— У полоні я мріяла про солодкі булочки. Думала, вийду — і буду їсти їх постійно. А зараз я їх не хочу. Апетит, смаки, сприйняття продуктів — усе змінилося. Організму потрібен час, щоб знову повірити, що їжа — це безпечно і вона є завжди.
Важке відновлення
Шість років неволі залишили глибокий слід в душі жінки. Вона багато що пережила, але звичайні розмови про дім наводять на неї глибоку тугу, а старі фотографії викликають сльози.
— Я дивлюся на свої старі фотографії з Новоазовська, і подобаюся собі на них. Здається, тоді я була геть іншою людиною. І ззовні, і всередині щось змінилося. Окупанти забрали, викреслили шість років мого життя. Діти виросли за цей час! А я не бачила цього. В мене забрали найщасливіші миті материнства.
Найважчим етапом адаптації стало повернення доньок. За шість років розлуки дівчата виросли. Старша, Аня, зараз перебуває в Німеччині. Вона самостійна, вчиться, заробляє на життя.
У вересні 2025 року Світлана вперше за шість років побачила доньок.
З Софією з великою ніжністю та любов’ю Світлана відбудовує взаємовідносини. Молодша донька намагається у всьому підтримувати маму та проявляти турботу. Софія розквітла у школі, вона дуже підтягнулася в навчанні, тішить маму чудовими оцінками, а вчителі відзначають її старанність.
— Вона виросла дуже самостійною. У Софії є характер, вона справжня молодчинка. Звісно, нам обом потрібен час, щоб звикнути знову бути разом, адже вона так само адаптується до нової реальності. Але між нами стільки тепла! Буває, донька підходить, міцно-міцно обіймає мене і каже: «Мамочко, ти у мене найкраща». Для мене ці слова — найбільше щастя.
Наразі Світлана Головань є членкинею ГО «Нумо, сестри!». Завдяки підтримці жінок, які теж пережили полон, тиск, переслідування, вона пише нове життя з чистого аркуша.
— Через ув’язнення у мене не було шкільного атестата, тож на волі я пройшла через складний процес підготовки екстерном і вже подала всі необхідні документи для проходження НМТ. Я хочу вивчитися на технолога харчових продуктів. Це дасть розвиток, я зможу влаштуватися на роботу, можливо, на підприємство чи в супермаркет. Я вірю, що мені все вдасться.
Коли стає складно, на допомогу приходять посестри та психологині — люди, які вміють слухати, підтримувати та давати справжню опору. Однією з таких можливостей для відновлення став оздоровчо-реабілітаційний ретрит на Закарпатті для мам і дітей. У програмі поєднувалися психологічна підтримка, оздоровчі процедури, сімейні консультації, творчі заняття та екскурсії.
Особливого значення ця поїздка набула для Світлани, адже незадовго до того здійснилася ще одна її мрія — мама, яка тривалий час залишалася в окупації в Новоазовську, нарешті повернулася на підконтрольну Україні територію.
Сьогодні Світлана разом із донькою та мамою знаходиться в безпеці й живуть разом. Спільна поїздка стала для всієї родини можливістю побути разом, відновити сили та відчути підтримку спільноти.
Світлана Головань вдячна всім, хто не залишає наодинці жінок, що повертаються з полону.
— Це дуже важливо, знати, що ти не один. І сьогодні я знову відновлююсь й готова до нового повноцінного життя.
Міжнародний день боротьби з сексуальним насильством в умовах конфлікту (СНПК) відзначається щороку 19 червня. Мета цієї дати — привернути увагу до воєнних злочинів, підвищити обізнаність суспільства про постраждалих та надати їм необхідну підтримку.
Раніше ми писали, що «Нумо, сестри!» запустили мистецький проєкт про українок у російському полоні
Також у нас є ряд інтерв’ю з цивільними жінками, які постраждали в окупації:
- «У мене був страх, що я зараз помру, а комусь залишаться мої діти»: колишня бранка кремля Юлія Дворниченко
- «Я обрала життя, тому робила те, що від мене вимагав окупант» — історія дівчини, яка постраждала від сексуального насильства під час війни
- Звільнена з полону 30-річна жінка провела дев’ять днів в металевому контейнері
- «Прокладок не було. Користувалися ганчірками, які знайшли у камері»: колишня бранка Кремля розповіла про жахіття російського полону
