Дитинство більше за війну: як писати про дітей етично й відповідально

Діти в українських медіа: статистика й образ

Моніторинг ІМІ показує, що українські медіа говорять про дітей, але здебільшого мовою цифр і звітів. У березні 2025 року було досліджено 12 онлайн-видань: найчастіше діти згадуються у новинах про війну (28% матеріалів), освіту (14%) та медицину (10%). У публікаціях про війну акцент робиться на наслідках атак, евакуації чи поверненні викрадених дітей. Це важливі теми, але вони подаються переважно через офіційні дані, без коментарів самих дітей чи експертів. Діти в цих сюжетах часто постають лише як цифри або об’єкти рішень, а не як повноправні учасники подій. Моніторинг також показав, що медіа нерідко використовують стереотипні образи: діти як «жертви війни» або як «символи майбутнього». Такий підхід позбавляє їх індивідуальності й не враховує реальні переживання.

Ми спитали Юлію Суркову, яка з 2014 року висвітлює історії дітей у зоні війни, співпрацює з ЮНІСЕФ та міжнародними медіа, як, за її спостереженнями, українські медіа розповідають про дітей. На думку Юлії, в медіа надто часто концентруються на драматичних сюжетах — евакуації, руїнах, втраті домівки чи травмах. Це створює емоційно сильний, але однобокий образ дитинства у війні.

Етичні орієнтири: що кажуть регуляторні органи та фахівці

Національна рада з питань телебачення і радіомовлення рекомендує уникати героїзації участі дітей у бойових діях та не подавати такі сюжети як сенсаційні. Важливо, щоб із матеріалів не можна було ідентифікувати дітей, які перебувають на окупованих територіях чи мали досвід окупації, щоб не поставити їх під загрозу. Слід також уникати демонстрації найбільш травмівних образів війни (смерть, катування, тілесні ушкодження, налякані діти крупним планом), особливо у час, коли діти можуть самостійно дивитися телевізор. 

Важливо не закріплювати образ дитини лише як «ікони страждань війни», натомість показувати приклади стійкості й відновлення. У сюжетах про дітей, що покинули свої домівки, не можна допускати дискримінації чи стигматизації. Рекомендується також залучати дітей до розповідей про власні приклади стійкості, але лише за поінформованої згоди та за участі психологів. Важливо не тільки передавати слова дітей, а й показувати сам процес етичної взаємодії журналіста з ними: прохання дозволу, підтвердження почутого, уважність до меж.

Комісія з журналістської етики у своєму Практикумі наголошує, що навіть у період війни журналісти повинні дотримуватися базових стандартів — достовірності, повноти, збалансованості й точності. Ці принципи особливо важливі у матеріалах про дітей, адже вони є найбільш вразливою групою.

Освітній омбудсман підкреслює правовий вимір: для зйомки дітей у школах потрібна письмова згода батьків, а після 14 років — і самої дитини; згода має бути добровільною, усвідомленою й отриманою перед конкретним заходом; окрема згода потрібна на публікацію матеріалів, особливо в інтернеті; у разі порушення права на приватність батьки чи діти можуть вимагати видалення матеріалів і компенсації шкоди.

Опитані нами фахівчині також наголошують на обов’язковості згоди дитини та батьків. Особливо коли це стосується публікації фото.

Олена Розвадовська, співзасновниця та голова правління Благодійного фонду «Голоси дітей»:

— Ключове — це усвідомлена згода дитини. Що мається на увазі під «усвідомлена»? Ми дуже часто не публікуємо фото дитини, попри те, що є дозвіл і батьків, і дитини. Адже дозвіл батьків часто теж не до кінця усвідомлений.

Наприклад, може бути дуже така маніпуляція. Приходить благодійний фонд і каже: «Ви з’їздили на кемп до нас, а тепер нам потрібна ваша історія». І мама з вдячності за допомогу підпише будь-яку згоду. Ми ніколи не публікуємо таке фото, скільки би згод батьків не було. І ніколи цим не маніпулюємо.

Дитина має розуміти, їй треба пояснити: «Дивись, це матеріал для онлайну. Він залишиться там завжди. Ти маєш розуміти, що це буде опубліковано, це прочитають сто тисяч, приміром, читачів газети чи іншого медіа». Тобто дитині треба справді широко показати, що таке фотографія для медіа. І не боятися, якщо скажуть «ні». Адже існують способи сфотографувати дитину так, щоб її не можна було упізнати. Та й завжди можна використати ілюстрації замість фотографій. Звісно, я розумію, що всім цікава фотографія дитини, яка виїхала з Донецька, але ми такого не опублікуємо, навіть якщо є згода. Бо це може нести ризик для дитини. Тому це завжди про відповідальність журналістів і бажання редакції іти за етикою, а не клікбейтами.

Юлія Суркова, журналістка й менторка освітніх проєктів; 12 років висвітлює історії дітей у зоні війни та співпрацює з ЮНІСЕФ і міжнародними медіа:

— Це достатньо поширена помилка — коли журналісти не беруть письмову чи хоча б усну згоду батьків, опікунів або тих, хто відповідає за цю дитину, на інтерв’ю, на фото і на відео.

Окрім того, що це вимога законодавства (як міжнародного, так і українського), я також вважаю, що згода — це повага до самої дитини. Дитина та її родина мають бути поінформовані про те, що вони мають право відмовитися від цього інтерв’ю.

Приміром, цього літа в Києві на лівому березі під час обстрілу житлових будинків я бачила, як міжнародні агенції беруть інтерв’ю в дитини, біля якої навіть немає нікого з дорослих.

Я розумію, чому так відбувається: журналісти, які пишуть про людей із травматичним досвідом, самі переживають травматичний досвід. Іноді журналіст, який приїхав знімати обстріл, сам перебував під тим обстрілом, і всю ніч не спав, і працює з останніх сил. Можливо, тому іноді в людей немає сил думати про всі ці норми. Але менше з тим вимоги законодавства треба виконувати.

ЮНІСЕФ пропонує детальні рекомендації для журналістів, які працюють із темою дітей та молоді. Їхня мета — забезпечити баланс між суспільним інтересом і правами дитини. Тут також наголошується на повазі до гідності й приватності, уникненні шкоди та стигматизації, обов’язковому отриманні усвідомленої згоди, точності контексту й перевірці фактів. Крім усього іншого, журналісти мають завжди керуватися принципом «найкращих інтересів дитини».

ЮНІСЕФ наголошує, що інтерв’ю з дітьми має проводитися максимально обережно: журналісти повинні уникати запитань, які можуть викликати біль чи ретравматизацію, не допускати постановочних історій і завжди отримувати усвідомлену згоду дитини або її законного представника. Важливо створювати безпечні умови — обмежувати кількість інтерв’юєрів, пояснювати мету розмови зрозумілою мовою та дбати, щоб дитина почувалася вільно й не зазнавала тиску.

ЮНІСЕФ також радить журналістам уникати категоризації та описів, які можуть зробити дитину мішенню для дискримінації або відчуження, завжди забезпечувати точність контексту й ретельно перевіряти дані. Якщо дитина постраждала від сексуального насильства, має ВІЛ-статус, брала участь у бойових діях чи має досвід біженства, її ім’я та образ мають бути змінені або приховані. Оприлюднювати дані можна лише тоді, коли це відповідає найкращим інтересам дитини і вона сама прагне висловитися чи брати участь у програмах. Якщо існує ризик загрози, журналісти повинні показувати не історію окремої дитини, а загальну ситуацію, у якій опинилися діти.

Ми запитали наших співрозмовниць про практичні поради щодо роботи дітьми. Перше, на що звернула увагу Юлія, — що баланс між суспільною значущістю та приватністю можна знайти через зміну фокусу.

Практичні поради та алгоритми роботи з дітьми

Юлія Суркова також радить журналістам давати дитині час і не поспішати з інтерв’ю, домовлятися про розмову в комфортному місці, уникати питань, що викликають провину, та не давати обіцянок, яких журналіст не може виконати (як-от «все буде добре», «війна скоро закінчиться» тощо).

Інтерв’ю має починатися з безпечних тем — улюблених іграшок, домашніх тварин, малюнків:

— Часто дітям дуже важко згадувати досвід окупації чи досвід обстрілів. Тому можна не питати, що саме відбувалося з дитиною. Натомість можна її спитати: «А хто був з тобою поряд, коли ви перечікували нальот російських літаків у Маріуполі в театрі?». Чи «хто був поряд з тобою, коли ви опинилися в окупації в Херсоні». 

Я завжди починаю не з того, що ставлю дитині якісь питання. Я прошу її показати улюблену іграшку. Або якщо в дітей є котики, собачки — це завжди найкраща тема, на яку діти хочуть говорити і протягом якої вони розкриваються. 

— Саме так з’явилася серія матеріалів для ЮНІСЕФ «Іграшка з дому», де діти розповідали про речі, які взяли з собою під час евакуації, — розповідає Юлія. — Ці історії показали не лише біль, а й символи дому та теплі спогади.

Олена Розвадовська додає, що фонд «Голоси дітей» виробив алгоритм: інтерв’ю відбувається у присутності психолога чи довіреної особи, яка може перервати або перефразувати питання, якщо дитині стає некомфортно. Алгоритм залежить від віку: семирічна дитина потребує присутності мами чи близького дорослого, тоді як підліток у 17 років сам вирішує, чи давати дозвіл на публікацію.

— Тут треба просто проявляти чуйність і розуміти свою відповідальність, — підсумовує вона.

Інтерв’ю з дітьми, які пережили травматичний стрес, потребує особливої чутливості та підготовки. Перед розмовою журналісту варто дізнатися якомога більше про подію, поспілкувавшись із батьками, адвокатами, учителями чи медичними працівниками, а також зайнятися самоосвітою — вивчити особливості розладів і реакцій на стрес. Важливо уточнити у близьких, які теми можуть бути для дитини надто болючими, і врахувати це під час інтерв’ю. Дитина та її батьки мають право обрати знайомий і безпечний простір для розмови.

Спілкуватися слід без зверхності, поважаючи почуття й спосіб, у який дитина описує пережите, адже її реакції можуть відрізнятися від очікуваних. Спогади можуть бути неповними чи плутаними — це не вигадка, а наслідок стресу чи вікових особливостей, тому не варто тиснути й примушувати згадувати. Запитання не повинні містити прихованих звинувачень, адже це може викликати почуття провини чи приниження.

Розповідь про травматичний досвід може спричинити сильні емоції навіть через роки, тому варто бути готовим запросити близьких або фахівця, який допоможе дитині впоратися з реакцією. Тривалість інтерв’ю має відповідати віку: до 9 років — близько 30 хвилин, від 10 до 14 років — 45 хвилин, для підлітків — до години.

І головне: дозвіл батьків не звільняє журналіста від відповідальності — він має діяти професійно, обирати адекватні рішення й дотримуватися норм етики.

Помилки журналістів: погляд експерток

Одна з ключових проблем — дорослоцентричний і сенсаційний погляд на дитячий досвід.

— Діти часто стають не суб’єктами історії, а інструментами для підсилення емоційного ефекту матеріалу, — каже Олена Розвадовська. Вона виокремлює кілька найпоширеніших помилок: ретравматизація через надмірні деталі, показ дитини виключно в образі жертви, порушення меж приватності та згоди, моралізаторство й оцінювання, використання дітей як емоційного аргументу.

Дитячі історії не варто подавати як сенсаційні, каже Юлія Суркова:

— Під час війни журналісти часто висвітлюють історії дітей як breaking news, як гарячі новини. І для мене це головна головна проблема, бо дитячі історії — це не breaking news; це історії, які потребують часу. Вони потребують часу для того, щоб дитина звикла до журналіста, з яким говорить. І для того, щоб дитина відійшла від травмуючої події, про яку пишуть медіа.

Іноді час потрібен і самому журналісту, щоб сформулювати правильні, коректні питання, які не ображають і не ретравматизують дитину. Тому, на жаль, оцей принцип супероперативності, який працює з іншими історіями, не годиться для дитячої історії.

В Києві чи на сході після масованих обстрілів я часто бачу одну й ту саму помилку: коли журналісти починають записувати й розпитувати дитину прямо там, на руїнах будинку, де вона жила ще кілька годин тому. І ставлять некоректні питання на кшталт: «Що ти відчував, коли прилетіла ракета, коли була поранена твоя мама?». Це питання, заборонене всіма етичними нормами, тому що воно ретравматизує, відкидає дитину знову в момент травми. Але, на жаль, всі 12 років я чую, як закордонні та українські колеги ставлять його дітям.

Нормалізація дитинства та роль регіональних медіа

У психологічному сенсі нормалізація дитинства — це не заперечення травми; це повернення дитині права бути дитиною, а не лише носієм воєнного досвіду. Журналісти можуть сприяти такій нормалізації, каже Олена Розвадовська, якщо показують не лише біль, а й життя: що дитина любить робити, які має мрії, маленькі перемоги. Важливо зміщувати фокус із події на процес відновлення — хто підтримує дитину, які середовища допомагають їй адаптуватися, яку роль відіграють школа, психологи, родина.

— Тривожність чи труднощі з навчанням — це не “поламаність”, а природна реакція на ненормальні обставини, — каже вона.

Будь-яка дитина більша за свою травму. І навіть більша за війну, в умовах якої вона живе, каже Юлія Суркова. Згадана вже серія «Іграшка з дому» для ЮНІСЕФ добре показує, що вдалі матеріали — це ті, де дитина не жертва, а особистість із власним голосом, мріями й маленькими перемогами. Тут діти розповідали про речі, які взяли з собою під час евакуації, і ці історії показували не лише біль, а й символи дому та теплі спогади.

Локальні історії не менш важливі за національні чи міжнародні.

— Я не можу ділити історії дітей на локальні чи нелокальні, — каже Олена Розвадовська. — Це все історії дітей України, і вони абсолютно точно важливі для міжнародних дискусій.

Регіональні медіа, за її словами, ближчі до дітей і можуть показати їхнє життя у школах, селах і громадах, а також історії успіху місцевих фахівців та організацій. Вони часто стають джерелами для національних і міжнародних медіа, підсвічуючи теми, які залишаються непомітними на глобальному рівні.

Приклади таких матеріалів ми бачимо в різних виданнях. Скажімо, Frontliner у статті «Коли після вибухів лунає сміх: нове життя дітей війни» показав дітей не як жертв, а як учасників процесу відновлення — у таборі, де вони отримують психологічну підтримку й можливість відчути себе дітьми. Регіональні медіа створюють чимало важливих історій. Серед вдалих матеріалів Олена Розвадовська згадує такі: «Суспільне Чернівці» розповідало про дітей із прифронтових територій, які втратили домівку; «Об’єктив медіа» в Харкові писало про проблеми зі сном у дітей, що виїхали за кордон; закарпатський Varosh показав історію Софії, яка зберігає зв’язок з Україною через мрії та щоденні практики.

***

Етичне висвітлення теми дитинства у воєнний час — це питання і професійних стандартів, і безпеки, й гідності. Журналісти, освітяни й регуляторні органи мають діяти узгоджено, щоб жодна розказана історія про дитину не завдала шкоди її життю й майбутньому.

Журналістика може бути не лише інформативною, а й терапевтичною, підтримуючи нормалізацію дитинства. Вона може пояснювати реакції дітей як нормальні, зменшувати тиск на родини, показувати процес відновлення й давати дітям право голосу без примусу.

У цьому контексті важливими є всі рівні медіа — від національних до регіональних. Локальні журналісти, які працюють поруч із громадами, здатні показати деталі життя дітей, які формують ширшу картину для світу. А національні та міжнародні видання можуть масштабувати ці історії, роблячи їх частиною глобальної дискусії про права дитини й етику під час війни.

Таким чином, завдання журналістів — свідомо балансувати теми, щоб показати дитинство у війні багатогранним, а не лише травматичним. Це шлях до того, щоб суспільство бачило дітей не як символи чи статистику, а як особистостей із теперішнім і майбутнім.

Корисні ресури:

1. Відеокурс на 8 лекцій «Безпечний простір для дитячих голосів у медіа»
2. Діти — це не маленькі дорослі. Гайд для журналістів щодо проведення інтерв’ю з дітьми від БФ «Голоси дітей»
3. Рекомендації для журналістів, які висвітлюють проблеми дітей та молоді від ЮНІСЕФ
4. Діти в Україні. 2,5 роки повномасштабної війни. Звіт БФ «Голоси дітей»

Ця публікація здійснена в рамках проєкту «Медіамости: Фінляндія — Україна», що реалізується Асоціацією «Незалежні регіональні видавці України» в партнерстві з News Media Finland та фінансується Міністерством закордонних справ Фінляндії