«Показуха заради показухи, виснажливі тренування й пуста юшка на обід», — новобранець розповів про будні в навчальному центрі ЗСУ

4.06.2024, 11:12 Переглядів: 16 528

 

Перебування в навчальному центрі ЗСУ — справжня школа життя й виживання

Часто чую розмови про те, що добровольців в Україні не залишилося. Це неправда. Знаю багато людей, які обрали для себе службу в рядах ЗСУ. Ні десять років тому й навіть не два з половиною, коли почалося повномасштабне вторгнення, а ось зараз, коли мобілізація залишається темою номер один. Тільки в моєму оточенні таких понад десять. Замало, але вони є.

В більшості це хлопці й дівчата, віком до 30 років. Всі вони пішли в рекрутингові центри, щоб мати можливість обирати, де служити. Всі попали саме туди, куди планували.

«Рекрутинг працює. Шкода, що мало хто в нього вірить, і на то є свої, об’єктивні причини», — поділився зі мною новобранець Остап (ім'я змінене), який щойно закінчив підготовку в одному з навчальних центрів ЗСУ.

Ми поспілкувалися багато про що й на моє прохання розповісти по первинну підготовку й поділитися першими враженнями від армії, лише посміхнувся: «Дивись, щоб моя розповідь не мала зворотного ефекту для тих, хто готовий йти до лав ЗСУ, бо особливо нема чим хвалитися, а ось проблем навпаки — забагато».

Важливе рішення про мобілізацію

Остап з Донеччини. Рідне місто окуповане з 2014 року. Всі ці роки він живе на Харківщині, а рідні досі там, в окупації. До повномасштабного вторгнення Остап раз на рік приїжджав у гості.

— Надовго не затримувався, тиждень, не більше. З рідними побачився, бабусь й дідусів провідав й назад, в Україну. Ні з ким з колишніх друзів, однокласників, які обрали для себе життя в окупації, стосунків не підтримую. Щиро вважаю їх зрадниками. Якщо старше покоління ностальгує про радянські часи й каже про повернення до них при путінському режимі, й підкреслює, що все життя цього чекали, то з молоді інший попит. Вони зрадили свою країну, обравши для себе окупаційну владу… Але кожен сам робить вибір — я ніколи не зрозумію й не прийму їх позицію. Це їх відповідальність, — розповідає Остап.

З 2022 року він жодного разу не був вдома. Можливості не було па й бажання також, каже хлопець.

— Рідні там, а ти вирішив йти у ЗСУ. Що сприяло рішенню? — запитала в нього.

Каже, що думку про це давно виношував в голові, але весь час щось стримувало. Як тільки виповнилося 27 років (мобілізаційний вік), почав діяти.


— Я навіть не думав про те, що буду ховатися від ТЦК…Це не моя історія. Я давно подумки готувався до армії, тому почав подавати резюме в різні бригади по своїй професії. Коли получив підтверджуючий відгук, повідомив про це свою сім’ю, — розповідає Остап. — Дівчина, батьки хоч і хвилюються дуже, але прийняли спокійно. Навіть сказали, що чекали від мене цього й пишаються рішенням. Єдине, ми домовились нічого не казати старим, які на Донеччині. Не треба їх хвилювати — вони все одно не зрозуміють моїх мотивів. А я вірю, що ми повернемо свої території. Важко буде, але треба відстоювати свої кордони. Треба вірити й діяти, бо цілісність країни — це надважливе питання для нашого майбутнього.

«Бригада не менш за рекрутера зацікавлена в якісних кадрах»

День пішов на бюрократичні питання.

Остап каже, що поїхав в місто базування бригади й там оформлював всі папери й отримував відношення: «Система далека від досконалості, тому для впевненості в тому, що попаду, куди треба, поїхав на базу бригади. Там через місцевий рекрутинговий центр оформився, пройшов комісію — мене майже за руку водили всюди й допомагали. Бригада не менш за рекрутера зацікавлена в тому, щоб все вийшло, як треба. Бо вони теж собі підбирають кадри на певні спеціальності й хочуть мати впевненість, що там будуть працювати люди, яких вони знайшли».

Ще день — на розв'язання організаційних питань й поїздку в навчальний центр.

— Мене відразу попередили, що там буде «жестяк». «Треба потерпіти, потім все норм буде», — напучували в бригаді. Я й раніш цікавився — багато моїх колег, друзів пройшли через це й ділилися враженнями. Здавалось, що психологічно був готовим. Але все одно багато чому дивувався й був неприємно вражений.

Перші дні в навчальному центрі

— Перші шість днів після приїзду ми просто чекали. Не було вільних інструкторів, тому всі 150 новобранців розселилися по п’ятьох палатках й цілими днями «шарилися» територією. 

Занять не було. Знайомилися один з одним. Побут намагалися наладити — це єдине корисне, що робили. 

Перші дні були досить важкими. З усіх, хто приїхав в навчальний центр, лише чотири пішли добровольцями, всіх інших або з роботи мобілізували, або на вулиці вручили повістку. Тому й настрій був відповідним. Всі напружені, агресивні, до того ж відсутність умов, байдикування — все в купі складалося в важку атмосферу. 

В нашому наметі з 30 чоловік майже половина — «сидільці». У одного за плечима 15 років тюрми. Ще один виглядав, як дряхлий дід — я дуже здивувався, що йому ще й 50 нема. Думав, може хворіє, виявилося — пиячить. Тож компанія ще та була… Але при цьому в нашому наметі було тихо, майже без сварок, тоді як в інших — скандали, крики, бійки. Ми на фоні інших дуже дружними були — ділилися всім, допомагали один одному.

Дня через чотири найпохмуріші чоловіки почали посміхатися й жартувати — думаю, прийшло усвідомлення, що треба якось миритися з новими реаліями й приймати їх, бо змінити все одно нічого не можна. Після цього, здається, їм самим стало легше й загальний психологічний настрій змінився. 

До речі, про побут перших днів… В наметах стояли буржуйки — біля них грілися. В мене був кип’ятильник, ним гріли чай. Дуже допоміг, коли було холодно. В списку, який давали для підготовки в НЦ, водонагрівача не було, тому всім рекомендую не тільки в список дивитися, а й розпитувати тих, хто може дати корисні поради. Також з необхідного, що прийшлося у пригоді, патрон із лампочкою, подовжувач — телефон заряджати, прищіпки й мотузка — одяг після прання сушити.

Остап каже, що форму, два комплекти, видали одразу.

— Я собі завжди якісний одяг й взуття купував. Був готовий й тут сам купляти, але все видали досить якісне, в розмір. Боти зручні. Тож не вір тим, хто каже, що форми немає. Є, і багато. 

Виснажливі будні

На сьомий день перебування в навчальному центрі прийшла команда перебазовуватися на нове місце, ближче до полігону. Там вже були інші умови.

— Кращі за попередні, навіть душ був. Після тижня, коли не було можливості помитись, й холодна вода здавалася справжнім щастям. Але після холодного душу почалися хвороби. Спочатку один, другий почав кашляти, а потім вся палатка захворіла. Бронхіт, пневмонія — ліків майже не було, санчастина не надто не допомагала, багато поїхали у госпіталь з високою температурою», — розповідає хлопець, й радить обов’язково брати з собою противірусні ліки й таблетки від кашлю.

 

На восьмий день перебування в навчальному центрі приймали присягу.

— Я вважав, що мене ніщо не може здивувати, а тут 35-річний чоловік з нашої роти каже, що не може прочитати текст присяги. Я думав, може з зором проблеми, а він просто не вміє! Каже, виріс в багатодітній сім’ї, в глухому селі, з дитинства батькам допомагав — до школи не ходив, бо далеко була…

Після прийняття присяги почалися щоденні виснажливі будні. Підйом о п’ятій, шикування, сніданок, заняття з перебіжками від 10 км в повному обмундируванні.

— Тренування виснажливі, в бронежилетах зі зброєю — загальна вага від 25 кг, особливо важко було, коли почалася спека. Дуже втомлювалися, а сили нема чим поповнювати. Годували нас, м’яко кажучи, не дуже. На обід — пуста юшка, яка більше нагадуюча баланду. Смачно їли, лише коли капелан приїжджав — різні смаколики привозив. До речі, в різних навчальних центрах різні проблеми. Нас погано годували, а мій товариш казав, що в іншій області з їжею повний порядок.

«До підбору інструкторів треба підходити ретельніше»

Одна з серйозних проблем, яку зазначає Остап, — це сама система й недостатня кількість вмотивованих інструкторів.

— Їх в центри направляють по залишковому принципу. Багато інструкторів — це учасники бойових дій, після поранення, які не можуть ніяк оформити статус ветерана. В нього три хребці переламані, грижі, він папери не може оформити через бюрократію й дурості ВЛК, а його примушують навчати когось. Людині до себе справи нема, яке бажання навчати інших буде? Хтось сам невмотивований. Я навіть чув від інструктора: «Все одно всіх уб’ють…» А хтось просто не вміє вчити — не дано людині…

Хоча є професіонали своєї справи, в нас один такий був. Він і навчав добре, і налаштовував, і психологічно підтримував, і поради корисні давав. Якби всі інструктори так ставилися до справи своєї, новобранці набагато більше б знали й вміли після навчання. Вважаю, що до підбору інструкторів треба підходити ретельніше — толку буде набагато більше.

 

Хлопець також відмічає, що в армії багато показухи заради показухи.

— Прапорцю, який стоїть не за нормативом, приділяють набагато більше уваги, ніж серйозним речам. Бо той прапорець побачить керівництво, буде «дуркувати» й назначати винного — тому прапорці мають стояти строго за нормативами. Важко не реагувати на ці дурниці… Не менш бісило саме відношення деяких представників нижчого керівного складу: до солдат ставлення, як до сміття. Чомусь ми не можемо ніяк позбутися пережитків радянського минулого… Дивлячись правді в очі, скажу, що навіть вмотивовану людину така система й таке відношення можуть демотивувати.

Остап ще багато розповідав: про тренування на витримку, про триденний похід й марш-кидок в 50 км, про тих, хто не витримував й самовільно залишав частину…

— Були й такі, хто йшов зі зброєю — на них одразу починали справжнє полювання, за таке СЗЧ передбачена кримінальна відповідальність. Тож краще не ризикувати…

Остап каже, що за час перебування в навчальному центрі (трохи більше як місяць) навчився стріляти, хоча раніше зброю в руках не тримав.

Відпрацював витримку — він і раніше займався спортом, але тут натренувався в умовах, наближених до реальних. Зізнається, навіть йому, молодому здоровому хлопцю, було важко, не кажучи про тих, хто старші за віком або не мають здоров’я.

— Що було найнеприємнішим? Вважаю, відношення керівників й пострадянщина. Все інше можна перетерпіти, особливо знаючи, що це ненадовго. Я своїми очима побачив, що проблем в армії ще більше, ніж пишуть й розповідають, і всі вони потребують вирішення.

Але кажуть, що на службі такого бардака, як в навчальних центрах, немає… Що ж, подивимось…

З цікавого

З цікавого, про що ще питала:

  • питна вода бутильована в будь-якій кількості;
  • ліжка незручні, більш нагадують нари, але втома така, що радієш горизонтальному положенню;
  • нормально помитися й попрати одяг немає можливості;
  • у звільнення відпускають по п’ять людей при умові, що в роті немає «зальотів» — колективна відповідальність;
  • посилки можна отримувати — за 100 грн привезуть з нової пошти;
  • на території багато собак — дорослих й малих, всі товстенькі, котів немає;
  • зв’язок є, але поганий — краще з собою брати картки різних операторів;
  • зарплату платять з першого дня, але велика частина просаджує гроші в онлайн-казино — це справжня біда.

Раніше кременчужанка розповідала нам про виклики, з якими стикаються військовослужбовиці на фронті, один з них — сходити у туалет.

Також про те, чи виконує Кременчуцький РТЦК план з мобілізації та чи є зараз добровольці, розповів нам начальник Кременчуцького районного ТЦК та СП Мирослав Волков.


Автор: Вікторія Міщук
Якщо Ви помітили помилку, виділіть необхідний текст та натисніть Ctrl+Enter, щоб повідомити про це редакцію.

Інформація

Користувачі, які знаходяться в групі Гості, не можуть залишати коментарі до даної публікації.
Будь-ласка, ЗАРЕЄСТРУЙТЕСЬ.
Ознайомтесь із правилами коментування.
  • Kiaparts
  • НОВИНИ ПАРТНЕРІВ:


Свіжий випуск (№ 23 від 6 червня 2024)

Для дому і сім'ї

Читати номер

Для дому і сім'ї - програма телепередач

Читати номер

Приватна газета

Читати номер
Попередні випуски
Вверх