«Я живий — і цього достатньо. Без ніг можна жити», — ветеран війни з Кобеляк Олександр Ботюк про життя після війни

Вперше про важкопораненого ветерана війни з Кобеляк Олександра Ботюка я почула два роки тому, коли побачила репортаж з полтавського реабілітаційного центру, де чоловік проходив першу реабілітацію після поранення.

Тоді він ще мав надію на протезування. Тепер Олександр відмовився від цієї ідеї й обрав для себе пересування на кріслі колісному.

«Кременчуцький Телеграф» побував у гостях у чоловіка та розпитав про причини такого рішення.

 «По паперах на ЛБЗ я знаходився пів року, за відчуттями — пів життя»

Олександру 34 роки. Він родом із Кобеляк. Тут народився, виріс, закінчив школу № 2, здобув професію тракториста-слюсаря сільськогосподарських машин в ПТУ № 43.

Кілька років працював у Польщі в столярній майстерні. Напередодні повномасштабного вторгнення теж планував виїздити на роботу за кордон, але пішов у військкомат.

У жовтні дочекався — запропонували поїхати на військове навчання. Погодився й потрапив у навчальний центр десантно-штурмових військ. Пройшов відбір, 35-денне навчання в Естонії у досвідчених інструкторів, по закінченню якого отримав сертифікат рейнджера про базовий військовий вишкіл.

 А далі Олександр Ботюк потрапив на службу — це був період перед кампанією на харківському напрямку, було потрібно підсилення штурмових військ. Так його взяли на службу у 25-ту окрему повітрянодесантну Січеславську бригаду.

Протягом пів року чоловік виконував бойові завдання на лінії бойового зіткнення на ділянці фронту «Сватове — Кремінна».

«Евакуація відбулася швидко, але я розумів, що ноги ампутують»

Перше поранення Олександр Ботюк отримав напередодні нового 2023 року в районі Серебрянського лісу.

 Друге поранення чоловік отримав 10 липня 2023 року. Він виконував бойове завдання у складі аеромобільної групи й корегував дії артилерії.

Під час штурму посадку, де знаходився чоловік, почали «накривати» реактивні системи вогню противника. Один із уламків прилетів по ногах військового: на лівій нозі — в гомілку, на правій — повністю «прошило» стопу.

Олександра забрали з позицій за чотири години. Через те, що турнікети весь цей час не послаблювали, розвинувся посттурнікетний синдром — хвороба, яка виникає в результаті тривалого стиснення кінцівки й перекриття подачі крові в неї. За статистикою, у понад 70% випадків через турнікетний синдром відбувається ампутація.

Головне — живий!

Через велику крововтрату, Олександр втрачав свідомість й отямився вже у Харкові у шпиталі.

  Було кілька операцій. Йому чистили нирки, печінку. Було чотири чистки кукс, додаткова ампутація.

Професори, які супроводжували протягом всього лікування, намагалися максимально зберегти розмір кістки, щоб забезпечити остеінтеграцію — вживлення в кістку імплантату для перехідника, до якого кріпиться протез.

Увесь цей час поруч була мама, пані Людмила. Про те, що сталося, син повідомив майже одразу, як прийшов до тями.

 Пані Людмила згадує, що перед пораненням Олександр довго не виходив на зв’язок. Вона сильно переживала, й майже всі знайомі в Кобеляках підтримували її й надихали на те, що все буде добре.

Пані Людмила розповідає, що тримала себе в руках, й волю емоціям дала, лише коли вийшла зі шпиталю. Потім знову опанувала себе й вже чітко планувала, як діяти далі.

«За пораненими так доглядають, як наче хочуть зробити нових людей»

Після лікування в Києві, Олександр поїхав на першу реабілітацію в Полтаву. Потім потрапив у Нідерландах у спеціальний військовий реабілітаційний шпиталь, де була можливість протезуватися.

Все сподобалося чоловіку, але, поспілкувавшись з іншими хлопцями з високою ампутацією, подивившись на власні очі на результат, від протезування він відмовився.

Мріє про власне житло

Зараз Олександр живе з батьками в старому будинку без ремонту, який складно переобладнати під потреби людини з важкою інвалідністю.

Умов немає. В будинку були високі пороги, які батько позрізав, щоб син мав можливість їздити на кріслі. Але це не вирішило проблем.

У будинку кімнати маленькі, незручні.

У Сашка в одній кімнаті спальня, кабінет, гардероб, спортзал, вбиральня. Тому він мріє про власне житло, яке зможе обладнати під свої потреби.

З цим питання чоловік уже звернувся до державних органів й наразі чекає відповіді. А поки користується тим, що вже для нього зробила місцева влада, а саме обладнала пандус для виїзду на вулицю.

Правда, у дворі немає рівної поверхні, щоб легко пересуватися кріслом, па й розбиті кобеляцькі дороги не дають впевненості в безпечному пересуванні. 

Й додає, що у Кобеляках у місцевій лікарні обладнали реабілітаційну кімнату. Жінка ходила подивитися її.

Тож поки чоловік займається лише вдома.

Про безбар’єрність

Попри все, Олександр — оптиміст. Постійно посміхається й підкреслює: «Руки є, голова на місці — це головне».

Він прагне приносити користь. Хоче придбати комп’ютер, щоб мати можливість працювати.

І це проблема не тільки маленьких Кобеляк, а й всієї України. Якщо закордоном до людей з інвалідністю ставляться як до тих, хто потребує максимального комфорту, то в нашій країні — як до людини з обмеженнями.

 Закінчуючи нашу розмову, Олександр радить усім й завжди цінувати своє життя: