Головний сержант механізованої роти 32-ї окремої механізованої бригади 53-річний Сергій, який родом з Кременчука, розповів про 11 років своєї військової служби під час російсько-української війни. На захист України він став у 2014 році, коли отримав повістку по мобілізації.
— Так я потрапив у 92-гу бригаду. Хотіли зробити радіотелеграфістом, бо за цим фахом служив на строковій ще за СРСР. Але від такого виду зв’язку вже відмовились, тож я залишився в розвідці. Спочатку стрільцем, а за рік уже став головним сержантом взводу. На цій посаді й служив до 2017 року, – згадав військовий про службу під час проведення АТО.
Потім він перевівся у ТЦК міста Хорол, де займався рекрутингом. Шукав кадри — зокрема, й для новоствореної 32-ї ОМБр. За іронією долі влітку 2023 року усіх, хто був придатний в ТЦК, відправили на доукомплектування цієї бригади.
— Так я знову повернувся в піхоту. Спочатку командиром відділення, а згодом — сержантом із матеріального забезпечення. Побачив війну і з цього боку, — додає військовий.
Позивний «Сокіл»
На війні Сергій отримав позивний «Сокіл». Чому саме такий? Це згадка про його колишнє цивільне життя.
— Я років десять займався соколиним полюванням. Це не просто хобі, це ціла філософія. Ти не господар птаха, ти його партнер. Ти — загонщик, а він — мисливець. Вчишся розуміти дику, хижу істоту, тримати дистанцію, але працювати разом, - п—яснив він.
Далекого 2014-го, у розвідці, потрібно було мати спостерігача за небом, бо тоді вже почали літати перші безпілотники. Він сам зголосився стати таким спостерігачем. Пояснив командиру про своє хобі та так і отримав цей позивний.
Про роль сержанта у бою
У боях під Синьківкою на Куп’янщині «Сокіл» відчув, наскільки важливо, коли в групі є досвідчена людина. Хлопці, з якими він ходив на завдання, були раді, що з ними досвідчений сержант, який впевнений у собі та завжди знає, що та як треба робити: організувати СП, вести спостереження, копати та що робити далі.
— З КСП приходить команда: «Вас криє міномет. Перебувайте в укритті». А сержант уже пояснює, як це зробити на практиці: «Не вилазьте наверх, сидіть нижче рівня землі. Пряме влучання — це доля, а під уламки потрапити дуже легко». Роль сержанта — це 50% бойового досвіду й 50% педагогічного таланту. Досвід викликає повагу, без нього ніяк, — пояснив Сергій.
Він зауважив, що люди приходять різні. Особливо мобілізовані.
— Мужики по 40-50 років. Що ти його вже виховаєш? Тут треба контролювати, а не виховувати. І знаходити підхід. Десь проявити командирські якості: «Я сказав — і крапка». А десь можна піти на компроміс. Головне — щоби підрозділ працював як єдиний механізм, — додав сержант.
Наука виживання
Як приклад, «Сокіл» розповів про бойову роботу під Сіньківкою в тісній взаємодії між піхотою, БпЛА та артилерією. Попри те, що в підрозділі були втрати, але й ворогів поклали «під кожним деревом».
— Було приємно побачити результат своєї роботи: ми декілька місяців сиділи в тих пісках, тримали позиції, поки 57-ма бригада обійшла противника з флангів, взяла їх у такий маленький котел, і по ньому почала працювати вся наша артилерія. Рідко піхотинцю вдається так гарно побачити, що все було недарма, — згадував сержант.
Зараз тактика сучасної піхоти дуже схожа на тактику розвідки, каже Сергій. Вже немає такого поняття, як суцільна лінія оборони, натомість с спостережні пости (СП), де боєць має вести спостереження, наводити артилерію, дрони й відкривати вогонь, тільки якщо ворог вийде прямо на нього.
— Противник використовує тактику просочування — намагається пройти між позиціями, накопичитися в тебе в тилу, а потім несподівано вдарити. Це я бачив і в лісі під Синьківкою, і в міській забудові на Торецькому напрямку. Тому я постійно кажу хлопцям: «Автоматник у бою має діяти зухвало». Немає іншої можливості вижити, як тільки знищити ворога якомога швидше. Тактика «заникався-пересидів» не працює. Якщо ворог пробіжить повз, то за якийсь час ти вже не зрозумієш, хто в кого в тилу, — додав він.
Про страх на війні
Коли новобранці іноді питають, як долати страх, розповідає «Сокіл», він відповідає жартом: «Як дуже страшно — заплющуй очі». Та вже серйозно додає, що універсального рецепта немає. Все залежить від ситуації.
— Найважче — це сидіти під щільним артобстрілом. Коли ти в укритті і розумієш, що стріляють саме по тобі, а ти абсолютно безпомічний. Ти нічого не можеш вдіяти, тільки чекати й молитися. Чуєш, як на сусідній позиції кричать про «двохсотих», «трьохсотих», і вибухи все ближче й ближче… Оце і є справжній страх. Безпорадність. У стрілецькому бою, навпаки, боятися ніколи. Там адреналін, там ти дієш, переносиш вогонь з цілі на ціль. Як кажуть, хто сцить — той гине. У бою треба діяти, — пояснює головний сержант.
Сергій додав, що навіть FPV-дрон можна почути, побачити, спробувати збити, а от 152-й снаряд не побачиш і не почуєш, поки він не прилетить.
Гумор та жарти, як моральна броня
На війні рятує гумор. Адже, вважає воїн, де є сміх — там менше страху. Майже на кожну життєву ситуацію має історію або військовий афоризм, які розповідає, щоб підбадьорити підлеглих. Головний сержант згадує, що навіть коли отримав поранення в руку 23 лютого, виставив у фейсбуці фото перебинтованої руки з середнім пальцем і підписом: «Усім, хто хоче привітати мене з 23-м».
— Треба вміти переводити важкі моменти на жарт. Це допомагає триматися… Втому, звичайно, відчуваєш. Інколи не доспиш, інколи фізично важко, інколи страшно. Але опускати руки не можна, — зауважив Сергій.
Про мотивацію та ухилянтів
«Сокіл» розуміє, що зараз на ньому та його бойових побратимах, тих, хто не перший рік стримує ворога на фронті, тримається не лише лінія оборони, але й можливість українців жити у тилових містах.
— Я свій вибір зробив ще у 2015-му, коли вирішив залишитися у війську на контракті. Пам’ятаю, комбриг тоді сказав: «Хлопці, треба ще пів року повоювати, і війна закінчиться». Потім ще пів року. У 2017-му він уже й не питав, просто сказав: «Хлопці, хто залишається?», — згадав Сергій про перші роки російсько-української війни.
Військовий не розуміє тих, хто зараз шукає виправдання, щоб не йти до війська.
— «Діти депутатів не воюють», «це війна для бідних»… Людині просто потрібне виправдання власному страху. Сказати «я боюся» — теж треба мати сміливість. А ще більше я не розумію тих, хто повоював, а тепер каже, що мобілізація не потрібна. На що вони розраховують? Якщо вже встряг у бійку, то треба битися до кінця. Зупинишся на півдорозі — і що далі? Окупант прийде до тебе додому, і він не забуде, що ти був його ворогом, — вважає головний сержант.
Він каже, що його особиста мотивація з’явилася у 2014-му році. До того не вважав себе патріотом та не цікавився політикою.
— Вірив у Будапештський меморандум. Думав, що з такими гарантами, як США та Росія, нам війна не загрожує. А коли в нас забрали Крим, і я побачив у соцмережах, як радісно на це реагують росіяни, як вони до нас ставляться, я сприйняв це як особисту образу, — пояснив «Сокіл».
Він навів цікавий приклад із свого бойового досвіду.
— Коли я чую, як здорові мужики шукають собі тисячі виправдань я завжди згадую одного нашого бійця. Він потрапив у Збройні Сили за програмою реабілітації від наркоманії. Війна дала йому шанс, якого, мабуть, не дало цивільне життя. Під Торецьком йому знесло пів чола, ходить тепер з металевою пластиною. Його відправили в запасну роту. Але він всіма правдами й неправдами вигриз собі право повернутися до своїх. От і думай, де справжня сила. Коли дивишся на нього, розумієш: немає нічого сильнішого за бажання бути потрібним своїм, — додав воїн.
За матеріалами 32 окрема механізована бригада
Здійснено за підтримки Асоціації “Незалежні регіональні видавці України” та Amediastiftelsen в рамках реалізації проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов'язково збігаються з офіційною позицією партнерів