У Кременчуці попрощалися із загиблим захисником Олександром Покотилом

«Справжній воїн, який вибрав шлях захищати свою країну»: у Кременчуці попрощалися із загиблим військовим Олександром Покотилом

Знайомі пригадують Олександра як серйозного чоловіка, який у юнацькі роки активно займався спортом і мав розряд майстра спорту з велоспорту

Сьогодні, 16 січня, у стінах Кременчуцького міського палацу культури попрощалися із загиблим військовослужбовцем Олександром Покотилом. Народився чоловік 25 березня 1985 року у Кременчуці, навчався у Кременчуцькій гімназії №31, освіту здобув у Вищому професійному училищі №7.

Попрощатися із захисником прийшли рідні, знайомі, одногрупники, приїхали бойові побратими.

Військовослужбовець із позивним «Немо» служив з Олександром від першого дня, як той прийшов до Збройних сил України.

— Він був справжнім воїном. Навіть не військовим, а справжнім воїном. Він пройшов навчання і вибрав шлях захищати свою країну. Він був кулеметником, неодноразово гарно відпрацьовував позиції противника, багато життів побратимам врятував. Та й взагалі був гарною людиною, хоробрим воїном.

«Немо» та ще один побратим залишили Олександрові прапор бригади — вони разом служили у десантно-штурмовій бригаді — та десантний берет.

— Його він заслужив безпосередньо своєю кров’ю і своїм життям, — додає побратим.

У лавах бригади Олександр прослужив близько 5 місяців, і за цей час чоловікові не вдалося сходити у відпустку, проте побачитися з рідними все ж вдавалося.

— У нас є золоте правило: не дружити з людьми. Але так не виходить, тому Олександра я вважаю своїм другом, — каже «Немо». — Він розповідав про рідних трохи — у нього дружина є, двоє синів. То ми під час служби організовували зустріч, щоб він міг із ними побачитися.

У юнацькі роки, під час навчання в училищі, Олександр не тільки опановував професію, а й активно займався спортом, розповідає директор ВПУ №7 Микола Несен.

— Він був серйозним хлопцем — спортсмени, вони всі серйозні. Умів поєднувати спорт і навчання. Здобув професію зварювальника. Сам прийняв такий вибір — піти служити. І тепер його портрет буде висіти у нас на меморіальній стіні пам’яті — це вже 62-й загиблий наш випускник, — додає Несен.

Прийшли попрощатися з Олександром і його одногрупники з часів училища.

Віталій не тільки навчався разом з військовим — він ще й став йому кумом, хрестив обох синів чоловіка.

— Він був дуже світлою людиною, гарним другом. Від служби не ухилявся, а сам пішов захищати Батьківщину. Говорив, що не може спокійно дивитися на те, що відбувається, — каже чоловік.

Ще один одногрупник Олександра, теж Олександр, каже: вони провчилися разом лише рік, але за цей час запам’ятався як цілеспрямований, усміхнений, позитивний чоловік.

— Можливо, завдяки цим якостям у нього так добре у спорті усе виходило, що він став майстром спорту з велоспорту, — додає Олександр.

У пам’яті одногрупника Юрія Олександр теж назавжди залишиться позитивною людиною, у якої все завжди вдавалося. Яка б де не була проблема — йому завжди вдавалося усе вирішити, додає чоловік.

До лав Збройних сил України Олександр Покотило став 11 липня 2024 року, розповідає військовослужбовець із позивним «Лиман».

— Загинув 25 грудня 2024 року під час виконання бойового завдання по захисту України поблизу села Загризове на Харківщині. Світла пам’ять полеглому захиснику, — додає «Лиман».

У загиблого воїна лишилися мати, сестра, дружина та двоє синів. Після прощання панахиду за загиблим воїном відслужили у Свято-Миколаївському соборі. Поховали Олександра Покотила на Свіштовському кладовищі, де покояться й інші загиблі воїни.

Редакція «Кременчуцького Телеграфа» висловлює щирі співчуття рідним і близьким загиблого.