Невдовзі після Великодня християни відзначатимуть Радоницю — особливий день молитви за спочилих, пам’яті про рідних і духовного єднання з тими, кого вже немає поруч. Для багатьох українців це не просто традиція відвідати кладовище, а глибоко особистий день зустрічі з пам’яттю, болем, любов’ю і надією. Особливо тепер, коли тисячі родин не можуть прийти на могили своїх близьких через окупацію, руйнування або невідомість про долю тих, хто зник безвісти. Про те, коли правильно поминати спочилих, чому не варто перетворювати поминальні дні на застілля і як молитися за тих, чия доля досі невідома, «Кременчуцький Телеграф» розпитав настоятеля ставропігійної парафії преподобного Серафима Саровського, архімандрита Феодосія.
— Невдовзі після Великодня настане Радониця. Скажіть, коли правильно поминати спочилих? Бо хтось каже, що це Провідний понеділок, а хтось — що Радониця завжди у вівторок.
— Радониця традиційно припадає на вівторок. Саме цього дня в церковному календарі звершується особливе поминання православних християн, які відійшли у вічність. Водночас не можна сказати, що в понеділок молитися не можна. Богослужіння і поминальні молитви можуть бути й у понеділок, і у вівторок, але за церковною традицією день Радониці — саме вівторок.
Чому це так важливо? Тому що в цей час уся Церква підносить молитву за спочилих. Хоча ми й називаємо їх спочилими насправді, як говорить християнська віра, у Бога немає мертвих — у Нього всі живі. І після Христового Воскресіння ми приходимо на могили рідних не лише для того, щоб згадати їх, а й щоб духовно відчути єдність із ними.
— Чому для людей так важливо прийти саме на могилу?
— Тому що для людини це не просто місце поховання. Це місце пам’яті, любові, внутрішньої зустрічі. Часто, коли нам важко, коли в життя приходять випробування, ми хочемо піти саме на могилу до батьків, до рідних. І хоча, здавалося б, там уже лише останки, людина повертається звідти з особливим внутрішнім відчуттям — ніби поговорила з мамою, з батьком, ніби доторкнулася до чогось дуже рідного і живого.
Саме тому до могил треба ставитися з великою шаною. Я б дуже просив людей: не приносити туди алкоголь, не перетворювати цей день на застілля чи гуляння. Це не побутова зустріч і не звичайний похід на кладовище. Це сакральна зустріч — тиха, світла, молитовна. Наші батьки й рідні чекають від нас не зовнішнього шуму, а чистоти серця, пам’яті, молитви і любові.
— А що робити тим, чиї могили залишилися на окупованих територіях, зруйновані або недосяжні?
— У такому разі людина може єднатися з рідними душею — через молитву в храмі. Якщо немає можливості прийти на могилу, треба йти до церкви. У ці поминальні дні храм також стає місцем зустрічі — не тілесної, а духовної.
На заупокійних службах люди часто плачуть. Але це не лише сльози смутку. Дуже часто це і сльози радості від того, що є можливість помолитися, внутрішньо доторкнутися до близьких, відчути їхню присутність у молитві. Тому тим, хто не може побувати на могилі, не треба впадати у відчай. Нехай приходять до храму, стають на молитву, запалюють свічку — і через цю молитву єднаються зі своїми рідними. Душа обов’язково почує.
— А що робити родинам безвісти зниклих? Як молитися, як жити в цій невизначеності? Як поминати людину, якщо немає відповіді на питання, чи вона жива?
— Якщо у вашій родині є людина, яка зникла безвісти, і ви достеменно не знаєте, що з нею сталося, молитися за неї треба тільки як за живу. Саме так — за здоров’я. До того часу, поки немає певного підтвердження смерті, за упокій молитися не слід.
І навіть якщо згодом виявиться, що людини вже немає серед живих, не треба боятися, що молитва була «не такою». Бо в Бога немає мертвих — у Бога всі живі. І молитва, звершена з любов’ю, ніколи не буває марною. Якщо людина жива — вона отримає через неї підтримку. Якщо відійшла у вічність — Господь прийме цю молитву як любов і допомогу для її душі.
Тому найголовніше — не мовчати серцем і не припиняти молитви. Жодна щира молитва не є пустою.
Нагадаємо, раніше архімандрит Феодосій розповів «Кременчуцькому Телеграфу» чи можна приносити штучні квіти на кладовище та як не втратити віру у час війни.
