Напередодні Великодня, коли християни готуються зустріти свято Воскресіння Христового, в українському суспільстві особливо гостро звучать питання про віру, втрату, біль і надію. Для когось це свято родинного тепла, для когось — день пам’яті за тими, кого вже немає поруч, а для когось — нагадування, що навіть після найтемнішої ночі настає світло. Про те, як не втратити віру у час війни, що насправді означає Великдень і де шукати опору, коли серце сповнене болю, «Кременчуцький Телеграф» поспілкувався з настоятелем ставропігійної парафії преподобного Серафима Саровського, архімандритом Феодосієм.
— 12 квітня християни відзначатимуть Воскресіння Господнє — Великдень, головне свято християнського світу. Це день, який символізує перемогу життя над смертю, надії над відчаєм і світла над темрявою. Для багатьох українців Великдень — це не лише родинна традиція, святковий стіл і освячення пасок, а й час внутрішнього осмислення, молитви та пошуку опори. Особливо тепер, коли війна щодня змушує переосмислювати цінність життя, втрату, віру і надію. Утім, за святковими кошиками, пасками й приготуваннями часто губиться головне — глибокий духовний зміст Великодня. Що для християн насправді означає Великдень, якщо говорити не про обряд, а про саму суть цього свята?
— Дозвольте, скориставшись цією нагодою, привітати всіх із прийдешнім Воскресінням Христовим. Це справді велике свято, адже йдеться не лише про кошики чи святкові приготування. Найголовніше — це єднання. Воскресіння Христове — це свято, в якому немає мертвих, бо у Бога всі живі.
За наше життя від нас відійшло багато дорогих серцю людей. І світло Христового Воскресіння єднає нас із ними духовно, втішає і нагадує: благодать Божа настільки сильна, що рано чи пізно ми знову матимемо це єднання. Саме тому Пасха є найбільшим і найголовнішим святом.
Це не лише свято надії — це свято реальності. Реальності Воскресіння, яке вже сталося, і реальності того, що життя не закінчується лише земним часом. Кожна християнська душа, яка залишає цей світ, єднається навколо Христа Воскреслого. Вона вічна, вона жива.
У цей день ми повинні підносити молитву до Господа і дякувати Йому за найголовніше — за те, що Він дав нам можливість бути єдиними, мати віру і свідчити Його Воскресіння. Бо Воскресіння Христове — це і є надія, і шлях до світла. Ми не повинні впадати у відчай, бо саме віра є основою нашого життя. Сьогодні час важкий, але саме тому так важливо її не втратити.
— Багато сімей залишилися без своїх синів, чоловіків, батьків, без близьких і рідних людей. Що б ви хотіли сказати цим людям напередодні Великодня?
— Пам’ятайте одну дуже важливу річ: життя не закінчується, воно триває. Пам’ятайте тих, хто відійшов від нас у земному житті, і знайте: рано чи пізно обов’язково настане зустріч. Це буде зустріч у світлі — з тими, кого ми любимо, за ким сумуємо і кого носимо у своєму серці.
Христос Своїм Воскресінням дарував і їм, і нам можливість бути єдиними, вічними, причасними до радості великого духовного єднання. Тому, коли ми говоримо про Великдень, то говоримо саме про цю перемогу — про те, що земне життя не є кінцем. Є вічність, а у вічності — Бог, любов і наші близькі.
У цьому і полягає основа християнської віри. У цьому — глибокий зміст Воскресіння Христового як найбільшого свята. Воно звільняє людину від страху перед тимчасовістю й відкриває шлях до вічного життя — життя з Богом, без сліз, без болю, без зітхань. Саме в цьому — справжня сила, надія і втіха Великодня.
— Як сьогодні говорити про воскресіння і перемогу життя, коли щодня навколо так багато втрат? Багато людей зізнаються, що не мають відчуття свята.
— Справді, коли людина переживає втрату, коли навколо біль, війна, смерть і тривога, відчуття свята може притуплюватися або й зовсім зникати. Але так відбувається тоді, коли слабшають віра і надія. А це вже не християнський шлях. Бо християнин покликаний навіть у найтяжчі часи триматися віри.
Ми повинні берегти її заради наших дітей, заради майбутнього покоління, заради тих, хто має жити у вільній і мирній країні. Сьогодні Україна кладе на жертовник найдорожче — своїх найкращих людей. Відходять ті, хто є честю, силою і світлом нашої нації. І саме тому ми не маємо права впадати у відчай.
Я хотів би звернутися до всіх, хто переживає втрату: я розумію, що це велике горе. Але ваше життя потрібне іншим. За вашими плечима ростуть діти, ростуть онуки. Даруйте їм любов, навчіть їх жити з Богом, жити з вірою, бути вільними й сильними духом. Вселіть у них цю внутрішню силу, щоб вони пам’ятали тих, кого сьогодні вже немає поруч, цінували те, що мають, і ніколи не втрачали надії.
Що б не сталося, життя триває. І ми маємо жити заради тих, кого ще можемо обійняти, підтримати, взяти за руку. Треба бути сильними, вірними, незламними. Саме так народжується майбутнє — майбутнє наших дітей у радості, мирі й надії.
Я вірю, що ми переможемо. І дамо великий урок усьому світові: Україна — це нація, яка не стає на коліна. Україна — сильна духом, сильна вірою. Ми живемо заради того, щоб зробити наступне покоління сильнішим, щоб воно мало не лише надію, а й твердий духовний орієнтир, розуміння ціни свободи та живу пам’ять про тих, хто віддав за неї своє життя. Цю жертву не можна забути ніколи.
— Що ви відповідаєте людям, які кажуть: «Я втратив віру, бо якби Бог був, Він би цього не допустив»?
— Це дуже болюче і складне питання. Але насамперед хочу сказати: Бог є, був і буде. І Його присутність не зникає лише тому, що у світі існують страждання, війни чи людський біль.
Коли Господь дав людям заповіді, Він показав їм шлях життя: не вбий, не вкради, не чини зла, шануй батька й матір, живи по совісті. Якби людство справді жило за цими заповідями, не було б ані воєн, ані ненависті, ані того страшного беззаконня, яке ми сьогодні бачимо у світі. Бог дав людині дороговказ, але проблема не в тому, що Бога немає, а в тому, що людина часто відвертається від Нього і порушує Його закон.
А коли Христос прийшов у світ, то звів усе до найвищої заповіді — любові. Він показав, що основою всього має бути любов до ближнього. Бо любов уміє терпіти, підтримувати, прощати, дарувати людині силу і підносити її.
Бог створив нас вільними. Він дав нам свободу вибору — між добром і злом, між любов’ю і ненавистю, між правдою і гріхом. І коли людина нехтує Божими заповідями, коли відкидає любов, коли дозволяє заздрості, злобі й ненависті керувати собою — тоді у світ приходить зло.
Тому не можна звинувачувати Бога в тому, що насправді є наслідком людського гріха. Не Бог розв’язує війни. Війни починають люди, які втратили духовний орієнтир. Ми часто хочемо поставити Богові запитання: «Чому Ти це допустив?» Але, можливо, спершу варто запитати самих себе: чому людина перестала чути Бога, перестала цінувати життя іншого, перестала жити за законом любові?
Тому я сказав би так: не втрачайте віри через людське зло. Навпаки — тримайтеся Бога ще сильніше. Бо саме там, де людина зберігає любов, милосердя, совість і світло в серці, Господь завжди поруч.
— Отже, виходячи з того, що ви сказали, де з погляду християнства проходить межа між праведним гнівом до ворога і ненавистю, яка руйнує саму людину?
— Ця межа дуже чітка — вона проходить по заповідях Божих. Якщо людина вбиває, чинить зло, руйнує життя інших, вона переступає Божий закон. А коли людина свідомо порушує заповіді, вона вже не живе по-християнськи, не керується вірою і не може називатися духовною людиною лише на словах.
Бо не слова визначають людину, а її вчинки. Можна багато говорити про віру, будувати храми, прикриватися релігією, але якщо твої дії несуть смерть, руйнування і страждання, то саме вони свідчать про справжній духовний стан.
Тому зло треба називати злом. І зло треба зупиняти. Не можна потурати тому, хто руйнує світ, нищить людей і сіє ненависть. Його потрібно зупинити — зупинити його зло, його жорстокість, його руйнування. Саме в цьому і є праведна межа.
Але водночас християнин не повинен наповнювати власне серце ненавистю. Ми можемо й повинні чинити опір злу, захищати свою землю, своїх людей, свою державу, але не маємо права самим ставати носіями тієї темряви, з якою боремося.
— Але ж прощення — одна з ключових християнських тем. Чи зобов’язані ми зараз прощати ворога? І що взагалі означає прощення в умовах війни?
— Простити ворога за те, що він приніс смерть, біль і руйнування, надзвичайно важко. По-людськи це майже неможливо. Бо йдеться про страшний гріх — про вбивство, про порушення Божих заповідей, про зневагу до людського життя.
Але якщо говорити з погляду християнства, то прощення не означає бездіяльності, слабкості чи примирення зі злом. Ми захищаємо свою державу, не допускаємо беззаконня і водночас намагаємося не втратити головного — молитви.
Християнський вияв любові в таких обставинах — це не виправдання ворога і не заперечення його злочинів. Це молитва до Бога про його напоумлення. Ми не просимо, щоб зло перемогло. Ми просимо, щоб Господь зупинив і врозумив тих, хто чинить беззаконня.
А яким буде це врозумлення, яким буде суд і яким буде покарання — це вже в руках Божих. Саме в цьому і полягає християнський підхід: ми не благословляємо зло, не миримося з ним, але й не відмовляємося від молитви навіть за тих, хто нас ненавидить. Молитва «Господи, вразуми їх» — це не слабкість. Це і є та межа, за якою людина не дозволяє ненависті зруйнувати власну душу.
— Як пережити цей Великдень тим, хто залишився на самоті або щойно втратив найближчу людину? Де їм шукати світло, якщо всередині, здається, все вигоріло?
— Насправді Великдень — це не про самотність. Бо навіть якщо людина залишилася сама, але має віру, вона вже не самотня. Вона живе з Богом, а отже має в серці мир і тиху духовну радість.
І я можу сказати це не лише як священник, а й з власного досвіду: люди, які мають віру, ніколи не залишаються сам на сам зі своїм болем. Навіть якщо так сталося, що поруч немає рідних чи близьких, вони все одно не самі, бо живуть із Богом. Саме тому я завжди кажу: бережіть віру. Якщо у вас є віра, ви не будете покинутими. Господь вестиме вас, ви молитиметеся і відчуватимете Його допомогу.
Тоді у вашому житті з’являється не лише діалог із людьми, а й діалог із самим Богом. А діалог із Богом — це вже не про порожнечу і не про безвихідь. Це присутність, підтримка і внутрішнє життя душі. Господь не залишає людину наодинці, якщо вона сама не відвертається від Нього.
Коли людина має віру, коли молиться, коли приходить до храму, вона поступово знаходить і людей поруч. Дуже часто саме в церковній спільноті самотні люди знаходять розуміння, підтримку, добре слово, відчуття близькості. Після богослужінь люди спілкуються, збираються разом, діляться теплом, і той, хто ще вчора почувався самотнім, раптом відчуває, що він не сам.
— Це означає, що в людині тоді більше пошуку Бога чи потреби в опорі, коли страшно або коли вона залишилася сама?
— А як людина може мати справжню опору без Бога? Якщо в неї є Бог, то в неї є і опора, і майбутнє, і світло попереду. А коли людина залишається в темряві, без віри, без надії, тоді й життя починає здаватися чорним і беззмістовним. Але це не означає, що світла немає — це означає, що до нього треба знову йти.
Люди добрі, щойно в душі з’являється хоча б маленька іскра віри, вона вже починає запалювати світло. І людина поступово виходить із темряви. Тоді поруч із нею з’являються й інші — ті, хто готовий допомогти, підтримати, подати руку, обійняти, сказати добре слово. Насправді не буває людей, приречених на самотність.
Самотність часто починається там, де людина замикається в собі, відмовляється від людей, від допомоги, від живого зв’язку з Богом. А людина, яка відкривається світлу, вірі, ближньому, завжди знаходить шлях до життя.
Можна сидіти вдома й повторювати: «Я нікому не потрібен». А можна вийти назустріч життю — допомагати іншим, долучатися до спільної праці, підтримувати тих, кому ще важче. І саме тоді людина починає відчувати, що вона потрібна. Тому не варто замикатися у власному болі. Треба шукати світло, йти до віри, бути з Богом — і тоді навіть у найтяжчі хвилини людина не залишиться самою.
— Що для вас сьогодні означало б справжнє диво? Лише перемогу у війні, чи все-таки йдеться про глибоку внутрішню зміну в нас самих?
— Передусім — саме про глибоку внутрішню зміну в нас самих. Бо ця зміна і є основою всього: і перемоги, і добробуту, і щастя, і любові.
Розумієте, держава і нація складаються не лише з тих, хто при владі. Тих людей небагато. Натомість справжнє життя країни тримається на простих людях — на всіх нас. Саме ми формуємо суспільство, його дух, його моральний стан, його майбутнє.
Я переконаний: війна почне зупинятися тоді, коли ми навчимося по-іншому дивитися на ближнього. Добробут почнеться тоді, коли в серці людини оселиться не злість, не заздрість, а любов, мир, надія і внутрішнє світло. Щастя нації починається не десь угорі — воно починається з кожного з нас.
Не можна перекладати всю відповідальність лише на президента, уряд чи владу. Вони відповідають за державне управління і безпеку. Але держава будується не тільки законами — вона будується людьми. І якщо люди самі не зміняться, не стануть чеснішими, добрішими, відповідальнішими, то жодна зовнішня зміна не дасть справжнього результату.
Треба перестати бути заздрісними, озлобленими, дріб’язковими. Треба навчитися дивитися на світ відкритими очима. І коли людина починає бачити в ньому добро, тоді змінюється і вона сама.
Усе починається з людської душі. Не з урядів, не з президентів, а з конкретної людини. Якщо суспільство буде жити в злобі, у ньому ніколи не буде щастя. А справжнє майбутнє — це не лише матеріальний добробут. Майбутнє — це передусім духовний стан народу.
Тому я сказав би дуже просто: будьте добрішими. Саме цього сьогодні найбільше бракує світові. Проста людська доброта, здатність порадіти за іншого, підтримати ближнього — ось із чого починаються великі зміни.
Ми часто обурюємося корупцією, несправедливістю, зловживаннями при владі. Але водночас забуваємо, що владу обирають люди. Не можна спершу миритися з неправдою в малому, а потім обурюватися неправдою у великому. Бо велика корупція починається з малого компромісу людської совісті.
Тому справжнє диво сьогодні для мене — це не лише перемога у війні. Справжнє диво — це глибока зміна людського серця. Бо коли змінюється серце людини, тоді змінюється родина, суспільство, держава. І саме з цього починається справжнє відродження.
— На вашу думку, Бог сьогодні з Україною?
— Однозначно, Бог сьогодні з Україною. І я можу навести для цього чимало підстав. Найперше — кров наших людей, наших дітей, наших захисників, пролита за рідну землю, є жертвою за всіх нас. І це не лише героїзм у звичному людському розумінні. З погляду християнського вчення, ті, хто віддав своє життя за ближніх, за своїх дітей, за Батьківщину, не нападаючи, а захищаючи, — це мученики, новомученики нашого часу.
Я переконаний: настане день, коли багатьох із них вшановуватимуть саме так. Бо серед них дуже багато чистих, світлих, жертовних людей. І ця жертва вже стала частиною нашої духовної історії, нашого спасіння, нашої національної пам’яті.
Я дуже хотів би попросити всіх: бережіть пам’ять про цю війну, про ціну нашої держави, про тих, хто заплатив за неї своїм життям. Розповідайте про це дітям. Пишіть. Не мовчіть. Бо щойно нація забуває свою історію — історія починає повторюватися.
Можливо, раніше ми не до кінця усвідомлювали ціну власної землі. Але тепер ми знаємо: справжня її цінність відкривається тоді, коли вона освячена кров’ю тих, хто її боронив. Коли вона вже не просто дана тобі, а вистраждана, відвойована, захищена жертвою твого народу.
Саме тому сьогодні ми інакше сприймаємо свою державу, свою мову, свою культуру, свою церкву. Ми починаємо розуміти, що державність — це не випадковість, а внутрішня гідність народу і його право бути собою.
І коли ми говоримо про українську мову, про українську церкву, про українську ідентичність — це не про ворожнечу до когось іншого. Це про любов до свого. Про повагу до того, що виростає з нашої землі, з нашої історії, з нашої крові й пам’яті.
Сьогодні ми бачимо, як народжується нова, свідома українська нація. Зростають діти, які вже не живуть радянським минулим, а формуються в українській державі, проходять крізь війну і від самого початку знають ціну свободи. Саме в них — наша надія і наша опора.
Ми великий народ. І тепер уже всьому світові показали, що наша сила — в нашому духові. Наш дух незламний. І саме тому я вірю: Бог сьогодні з Україною. Бо там, де є жертовність, правда, пам’ять, любов до рідної землі й готовність її боронити, — там є і Божа присутність.
Раніше про історію виникнення свята і чому воно важливе для вірян розповів «Кременчуцькому Телеграфу» настоятель Свято-Миколаївського собору, протоієрей Володимир Макогон. Також він розповів нам про те, яке значення паски та крашанки мають для вірян.
