На Правобережжі Кременчука довго не було жодної Православної Церкви України. Були – Московського патріархату, і це до 2022 року нікого особливо не дивувало. Повномасштабна війна змінила не лише лінію фронту, а й внутрішні орієнтири людей.
Саме тоді у Крюкові з’явилася ідея, яка здавалася майже нереальною: створити українську церкву з нуля.
Її ініціаторка — Ольга Пономаренко, сьогодні — голова релігійної громади на честь рівноапостольної княгині Ольги.
Без будівлі, без досвіду, але з чітким розумінням, що це потрібно, у 2022 році вона почала втілювати сміливу ідею в життя.
«Ми просто зрозуміли: досить»
— Ми бачили, що відбувається. І до війни було зрозуміло, чим займається московська церква, що це є рупор Кремля, що ці священники ведуть агітаційну роботу за Росію. Ми просто зрозуміли: досить. У нас на Правобережжі Кременчука не було жодної української церкви, лише московський патріархат. Треба було це змінити, — розповідає Ольга.
Спільно з мамами та дружинами військових, волонтерами вони зібралися, щоб створити ПЦУ на правому березі міста. Ольга каже, ніхто не розумів, з чого починати, але у всіх було велике бажання діяти.
— Ми звернулися у Полтавську єпархію, взяли дозвіл на створення церкви. Але перед цим, щоб зрозуміти, чи потрібна взагалі громаді Українська церква, провели перші свята простого неба.
Це була Вербна неділя і Великдень, які провели у Крюківському парку. На Вербну неділю прийшло понад 200 людей.
— Я тоді подумала, 200 — це не 10. Тож людям потрібна українська церква. Напередодні Великодня, ми розмістили ще більше оголошень про свято, і на нього прийшла майже тисяча людей. Я побачила, що люди розуміють різницю між ПЦУ та МПЦ, і це ще більше стимулювало діяти.
З двох свят зібрали перші 13 000 грн, які відклали на підготовку документів і подальшу оренду приміщення для розміщення церкви.
Обрали будівлю в центрі Крюкова, яка мала зручне розташування, але на той час не мала ремонту та необхідних комунікацій.
— Понад 16 років будівля стояла пуста. Тут не було води, проводка — в жахливому стані, дах потребував ремонту. На все були потрібні гроші, але це не лякало. Навпаки, тішило те, що багато людей відгукалися, розуміли, що церква — це не стіни.
Вона згадує, як на початку діяльності чула висловлювання типу: «Хіба це церква, де купола?», але це швидко змінювалося. Люди громади об’єднувалися, а українська церква розвивалася.
— Як в Біблії написано, де зібрались двоє в ім’я моє, то вже є церква. Тому церква — це не золоті купола. Церква – це люди!
«Я їх не боюся!»
Одним із перших створення нової церкви підтримав отець Анатолій Куліш. Він проводив служби, а Ольга Пономаренко тим часом займалася господарчою діяльністю.
Всі кошти, що збирала громада, спрямовували на проведення ремонту будівлі. Жінка навіть з роботи пішла, щоб більше часу приділяти втіленню ідеї.
— Я тут мешкала. І за це мені ще й «прилітало»: чого не працює, чого сидить тут цілими днями… Але я не звертала уваги. Робила свою справу. Про все звітувала — кожна гривня прозора. Роботи — багато, грошей мало. Коли не вистачало, просила — скиньтеся, й люди скидалися, — розповідає жінка.
Згадує про погрози, провокації, спроби зірвати служби. Якось на свято навіть документи вкрали. Ольга розповідає про один із найбільш показових випадків — коли священник московського патріархату спробував «вплинути» інакше:
«Він їхав просто на нас машиною. Різко загальмував перед нами, щоб злякати».
І це не єдиний випадок тиску. Про Ольгу розповсюджували фейки: від двох судимостей до абсурдних історій про вбивство батьків.
— Вони це вигадували на ходу. І, на жаль, деякі люди підхоплювали. Але я їх не боюсь. Все це лише загартувало й укріпило в розумінні, що все ми робимо правильно.
Громада росте!
Сьогодні на Правобережжі Кременчука успішно існує велика громада Української Православної церкви. Служби проводять отець Богдан та отець Дмитро. Проте тут не лише моляться. Громада живе.
У старших людей сформувалося ком’юніті. Вони зустрічаються спілкуються, проводять різні цікаві заходи.
— Якось приходжу в церкву, а вони кажуть: «Ми собі зробили гурток української мови». Виявилось, серед парафіян є вчителька української мови, яка колись працювала в дев’ятій школі. Вона зібрала наших жінок, щоб навчати. Вони пишуть диктанти, стараються. Радіють, коли помилок стає менше.
Крім дорослих у церкву постійно приходять діти й підлітки, збирається молодь. Вони теж проводять численні заходи.
— Коли тепло, молодь постійно в церкві, в них, крім іншого, тут курси приготування їжі. Ми колись виграли в проєкті Української освітньої платформи, і в нас є своя соціальна навчальна кухня, техніка. Діти тут із задоволенням щось готують. Нещодавно вафлі робили. З мордочками. Потім ці вафлі були всюди. Але їм це у кайф. І головне — ніхто нікого не змушує. Люди залишаються за власним бажанням.
Постійних парафіян в релігійній громаді на честь рівноапостольної княгині Ольги – близько 30. На свята — значно більше. І це вже новий виклик: стало тісно.
— Люди стоять у коридорі, не можуть всередину потрапити, бо всі не вміщаються. Комусь це не подобається — і це нормально, але водночас це означає — громада росте!
Бог навколо нас
Голова релігійної громади не ставить довготривалих цілей. Каже, йде до всього, поступово, маленькими кроками.
— Я хочу, щоб більше церков перейшли в Православну Церкву України. У нас у місті досі залишається 19 московських церков і люди продовжують туди ходити. Навіть деякі депутати підтримують ці церкви й не соромляться про це відкрито заявляти.
Тим, кому територіально не зручно доїхати до ПЦУ або здоров’я не дозволяє, пані Ольга радить молитися вдома.
— Бог не сидить у церкві. Він навколо нас. У кожній краплинці, у кожній квіточці. Якось я почула Акафіст подячний «Слава Богу за все», і там подяка за кожну рослинку, за світ навколо нас. Бог дійсно поруч. Тож не потрібно думати, що тільки в церкві його можна знайти.
Ольга закликає людей:
«Ходіть до церков. Різних. Окрім московської, ідіть в синагогу, в мечеть. У нас є Євангельська церква прекрасна, багато протестантських церков. Головне — не залишатися самому».
Вона показує старовинну ікону й розповідає її історію:
— Це ікона з Успенської церкви. Понад років 60 тому людина, що працювала в церкві, забрала її на зберігання додому. Вона переховувала ікону з оригінальним рушником в шафі, й заповідала доньці повернути ікону в Успенську церкву, коли та стане українською. Донька вже доросла жінка, принесла цю ікону нам зі словами: «Нехай поки тут побуде, тільки з умовою, що ви потім передасте її в Успенську церкву».
Замість грамот — гільзи
У церкві часто бувають військові. Вони приходять поговорити зі священником. Часто приносять подарунки.
Ольга Пономаренко показує гільзи різних розмірів й підкреслює, що це її найважливіші нагороди.
— Мені не потрібні паперові грамоти! Найкращі грамоти – це подарунки від військових. Їх уже так багато, що частину віддаю у музеї.
Вона підкреслює — дуже цінує визнання людей, які їй довірилися.
— У мене любов до всіх цих людей і я вдячна своєму «фан-клубу» за те, що висунули мене на звання «Людина року». Для мене це про правильний напрямок.
