Тарас Кравченко, колишній військовослужбовець, змушений боротися за своє право на гідне життя. Втративши ногу під час бойових дій, він повернувся додому з надією на підтримку та повагу з боку держави. Однак реальність виявилася далеко не такою, як він очікував.
Родом хлопець з Донеччини, але живе в Горішніх Плавнях. Його рідне місто Харцизьк було окуповане у 2014 році, з того часу Тарас жив й працював у Краматорську. Саме там він зустрів повномасштабне вторгнення.
Сам хотів у «гарячу точку»
Звертаючись у військкомат, хвилювався, чи не завадить «білий білет», тому, коли проходив медкомісію, з нетерпінням чекав вердикту лікарів. Коли почув «Годен, будеш служити», щиро зрадів. Це було в березні, й майже до кінця травня Тарас Кравченко чекав виклику.
Після навчання, хлопець одразу потрапив у «гарячі точки». Спочатку це був окупований Святогірськ Донецької області, Лавра, потім Лиман, Білогорівка, Серебрянський ліс на Луганщині.
Саме там, в Луганській області визвольна війна з росіянами для Тараса закінчилася. Почалася інша війна — спочатку за власне здоров’я, а потім з державою, за право на гідне існування.
«Думав, що ногу посікло осколками, виявилося — відірвало стопу»
Майже рік розвідник 81-ї бригади успішно виконував бойові завдання, а напередодні чергового виходу на нуль, відчув тривогу.
Військові йшли Серебрянським лісом, дорогою, яку добре знали й десятки разів ходили. Але цього разу росіяни замінували знайомий шлях.
Важкий біль змінився шоком — Тарас запанікував: «Коли побачив, що в мене немає ноги, я зі сльозами просив, щоб мене добили. Кому я потрібен калікою? Дружина вагітна, ще й я інвалід… Нащо я їй такий?».
Цей стан не відпускав довго. І, хоч дружина відразу підтримала й запевнила, що, навіть без ноги чоловік для неї дуже важливий, Тарасу було важко. Настрій змінився лише після народження дитини. Син повністю перегорнув його свідомість — вніс сенс у життя та зробив його більш яскравим.
Біонічний протез — справжня розкіш
Після поранення Тарас потрапив у лікарню імені Мечникова в Дніпро. Там йому зробили першу операцію. Потім перевели в лікарню в Київ, де він лікувався протягом місяця й вже після цього поранений військовий звернувся за протезуванням. Але його чекав неприємний сюрприз. Виявилося, що потрібна реампутація, тому що в дніпровській лікарні щось зробили неправильно. Наприкінці липня Тарас переніс ще одну операцію, пройшов реабілітацію в Ірпінському шпиталі й вперше став на протез.
«Коли ти на нулі — ти герой, а тут, поранений, — ти нікому не потрібен»
Тарас зазначає, що протезування — це не головна проблема. Набагато гірше те, що вже довгий час хлопець не може оформити законні виплати. Разом з дружиною й малою дитиною вони виживають на «переселенські» гроші — близько 7 тисяч грн на трьох, які отримують щомісяця.
— Дійшло до того, що не було грошей не тільки за квартиру заплатити, але і їжу купити. На карті залишалося 300 грн, у сина каша скінчилася, памперси, в холодильнику нічого не було. Я вимушений був звернутися до волонтерів — вони допомогли. До того ж ми в Інтернет ролик виклали, й після цього люди відгукнулися й накидали грошей. Я вдячний кожному, хто не залишився байдужим.
Тарас зазначає, що відразу після реабілітації та повернення, почав шукати роботу, але охочих працевлаштувати військового на протезі виявилося небагато.
Військовий каже, що для оформлення виплат йому надали список паперів з 17 пунктів й ще з 13 — для оформлення пенсії. Відсутність кінцівки нікого не засмучує. Важко, не важко — хочеш отримати гроші. Бігай, збирай документи.
Але й це не так непросто. Вже місяць Тарас б’ється, щоб отримати «форму шість», яка підтверджує безпосередню участь у бойових діях. Ніякі інші папери не можуть замінити цієї форми, а вона чомусь ніяк не «дійде до адресата».
Па й наявність цього документу не гарантує швидкого оформлення — чоловік з сумом розповідає про стосу документів, копій, які необхідно зібрати, про черги, в яких треба стояти на одній нозі, про літню спеку й інші труднощі.
«Нога залізна, але душа та сама, жива!»
Як більшість поранених військових, Тарас не чекає особливого ставлення, але постійно повторює про повагу до себе. У приклад наводить громадський транспорт, в якому місцем поступаються або літні люди, або жінки.
Закінчуючи нашу бесіду, Тарас підкреслив, що має велику надію на те, що держава змінить політику стосовно поранених бійців.
Всі, хто хоче допомогти Тарасу Кравченку, можуть кидати гроші на його власну карту 5168745651638618.
