Тарас Кравченко, колишній військовослужбовець, змушений боротися за своє право на гідне життя. Втративши ногу під час бойових дій, він повернувся додому з надією на підтримку та повагу з боку держави. Однак реальність виявилася далеко не такою, як він очікував.

Родом хлопець з Донеччини, але живе в Горішніх Плавнях. Його рідне місто Харцизьк було окуповане у 2014 році, з того часу Тарас жив й працював у Краматорську. Саме там він зустрів повномасштабне вторгнення.

Сам хотів у «гарячу точку»

— О п’ятій ранку 24 лютого 2022 року в Краматорську пролунали перші вибухи. Я одразу зрозумів, що почалася війна, й з перших хвилин вирішив, що піду захищати країну. Спочатку записався в територіальну оборону, але мені хотілося не просто знаходитися в місті й займатися гуманітарними питаннями, а по-справжньому зі зброєю в руках відстоювати свободу українського народу, — розповідає Тарас.

Звертаючись у військкомат, хвилювався, чи не завадить «білий білет», тому, коли проходив медкомісію, з нетерпінням чекав вердикту лікарів. Коли почув «Годен, будеш служити», щиро зрадів. Це було в березні, й майже до кінця травня Тарас Кравченко чекав виклику.

— Мені зателефонували 25 травня й запитали, чи я не передумав, а потім запросили наступного дня до військкомату. Я приїхав, з нами зустрілися представники 81-ї бригади ДШВ. Вони розповіли, чим займається бригада, що часто працює на нулі. Дехто відмовився їхати, а я навпаки зрадів й одразу погодився на всі умови, — каже Тарас.

Після навчання, хлопець одразу потрапив у «гарячі точки». Спочатку це був окупований Святогірськ Донецької області, Лавра, потім Лиман, Білогорівка, Серебрянський ліс на Луганщині.

Саме там, в Луганській області визвольна війна з росіянами для Тараса закінчилася. Почалася інша війна — спочатку за власне здоров’я, а потім з державою, за право на гідне існування.

«Думав, що ногу посікло осколками, виявилося — відірвало стопу»

Майже рік розвідник 81-ї бригади успішно виконував бойові завдання, а напередодні чергового виходу на нуль, відчув тривогу.

— Я щось відчував, навіть до старшого підходив й казав, що мені не слід їхати, буду або 200 або 300 — відчував це. Мені навіть зле стало. Але старший сказав, щоб я не брав дурного в голову і йшов на завдання. Це було 3 квітня 2023 року.

Військові йшли Серебрянським лісом, дорогою, яку добре знали й десятки разів ходили. Але цього разу росіяни замінували знайомий шлях.

— Я глянув на годинник, було 6.20, зробив ще два чи три кроки й підірвався. Це була протипіхотна міна, яку ставлять не для вбивства, а для каліцтва піхоти, щоб вона не змогла далі йти. Я навіть не зрозумів одразу, що сталося. Впав обличчям в землю й відчув, що дуже болить нога, думав, що приліт, що посікло ногу осколками. Хлопцям крикнув, щоб допомогли мені, що я сильно поранений, але ще не бачив, що стопи немає. Про це сказали побратими, які прийшли на допомогу.

Важкий біль змінився шоком — Тарас запанікував: «Коли побачив, що в мене немає ноги, я зі сльозами просив, щоб мене добили. Кому я потрібен калікою? Дружина вагітна, ще й я інвалід… Нащо я їй такий?».

 

Цей стан не відпускав довго. І, хоч дружина відразу підтримала й запевнила, що, навіть без ноги чоловік для неї дуже важливий, Тарасу було важко. Настрій змінився лише після народження дитини. Син повністю перегорнув його свідомість — вніс сенс у життя та зробив його більш яскравим.

— Я сам собі сказав, що задля нього я повинен стати на ноги, навчитися ходити, бігати, стрибати, працювати. Я мушу зробити все, щоб моя дитина та моя дружина мною пишалися. Отака мотивація з’явилася.

 

Біонічний протез — справжня розкіш

Після поранення Тарас потрапив у лікарню імені Мечникова в Дніпро. Там йому зробили першу операцію. Потім перевели в лікарню в Київ, де він лікувався протягом місяця й вже після цього поранений військовий звернувся за протезуванням. Але його чекав неприємний сюрприз. Виявилося, що потрібна реампутація, тому що в дніпровській лікарні щось зробили неправильно. Наприкінці липня Тарас переніс ще одну операцію, пройшов реабілітацію в Ірпінському шпиталі й вперше став на протез.

 

— Мені дуже хотілося спробувати стати на протез. Я до цього багато на милицях ходив, але дуже хотілося самостійно спробувати кроки зробити. Звісно, цей протез незручний, тут стопа не згинається, функціоналу немає ніякого, хоча я можу самостійно рухатися. Дуже хочеться біонічний протез, але це справжня розкіш. Його вартість — мільйон гривень — це величезні кошти, яких немає. Й навіть просити відкрити збір на такий вартісний протез мені не дозволяє совість. Поки що я записався в протезувальному центрі у чергу на спортивний протез. Сподіваюся, з ним я зможу і бігати, і стрибати.

«Коли ти на нулі ти герой, а тут, поранений, ти нікому не потрібен»

Тарас зазначає, що протезування — це не головна проблема. Набагато гірше те, що вже довгий час хлопець не може оформити законні виплати. Разом з дружиною й малою дитиною вони виживають на «переселенські» гроші — близько 7 тисяч грн на трьох, які отримують щомісяця.

— Дійшло до того, що не було грошей не тільки за квартиру заплатити, але і їжу купити. На карті залишалося 300 грн, у сина каша скінчилася, памперси, в холодильнику нічого не було. Я вимушений був звернутися до волонтерів — вони допомогли. До того ж ми в Інтернет ролик виклали, й після цього люди відгукнулися й накидали грошей. Я вдячний кожному, хто не залишився байдужим.

Тарас зазначає, що відразу після реабілітації та повернення, почав шукати роботу, але охочих працевлаштувати військового на протезі виявилося небагато.

— Прямих відмов не було, але більшість варіантів закінчувалися словами: «Дякуємо, ми вам передзвонимо». Я влаштовувався на місцевий ГОК, але там були проблеми за виплатою зарплатні, тому я не затримався надовго. Весь цей час паралельно займався оформленням документів, але й досі топчуся на одному місці. Я сильно засмучений на нашу державу. У нас дуже файна, красива країна, але держава взагалі не піклується ні про ветеранів, ні про інвалідів війни.
По другій групі інвалідності з поранення передбачена одноразова виплата від держави в розмірі майже 800 тис. грн, але щоб їх отримати, треба пройти дев’ять кіл пекла.

 

Військовий каже, що для оформлення виплат йому надали список паперів з 17 пунктів й ще з 13 — для оформлення пенсії. Відсутність кінцівки нікого не засмучує. Важко, не важко — хочеш отримати гроші. Бігай, збирай документи.

Але й це не так непросто. Вже місяць Тарас б’ється, щоб отримати «форму шість», яка підтверджує безпосередню участь у бойових діях. Ніякі інші папери не можуть замінити цієї форми, а вона чомусь ніяк не «дійде до адресата».

Па й наявність цього документу не гарантує швидкого оформлення — чоловік з сумом розповідає про стосу документів, копій, які необхідно зібрати, про черги, в яких треба стояти на одній нозі, про літню спеку й інші труднощі.

— Все йде проти тебе. Поки ти там, на нулі, ти — герой, а тут ти — покидьок суспільства, огризок. Я не почуваюся повноцінним членом цієї громади, цієї держави. Я навіть до мера міста не зміг потрапити — не пустили. Сказали, не приймає. Як так? Хтось на фронті здоров’я залишає, а мер не приймає? Це справжній сором для країни! Наскільки я люблю Україну, я йшов воювати за свої землі, за свою жінку, дитину, побратимів, а тепер я не знаю, що своє, тому що все йде проти тебе.

«Нога залізна, але душа та сама, жива!»

Як більшість поранених військових, Тарас не чекає особливого ставлення, але постійно повторює про повагу до себе. У приклад наводить громадський транспорт, в якому місцем поступаються або літні люди, або жінки.

— Жодного разу жоден чоловік в автобусі місцем не поступився. Глянуть — й відвертаються, у вікно дивляться, а жінки або літні люди встають, запрошують на їх місце сісти. Або черги… Рідко, коли тебе пропускають. Я в «АТБ» разом зі всіма стою. Хоч 5, хоч 15 людей в черзі. На жаль, багато людей ставляться байдуже. Хоча тих, хто щиро допомагає, хто просто на вулиці підходить й дякує, все одно більше. Я хочу звернутися до людей: не дивіться на нас як на покидьків, як на інвалідів. Ми такі ж самі, як і ви всі. Так, у мене обмежені можливості, але я намагаюся далі жити. Чим я відрізняюся? Тим, що в мене залізна нога? Але в мене душа така ж сама! Жива!

Закінчуючи нашу бесіду, Тарас підкреслив, що має велику надію на те, що держава змінить політику стосовно поранених бійців.

— Треба спростити можливість проходження ВЛК, проходження МСЕК, тих самих одноразових виплат. Зараз на тебе не дивляться: на ногах ти чи без ніг, без рук — все одно біжи, збирай ті папери. Хоч би трошки спростили процедуру. Або електронну зробили б, щоб людям допомогти. Щоб поранені військові відчували, що їх не кинули, що вони й після поранення потрібні.

Всі, хто хоче допомогти Тарасу Кравченку, можуть кидати гроші на його власну карту 5168745651638618.

Відео: Артем Коваленко
facebook x telegram whatsapp viber
Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *