Від страшної звістки про смерть Віталія Базилевського минуло вже п’ять місяців. Та без болю та сліз про нього говорити неможливо. Мама Віталія — Марина Базилевська — сама чи не щодня бачить смерть на власні очі, бо працює у хоспісі 2-ї лікарні. Та втрата єдиного сина — непоправна.
Без коханого лишилась і Оксана Кравченко. Його назавжди забрала клята війна, а вони так і не встигли одружитись.
Віталію Базилевському 3 листопада мало б виповнитись лише 24. Тільки початок життя. І купа планів.
Спочатку Віталій служив у теробороні. А потім — «накази не обговорюються». Щоразу їздив у «відрядження» — перше, друге, третє… Казав: «Мамо, я тобі телефонуватиму тричі на день».
Спершу дзвонив. А потім перший, другий день зв’язку не було.
…Оксані подзвонив командир Віталія. Сказав: не переживайте, все добре. Я навчаю хлопців, вони в безпеці, вони мені — як сини. Всіх поверну. Зв’язок триматимемо через мене, раз на кілька днів.
Світ, немов зупинився. Жінки не знали, де шукати Віталія. З якого госпіталя телефонували? Хто телефонував? У військкоматі інформацію не підтверджували, з командиром зв’язку не було. Підключили всіх, кого можливо. А потім на телефон Віталія потелефонувала спільна знайома, на дзвінок відповів працівник моргу.
Так вони дізнались, що загиблий син та коханий — у морзі міста Дніпро.
…Як саме загинув Герой Віталій Базилевський — рідні достеменно не знають і досі. Єдине, що відомо від військових — він потрапив під мінометний обстріл у пекельному напрямку. Попасна Луганської області. На завдання тоді поїхало шестеро — Віталій був наймолодшим. Бій був страшним: ніхто не встигав ні тікати, ні ховатися від обстрілів. Віталій прийняв бій та смерть — гідно. Ось такі сухі факти.
Потрапив у пекельний напрямок: у Кременчуці прощалися з 23-річним воїном Віталієм Базилевським
«Ксюха, я завжди знайду вихід із будь-якої ситуації»
— З яким настроєм він збирав речі до військкомату? Що говорив?
Оксана: — Він завжди казав, що це його обов’язок. Ще задовго до вторгнення він знав, що війна буде. І розумів, що його заберуть у перших рядах, бо він щойно відслужив. Я йому говорила — це ж не обов’язково. Проте не відмовляла — знала, що він все одно зробить по-своєму.
— Що Віталій розповідав про війну?
Марина: — Нічого. Я намагалася з’ясувати хоча б щось — де він, що робить. Він не казав. Лише одне — якщо дзвоню — то все добре! Більше нічого не можна.
— Що про нього розповідали побратими?
Марина: — Дуже добре відгукувались. Кажуть, навіть коли останню пачку цигарок допалювали на 10 побратимів, він заспокоював: та чого ви, пацани, все нормально буде. Сьогодні так, а завтра — так. Підбадьорював, і сміх у нього заразливий був. Хлопці зразу помітили — щойно засміється — ну все, весело всім.
Оксана: — Він був людина-посмішка. Навіть коли тобі сумно на душі, немає настрою зовсім — він усміхнеться до тебе, заговорить — і зразу хочеться сміятись. Навіть якщо в нього самого щось не виходило — він завжди казав: «Ксюха, я завжди знайду вихід із будь-якої ситуації». А тут не знайшов…
Виліз на дуб — і курив
За два роки до великої війни Віталій Базилевський прийшов з армії. Службу проходив у Василькові, у повітряних військах, у роті охорони. Від армії не ховався. Хоча, як зізнається мама, не надто туди й хотів. Проте пішов до військкомату за повісткою, наприкінці жовтня, напередодні свого 20-річчя. Марина Базилевська згадує, що син дуже любив правознавство ще зі школи, завжди з цього предмету 12 було.
— У школі яким був Віталій? Чудив?
— Чудив. Та «нерви» мамі не робив. Потрапив до вчительки, як я і хотіла — яка може дітей в руках «тримати». До 5 класу був відмінником. Перехідний вік пройшов, минулось. Загалом він був дитиною слухняною. Ми ніколи не сперечались, не сварились. Раз, пам’ятаю, вдарила його в дитинстві. Сидять з племінником, балуються-балуються, я схопила, що було під рукою. А потім Віталік питає: а чого ти мене била, а не його?
Марині довелось сину пояснювати правила етикету: коли до тебе приходять гості, треба їх розважати. Тоді він сказав, що все зрозумів. А ще згадує, як двійки з математики отримував. І плакали разом, і пояснювали. Завжди казала йому, що треба математику вчити. Але він більше схилявся до гуманітарних наук.
— А ще курив у школі. Викликають мене на збори. Вчителька каже: виліз на дуб і курив. Я йому — навіщо на дуб виліз і курив? А він каже — я не курив. То хлопці. Мені в руки дали цигарку, самі злізли з дуба, а я там залишився. Мама, чесно кажу, я не курив!!! Та курити однаково почав. Спочатку ховався, а потім у 18 років прийшов і питає: мама, я повнолітній, мені можна робити те, що подобається? А що ж тобі подобається — теж питаю. Курити — каже.
— Ким у дитинстві хотів бути?
— Мрія була його — бути водієм, машинки в дитинстві любив. Вдома розкладав автобуси, машини, назви їх придумував, яка куди їде. Казав, я як виросту, то зроблю так, щоб до бабусі прямий автобус від нас їздив. А я кажу: та хто ж на ньому їздитиме? А він каже: ми з тобою.
— Машину власну встиг купити?
— Так, встиг. Все нею займався, ремонтував, чаклував. Хлопців просив допомогти, — телефонує, а ті тут як тут — приїдуть, щось кудись відтягнуть, щось поміняють… Організатором він хорошим був.
Хотів купити нову машину, іномарку. Казав, на кращу треба поміняти. А на своїй, аби не стояла, їздив, коли був у теробороні.
«Його підлеглі любили та поважали, хоча були значно старшими за нього»
До мобілізації Віталій Базилевський працював у магазині АТБ. Ліна Тарасенко, керуюча одного з магазинів мережі у Кременчуці, розповіла «Телеграфу», що Віталій прийшов до них молодшим приймальником товару — іншими словами — вантажником. Та буквально за пів року став адміністратором залу — керуючим магазином у нічний час.
Ліна Тарасенко каже, що він був душею колективу — настільки компанійським та веселим, що коли приходиш на роботу — одразу розумієш — Віталік на місці.
Ще одна співробітниця Віталія Ірина Нечепоренко каже — він завжди веселим був.
«Вони були закоханими та щасливими»
Віталій та Оксана разом були лише рік — допоки їх не розлучила війна. Їхні стосунки народились саме на роботі, у магазині.
Оксана йшла тими ж кар’єрними сходами, що і Віталій. Тільки, за корпоративними правилами, перейшла до іншого магазину. Обидва працювали синхронно, у нічні зміни, аби разом більше проводити часу. Оксана каже, що часто телефонувала коханому по роботі, а він і там постійно її виручав. І знову казав: Ксюха, та все нормально буде!
— Оксано, Віталій встиг вам зробити пропозицію?
— Ні. Він усе відкладав на кінець війни. Ми з ним говорили про сім’ю, про дітей. Вирішили зачекати.
— Про що ви мріяли разом?
— Знаєте, він умів мріяти. Хотів відкрити власну кав’ярню — прямо загорівся. Навіть приміщення шукали поруч із роботою.
— Каву любив?
— Любив, варив.
А Оксана мріяла поїхати з Віталієм до Ялти, на море.
— Він казав — ось тільки все закінчиться, обов’язково поїдемо. А ще він мріяв про власний великий дім. Так і казав — великий дім для нашої великої родини. Взагалі в нього багато планів було — та мало часу. І це настільки тяжко усвідомлювати!
«А тепер можете плакати»
Віталій не дозволяв своїм жінкам плакати. Все заспокоював, запевняв, що все буде добре, обіцяв повернутись. 4 травня ввечері, перед відправкою на Попасну, він забрав Оксану з роботи, збирав речі.
Того дня він уперше їм сказав: «А тепер можете плакати».
— У вас були передчуття?
Марина: — Так, від першого дня. Так просила його: синок, не йди туди. А він — мама, як не я, то хто?
Оксана: — До смерті неможливо підготуватись і прийняти це. Кожна матір, кожна дівчина, кожна донька та син переносять такий біль і втрату — про які неможливо розповісти. Коли ти засинаєш та просинаєшся з ним — а тут його немає. І ніхто тобі не подзвонить і не скаже: та Ксюха, та все буде добре. Я їду додому!
— Ви вірите у нашу перемогу? Ви вірите, що смерть вашого сина — недарма?
Марина: — Буде наша перемога. Я не вірю, я знаю, вона настане. Стільки синів наших за нас полягло. Тепер вони наші янголи-охоронці. На небі.
Матеріал створено за підтримки Асоціації «Незалежні регіональні видавці України» в рамках реалізації грантового проєкту The Women in News з WAN-IFRA. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією партнерів.
