«Вірю, що ми звільнимо Крим і я здійсню останню волю батька»: син Героя України Олега Гегечкорі

9.07.2022, 11:09 Переглядів: 6 693

 

Розповідь про загиблого під Києвом відомого пілота, кременчужанина та Героя України

Полковника Олега Гегечкорі називали одним із найдосвідченіших пілотів, адже за штурвалом він провів понад двадцять років. Він пройшов миротворчі місії у Ліберії та Сьєрра-Леоне, а з 2014 року своїм вертольотом він вивіз тисячі поранених бійців та доставив тонни гуманітарної допомоги. Здавалось, що цей бойовий офіцер зможе вирватись навіть з надскладної ситуації, проте 8 березня на Київщині Олег Гегечкорі — командир вертолітної ескадрильї 11-ї окремої бригади армійської авіації Сухопутних військ Збройних Сил України — загинув у бою з рашистами, перед тим знищивши не один десяток колон окупантів. Посмертно воїна нагородили званням Героя України та орденом «За мужність» ІІ ступеня… Син загиблого Едуард розповів «ФАКТАМ» про свого неймовірного батька.

- Мій дідусь, який теж все життя віддав військовій авіації й був стрілком-радистом на бомбардувальниках, за національністю грузин, бабуся — росіянка, а тато — українець. Він завжди пишався своїм корінням, — каже син загиблого Едуард Гегечкорі. — Батько родом із села Гвардійське Сімферопольського району, у родині була ще старша сестра. Ще у 9−10 класах він відвідував „Добровільне товариство сприяння армії, авіації та флоту“, де разом з інструктором почав літати на військовому навчально-тренувальному літаку L-29, потім вже сам сідав за штурвал. Мій батько обожнював небо, часто бував в дитинстві на місцевому аеродромі й, звісно, захоплювався своїм татом.

Після строкової служби Олег Гегечкорі здобув професію вертолітника у Кременчуцькому льотному коледжі. Там і знайшов своє кохання.

- Мама моя місцева, — продовжує Едуард. - Їхня історія знайомства досить цікава. Вони разом їхали в автобусі, й батько першим підійшов знайомитись. І там з'ясувалось, що мама старша рівно на два роки… Втім, вік не став перешкодою, і невдовзі вони почали зустрічатись. Мама працювала вихователькою у садочку, після того — секретарем у мерії. Невдовзі народився і я.

Оскільки за плечима батька була ще військова кафедра, він у званні молодшого лейтенанта пішов служити в одну з частин під Одесою. Не пройшло трьох років, як її розформували і батька перевели у Херсон до вертолітної ескадрильї 11-ї окремої бригади армійської авіації Сухопутних військ ЗСУ. У 2009 році народилась моя сестра Евеліна. Батько літав двічі у миротворчі місії, в Україні часто займався гасінням пожеж. Із 2014 року тато виконував бойові завдання у зоні АТО. Зазвичай доставляв вантажі, евакуйовував поранених. Він завжди літав більше, ніж було потрібно… Понаднормово. Чимало випадків було на Донбасі, коли батько прилітав і думав, що цього разу пронесло. Адже в Дебальцевому сідали під обстрілами, і в Волновасі було «спекотно». А якось тато з побратимами вилетіли чотирма вертольотами за пораненими в Амвросіївку на Донеччині. Мало бути 60 людей. Вони прилетіли, а там 180. Як покинути? А ніяк! Тому вантажили трьохсотих на сидіння, в проходи, клали один на одного… Ще було важко злетіти, аби ворог не помітив. Тому робили то в темряві по черзі… Татові вдалося витягнути й багато поранених з Іловайського котла. За всі ці бойові операції його нагородили орденом «За мужність» ІІІ ступеню.

Крім основної роботи, тато встигав працювати інструктором, навчаючи молодих курсантів, адже хотів передати свої знання та досвід іншим. Дивлячись на такого батька, і я обрав спеціальність військового та вступив до одного з університетів у Харкові. Тільки диво врятувало мене від загибелі у вересні 2020 року у Чугуєві, де під час польоту розбився літак із курсантами".

Коли ж відбулось повномасштабне вторгнення, Олег Гегечкорі літав у київському напрямку. Атакував ворожі колони…

- Тато з побратимами по кілька разів на день виконували вильоти, знищували техніку рашистів та живу силу. Наші розмови тривали всього по кілька хвилин по телефону. Головне — почути, що батько живий… Я постійно просив берегти себе, адже теж військовий, тому розумів усі ризики, — продовжує співрозмовник. — Чесно кажучи, жодного передчуття горя не було. Навпаки, незадовго до трагедії з татом я потрапив у неприємну ситуацію під час бойового завдання. І після того, як повернувся, відразу зателефонував мій батько, бо переживав. 8 березня він, як завжди, вилетів на виконання бойового завдання, а невдовзі мені стало відомо від його побратимів, що хтось з вертолітників розбився поблизу села Бервиця Броварського району, перед тим туди орки поцілили з переносного ракетно-зенітного комплексу. Став обривати телефон, він поза зоною досяжності. Я не знав, куди саме полетів тато, але розумів напрямок, в якому він працював. Того ж дня через кілька годин мені повідомили, що розбився екіпаж мого батька. Відбулось влучання з переносного ракетно-зенітного комплексу. Але через те, що сталось це на непідконтрольній нам території, то ніхто не знав, що з військовими. Тому в мене до останнього була надія на диво. Хоч я й розумів, що летів вертоліт дуже низько, тому про катапультування мови не могло бути. Та вірив, що батька могли забрати пораненого у полон. Тим паче інший український екіпаж, який теж був збитий, вижив! Щойно село звільнили від окупантів, ми змогли знайти той самий вертоліт. На жаль, тато таки загинув… Я був на тому місці, і мені досі боляче згадувати те, що побачив.

 

Рівно через місяць, 8 квітня, Кременчук зі сльозами та квітами прощався з легендарним полковником Олегом Гегечкорі. Адже через тимчасову окупацію та обстріли зробити це у Херсоні не було можливості. Невдовзі вертолітнику надали звання «Герой України» посмертно.

- Мій тато, як ніхто, заслужив цю нагороду. Тільки боляче, що посмертно. Я не знаю жодної людини, яка б негативно відгукнулась про мого батька, — каже Едуард. - Знаєте, це була людина, яка ніколи не жила для себе, все найкраще він віддавав дітям. Найбільше тато пишався моїми досягненнями у спорті та навчанні. За мої перемоги він радів більше, ніж я сам. Обожнював молодшу Евеліну, яка віртуозно грала на фортепіано і теж посідала призові місця на конкурсах. Я часто від нього слухав розповіді про свого дідуся-героя, який був для нього не просто рідною людиною, а найкращим другом. Знаєте, найбільшою його мрією було поїхати до Криму на могилу свого тата, адже там він не був з 2014 року. І його це так боліло. Вірю, що невдовзі цей півострів ми звільнимо і я здійсню останню волю батька.

Якщо Ви помітили помилку, виділіть необхідний текст та натисніть Ctrl+Enter, щоб повідомити про це редакцію.

Інформація

Користувачі, які знаходяться в групі Гості, не можуть залишати коментарі до даної публікації.
Будь-ласка, ЗАРЕЄСТРУЙТЕСЬ.
Ознайомтесь із правилами коментування.
  • Kiaparts
  • НОВИНИ ПАРТНЕРІВ:


Свіжий випуск

№ 38 від 22 вересня 2022

Читати номер
Попередні випуски
Вверх