Кирилу Невідничому 20 років. Вже рік він служить у 116-й бригаді ТРО, батальйон «РУБАК». В час, коли сотні молодих хлопців обрали для себе безпечне життя за кордоном, Кирило відмовився від всіх пропозицій друзів, рідних і залишився в країні. Щобільше, він добровільно підписав контракт зі Збройними силами України.
Сьогодні Кирило служить у підрозділі безпілотних систем, виконує бойові завдання на Сумському напрямку та впевнено каже, якби навіть і виїхав за кордон, усе одно повернувся б додому.
Війна забрала батька
Війна увірвалася в родину Невідничих у 2014 році, коли батько Кирило, Юрій пішов захищати рідну землю. Він брав участь в АТО, служив у складі 30-ї окремої механізованої бригади та був командиром відділення бойової машини піхоти.
«Юрій Невідничий помер передивляючись відео, як наших бійців брали в полон», – побратими
Чоловік пройшов важкі бої, зокрема події навколо Дебальцевого. Вийшов із небезпечних операцій живим, повернувся додому у відпустку. Та війна наздогнала його далеко від фронту.
Юрій побачив відео, на якому росіяни розстрілюють його побратимів, захоплених у полон. Чоловікові стало зле, він втратив свідомість, а згодом у лікарні його вже не змогли врятувати — відірвався тромб.
Юрій завжди говорив, що воює за жовто-блакитний стяг, Coca-cola та цукерки «Червоний мак»
Кирило добре пам’ятає той день. Вранці батько відвів його до школи, а коли хлопчик повернувся додому після уроків, застав тата без свідомості. Тоді він ще не до кінця розумів масштаб трагедії, але саме цей момент назавжди змінив його життя.
— Для кожного хлопця дуже важливою є роль батька у вихованні. У мене його не стало ще в дитинстві, у віці восьми років, — каже він.
Свідомий вибір
Після початку повномасштабної війни й двох років роздумів Кирило ухвалив рішення підписати контракт зі Збройними силами України.
Зізнається, мама сприйняла цю новину дуже важко — майже тиждень намагалася його відмовити. Пояснювала, просила, переконувала, та хлопець уже зробив свій вибір.
— Я сказав мамі: або ти добровільно мене відпустиш, або я все одно знайду спосіб. Тоді вона зрозуміла, що вибору немає.
За місяць до двадцятиріччя Кирило став військовослужбовцем. Він служить у роті ударних безпілотних авіакомплексів 116-ї окремої бригади територіальної оборони. Його завдання — розвідка та коригування.
Саме він і його побратими знаходять цілі, передають координати та допомагають знищувати противника.
За рік служби хлопець переконався, що головна сила армії — люди.
— Це найкращий колектив, який я коли-небудь бачив. Більшість побратимів значно старші за мене. Багатьом уже за сорок. Я був одним із наймолодших у підрозділі, проте різниця у віці не стала перешкодою. Навпаки досвідчені військові стали як друга сім’я. Завжди підтримують, допомагають, готові підставити плече, — каже він.
Від роботи операторів та розвідників безпілотних систем, їхньої уважності залежать життя інших військових. На рахунку Кирила вже понад шістдесят виявлених цілей. Серед них — техніка, мотоцикли, укриття, особовий склад противника та інші об’єкти.
Його робота полягає не лише у спостереженні. Це постійна боротьба технологій, швидкості мислення та професійності.
За словами військового, українські безпілотні системи сьогодні стрімко розвиваються й часто випереджають противника.
Але технологічна війна триває щодня. І саме такі молоді фахівці, як Кирило, є її важливою частиною.
Один крок між життям і смертю
За рік служби небезпечних ситуацій було чимало. Одна з них сталася незадовго до відпустки.
Разом із побратимами Кирило перебував у бліндажі, коли почався артилерійський обстріл. Спочатку снаряди перелітали або не долітали до позицій. Здавалося, що небезпека минула. Хлопці навіть сіли випити кави.
— Аж раптом один зі снарядів упав зовсім поруч. Вибух. Дзвін у вухах. Ми кинулися в укриття. Коли обстріл закінчився, я побачив місце розльоту уламків. Виявилося, що якби я не впав у ту секунду, уламок міг потрапити просто в голову.
Кирило розповідає про загибель командира екіпажу Артура Карякіна. Згадує його як надзвичайно позитивну людину, яка навіть у найскладніших ситуаціях знаходила слова підтримки.
— Він завжди казав: поки ми живі — усе інше дрібниці. Артур постійно дбав про підрозділ, знаходив допомогу, домовлявся з волонтерами, розв’язував проблеми бійців.
Під час однієї з ротацій його група вже фактично виїхала із небезпечної зони. У цей момент прилетів російський FPV-дрон. Військові зробили все правильно — розбіглися від автомобіля. Та дрон влучив не в машину, а саме в Артура.
— Після його загибелі стало страшно. Наче війна знову нагадала про свою справжню ціну, — зізнається Кирило.
Мрія на майбутнє
Попри важку втрату командира, Кирило планує підписати новий контракт — цього разу на три роки. Навіть якщо війна закінчиться раніше, залишати військову службу він не збирається.
Водночас хлопець не прагне офіцерських зірок. Його мрія інша — дослужитися до звання головного майстер-сержанта, найвищої сержантської посади в українському війську.
Він хоче залишатися поруч із людьми, працювати з особовим складом і передавати власний досвід молодшим військовим.
— Колись у дитинстві я мріяв про круту машину, на якій кататимусь із пацанами, що буде в мене якась зброя… Зараз все це є: і машина, і з пацанами катаюся, і зброя дуже серйозна, тільки все це на війні, де поруч небезпека…Але я про свій вибір не шкодую. Це моє життя.
