Андрію — 42 роки. Він народився і виріс у Кременчуці — місті, яке називає своїм домом і яке, за його словами, вже знає весь Донбас і Сумщина, бо він постійно розповідає про нього побратимам.
До війни Андрія знали в іншому амплуа — як засновника спортивного клубу Diablo Racing Club, який проводив автоперегони в Недогарках, та власника СТО. Але у 2018 році його життя кардинально змінилося.
— Усе вийшло випадково. На СТО я часто допомагав обслуговувати військові автомобілі. До мене зверталися хлопці й за можливістю я їм ремонтував автівки. Якось кременчуцький лікар Ростислав Зауральський, який возив кров на передову, запропонував супроводити медичні автомобілі: «Це небезпечно, велика відповідальність, але, якщо хочеш, є така можливість».
Андрій одразу погодився. Поїхали у Карлівку, яка розташована за 15 км від Авдіївки, завезли в штаб обладнання і далі — на лінію бойового зіткнення робити переливання крові пораненим бійцям.
— Враження були неймовірні. Раніше я таке бачив лише в Інтернеті, а коли сам взяв участь, відчув, що зробив щось корисне. Наступний раз, коли Ростислав запитав, чи хочу поїхати знов, відповідь була однозначна.
Втретє Андрій вже їхав на Донбас офіційно. Його поставили на облік, як військового й протягом трьох років разом із Ростиславом Зауральським він возив кров на передову.
— Було врятовано багато життів!
Це був перший крок, який чоловік зробив для офіційної служби в Збройних Силах України.
З передової — в інструктори
З початку повномасштабної війни Андрій пішов у військкомат. Він не мав сумніву в тому, що буде корисним на фронті. Проте в армію потрапив не одразу — довелося чекати понад п’ять місяців. Весь цей час він був у територіальній обороні міста Кременчук, працював на блокпостах, допомагав приймати переселенців з Харкова та з Донбасу.
Лише під кінець 2022 року чоловік потрапив у 54-ту ОМБр, яка виконувала бойові завдання на Сіверському напрямку, тримаючи оборону північніше Бахмута й утримуючи Сіверський виступ на межі Донеччини та Луганщини.
Селища і висоти довкола Сіверська перебували під постійними російськими атаками, однак українські військові успішно їх відбивали. Зокрема, у грудні 2024 року російські війська здійснили чергову серію штурмів із застосуванням бронетехніки на Сіверському напрямку, але захисники 54-ї бригади спільно із суміжниками завдали противнику нищівних втрат, знищивши понад 30 бойових машин (ББМ та танків) і до півтори сотні російських солдатів.
— 54-та ОМБр — це легендарна бригада. Враження в мене були просто неймовірні. Там я познайомився зі своїми побратимами — найнадійнішими хлопцями. На жаль, на сьогодні з усього взводу залишилось в живих лише п’ять людей. З усіма ми досі товаришуємо, підтримуємо стосунки. Всім іншим хлопцям, які полягли, честь, повага, слава і вічна пам’ять.
У пам’яті чоловіка також залишилось Курахове, 2023 рік, приліт по ринку «Іскандером».
— Ми з побратимом їхали туди у справах, але я затримався буквально на п’ять хвилин — прогрівав автомобіль. І вже на під’їзді, метрів за 500-700, прямо у нас на очах був приліт цієї ракети. Ми почали рятувати тих, кого ще можна було рятувати але, на жаль, живих було дуже мало.
У військовій біографії Андрія є сторінка служби на посаді інструктора.
— Це був 199-й навчальний комплекс, який знаходиться на Житомирщині. В мене було два випуски. Це була моя сім’я. Я за них відповідав. Тому намагався бути не просто командиром, а тим, кому довіряють. Знаходив спільну мову, бо сам пройшов фронт. Серед моїх майже не було тих, хто йшов у СЗЧ…
Але статистика, яку називає Андрій, звучить жорстко: «На жаль, живими залишилося 17-18 хлопців».
— Це стало однією з причин, чому я пішов з інструкторів. Здавалося б, загартований, і морально, і психологічно, і контузії пережив важкі, але такої статистики я не міг «вивезти».
«Не знаю, що має статися, щоб я погодився служити в ТЦК»
За станом здоров’я чоловік офіційно непридатний до служби в ЗСУ, проте продовжує виконувати бойові завдання.
— Після шпиталю мені пропонували йти служити в ТЦК, я відмовився, сказав: «Не знаю, що має статися на цьому світі, щоб я пішов працювати в цю структуру».
Наразі Андрій Однороженко несе службу на Сумщині в десантно-штурмових військах. Каже, ситуація важка, але вони утримують лінію фронту.
— У нас дуже професійний командир, з сучасними поглядами, з великим досвідом, який цінує особовий склад і на перше місце ставить життя військових. Якщо солдат знає, що він не просто ресурс — тоді він воює інакше. Мої побратими — досвідчені бійці, багато з яких воюють ще з 2014 року. Це ті люди, які знають свою справу, в яких я не сумніваюся. Знаю, що спина буде прикрита завжди. Працюю разом з хлопцями, боронимо кордони нашої країни, впевнений, що втримаємо.
Перемога — це не території, це — люди
Як всі українці, Андрій мріє про Перемогу.
— Для мене перемога — це ні в якому разі не територія. Перемога — це коли вже ми відстояли, ми показали, що таке Україна, хто такі українці, що ми можемо. Це вже Перемога!
— Перемога — це коли хлопці повернуться додому, у своїй сім’ї, до рідних живими. Тоді я буду вважати це Перемогою.
Раніше ми писали про те, що десантник з Кременчука щиро подякував за допомогу в ремонті автівки: він на ній виїжджає на фронт.
