З Бахмута до Кременчука або Шлях до нового життя педагога з вокалу Ольги Богданової

23.01.2025, 12:05 Переглядів: 1 414

 

Переселенка з Бахмута Ольга Богданова намагається не думати про минуле, адже ці думки завжди викликають сум й тугу за життям, якого більше немає. За натурою оптимістка, жінка любить, щоб на серці «співали пташки», адже гарний настрій допомагає жити й рухатися вперед

 

Ользі 47 років. Вона — педагог з вокалу. За спеціальністю працює багато років. Починала у звичайній школі вчителькою музики, потім перейшла в бахмутську музичну школу, а зараз викладає вокал в Кременчуцькій дитячий музичній школі № 2 й продовжує дистанційно займатися з учнями, яких навчала в рідному місті та які зараз мешкають по різних країнах.

 

— Мабуть, це улюблена моя справа. Я дуже люблю співи й дітей, які займаються вокалом. Тому цілком віддаюся цій діяльності. Якби в добі було більше годин, я всі їх присвятила б заняттям з дітьми, — каже жінка.

В неї багато учнів. До кожної дитини вона ставиться, як до власної. Каже — по-іншому не може, й розповідає, що у Кременчуці багато людей, які не ділять дітей на своїх та чужих.

 

— Коли ми тільки переїхали у Кременчук, молодша донька якраз закінчувала музичну школу. Їй потрібно було готуватися до екзаменів й десь займатися музикою. Вона сама знайшла музичну школу, сама домовилася про заняття. Я дуже вдячна заступниці директора Людмилі Слюсар за те, що без розпитів й зайвих подробиць, з посмішкою сказала: «Приходь й займайся». Донька успішно вступила до коледжу, а мене пані Людмила запросила на роботу в школу. З вересня 2022 року я стала частиною цього прекрасного колективу.

«Кременчук надихає, бо надихають люди»

Після переїзду одразу відчула небайдужість кременчужан, каже жінка. Одні надали житло, інші принесли подушки й ковдри, посуд й необхідні в повсякденному житті речі, треті допомогли з роботою, четверті — з підтримкою.

Пані Ольга зазначає, що на життєвому шляху їй весь час зустрічаються добрі й щирі люди. Розповідає про допомогу, яку їй надала концертмейстер музичної школи Оксана Геннадіївна — надійна людина, справжній друг. Окремо зупиняється на участі в народному аматорському колективі сучасної української пісні «Гарна-band».

 

— У Фейсбуці побачила оголошення, що в колектив набираються жінки, які люблять співати.

Вирішила доєднатися. Познайомилася з керівницею Оленою Родіною, усміхненою, натхненною жінкою. Вже після першого заняття в мене було відчуття, що я знаю цих людей все життя. Вони прийняли мене з відкритим серцем. Багато з них стали близькими. Мої колективи — це моя друга родина.

Жінка підкреслює, що всі ці люди її надихають, дають віру й надію на те, що подальше життя, навіть після важких втрат, може бути щасливим.

 

— Важко прийняти, що минуле життя не повернеш. На жаль, ми це розуміємо, коли втрачаємо. Я часто кажу колегам: спілкуйтеся, зустрічайтеся, проводьте разом свята! Адже зараз такі часи, що в будь-яку мить кожного можуть вирвати й викинути, як бур’ян…

 «Те, що потрібно для роботи є. А пам’яті немає»

Пані Ольга народилася на Донеччині в місті Дружківка, з 15 років жила в місті Бахмут. Там  народилась її сім’я, з’явилися на світ дві доньки. Там до 2022 року мешкали й мріяли про світле майбутнє. Думки про війну навіть не припускали. Навпаки — будували плани.

— Проте, що доведеться змінити місце життя навіть думки не було. Ми тільки закінчили ремонт у квартирі, «випустили» у доросле життя донечок й начебто видихнули — навчання у звичайних й музичних школах закінчилося, можна було трошечки відпочити, присвятити час не тільки дітям, але й собі. Але всі наші плани зруйнували росіяни…

Про початок вторгнення Ольгу та її чоловіка повідомила старша донька, яка перебувала в Києві. «Мама, війна» — слова, які й через три роки звучать в голові. Ольга каже, що довго не сприймала, що такий жах можливий у XXI столітті.

Перші місяці ми вірили у швидке закінчення війни — 2014 рік давав таку надію. Але після окупації Попасної стало моторошно. А коли бахмутяни опинилися в тому самому становищі, коли біля нашого будинку впав снаряд, ми зрозуміли — час виїжджати.

Чоловік залишився вдома, а Ольга з молодшою донькою та її однокласниця з мамою разом сіли в евакуаційний потяг. Куди їхати — не розуміли.

— Я згадала про родичів чоловіка, які живуть у Кременчуці, зателефонувала їм, отримала відповідь: «Приїжджайте, щось придумаємо». Ми разом зі знайомими вийшли в Полтаві й вранці першим електропотягом приїхали до Кременчука.

Перші два тижні жили в квартирі родичів — ті поступилися житлом й поїхали тимчасово на дачу. Згодом знайшли квартиру, невелику, без зручностей, але дешеву. Через тиждень до жінки з донькою та їх знайомих доєднався чоловік, згодом приїхав свекор — ситуація в Бахмуті ставала все гіршою.

 Зараз родина живе в іншій квартири. Доньки поїхали, вони навчаються: молодша — в Бахмутському фаховому коледжі культури і мистецтв, старша по обміну — в Ризі.

— Чоловік пішов воювати. Ми зі свекром працюємо. Він будівництвом займається, нашим бахмутянам ремонти в квартирах робить, каміни кладе — в нього «золоті» руки.

Пані Ольга каже, що свекор зміг всі інструменти з Бахмута з собою привезти. Навіть її ноутбук й принтер привіз.

— Те, що потрібно для роботи, є. А пам’яті немає. Всі фотоальбоми, всі пам’ятні речі залишилися там, вдома, якого більше не існує…

Бахмутська громада потребує хабу в Кременчуці

Жінка перелистує фотографії в телефоні й не може стримати сліз: «Нічого не залишилося від Бахмута, все зруйноване. Лише деякі фото в телефоні збереглися — згадки дуже болісні».

Попри те, що Бахмут зруйнований, громада залишилася. В Кременчуці мешкає близько тисячі бахмутян. Вони підтримують стосунки, зустрічаються, спілкуються, відвідують культурні заходи.

Спочатку спілкувалися в онлайн-форматі, в спільному «бахмутському чаті». Потім зустрічалися офлайн. Перед новорічними святами вдруге відвідували Льодову арену. Діти й дорослі каталися, спілкуватися.

— В нас всіх є ця потреба, - каже пані Ольга.

Тому влітку під час зустрічі мера Бахмута Олексія Реви й мера Кременчука Віталія Малецького з представниками громади, було прийнято рішення про відкриття у Кременчуці бахмутського хабу.

— Поки ідея — в розробці, але домовленість про налагодження стосунків є. Ми вже розглядали приміщення, де розташувати хаб. Я дуже сподіваюсь, що це буде зроблено і ми зможемо зустрічатися, робити такі ж заходи, як в Дніпрі, в Києві, у Вінниці, в Одесі. Це важливо і для дітей, і для дорослих — в цілому для нашої бахмутської громади.

На шляху до щасливого життя

За майже три роки пані Ольга звикла до Кременчука. Каже влітку робила спробу переїхати до Києва, щоб бути ближче до донечок, але надовго не затрималася. І робота є, і заробітки вище, і бахмутська громада велика, а душевності немає, каже жінка.

— В Кременчуці затишно, люди щирі. Місто комфортне для життя, гарне, красиве, є де відпочити, є де працювати.

Майбутнє вона пов’язує з нашим містом. Впевнена, колись все закінчиться, але її родині повертатися нема куди, тому вона хотіла б отримати квартиру у Кременчуці й «пускати тут коріння».

— В мене є улюблена робота, є руки, голова, життя… Все інше зможу заробити! Дай Бог, щоб чоловік був живий, щоб війна закінчилася, а далі будемо думати, як жити наше подальше щасливе життя.

Матеріал створено в межах проєкту «Підтримка професійної журналістики під час війни», що реалізується ГО «Інтерньюз-Україна»

 


Автор: Руслана ГОРГОЛА
Якщо Ви помітили помилку, виділіть необхідний текст та натисніть Ctrl+Enter, щоб повідомити про це редакцію.

Інформація

Користувачі, які знаходяться в групі Гості, не можуть залишати коментарі до даної публікації.
Будь-ласка, ЗАРЕЄСТРУЙТЕСЬ.
Ознайомтесь із правилами коментування.
  • Kiaparts
  • НОВИНИ ПАРТНЕРІВ:


Свіжий випуск (№ 6 від 6 лютого 2025)

Для дому і сім'ї

Читати номер

Для дому і сім'ї - програма телепередач

Читати номер

Приватна газета

Читати номер
Попередні випуски
Вверх