Ользі 47 років. Вона — педагог з вокалу. За спеціальністю працює багато років. Починала у звичайній школі вчителькою музики, потім перейшла в бахмутську музичну школу, а зараз викладає вокал в Кременчуцькій дитячий музичній школі №2 й продовжує дистанційно займатися з учнями, яких навчала в рідному місті та які зараз мешкають по різних країнах.
В неї багато учнів. До кожної дитини вона ставиться, як до власної. Каже — по-іншому не може, й розповідає, що у Кременчуці багато людей, які не ділять дітей на своїх та чужих.
«Кременчук надихає, бо надихають люди»
Після переїзду одразу відчула небайдужість кременчужан, каже жінка. Одні надали житло, інші принесли подушки й ковдри, посуд й необхідні в повсякденному житті речі, треті допомогли з роботою, четверті — з підтримкою.
Пані Ольга зазначає, що на життєвому шляху їй весь час зустрічаються добрі й щирі люди. Розповідає про допомогу, яку їй надала концертмейстер музичної школи Оксана Геннадіївна — надійна людина, справжній друг. Окремо зупиняється на участі в народному аматорському колективі сучасної української пісні «Гарна-band».
— У Фейсбуці побачила оголошення, що в колектив набираються жінки, які люблять співати.
Вирішила доєднатися. Познайомилася з керівницею Оленою Родіною, усміхненою, натхненною жінкою. Вже після першого заняття в мене було відчуття, що я знаю цих людей все життя. Вони прийняли мене з відкритим серцем. Багато з них стали близькими. Мої колективи — це моя друга родина.
Жінка підкреслює, що всі ці люди її надихають, дають віру й надію на те, що подальше життя, навіть після важких втрат, може бути щасливим.
«Те, що потрібно для роботи є. А пам’яті немає»
Пані Ольга народилася на Донеччині в місті Дружківка, з 15 років жила в місті Бахмут. Там народилась її сім’я, з’явилися на світ дві доньки. Там до 2022 року мешкали й мріяли про світле майбутнє. Думки про війну навіть не припускали. Навпаки — будували плани.
Про початок вторгнення Ольгу та її чоловіка повідомила старша донька, яка перебувала в Києві. «Мама, війна» — слова, які й через три роки звучать в голові. Ольга каже, що довго не сприймала, що такий жах можливий у XXI столітті.
Чоловік залишився вдома, а Ольга з молодшою донькою та її однокласниця з мамою разом сіли в евакуаційний потяг. Куди їхати — не розуміли.
Перші два тижні жили в квартирі родичів — ті поступилися житлом й поїхали тимчасово на дачу. Згодом знайшли квартиру, невелику, без зручностей, але дешеву. Через тиждень до жінки з донькою та їх знайомих доєднався чоловік, згодом приїхав свекор — ситуація в Бахмуті ставала все гіршою.
Зараз родина живе в іншій квартири. Доньки поїхали, вони навчаються: молодша — в Бахмутському фаховому коледжі культури і мистецтв, старша по обміну — в Ризі.
Пані Ольга каже, що свекор зміг всі інструменти з Бахмута з собою привезти. Навіть її ноутбук й принтер привіз.
Бахмутська громада потребує хабу в Кременчуці
Жінка перелистує фотографії в телефоні й не може стримати сліз: «Нічого не залишилося від Бахмута, все зруйноване. Лише деякі фото в телефоні збереглися — згадки дуже болісні».
Попри те, що Бахмут зруйнований, громада залишилася. В Кременчуці мешкає близько тисячі бахмутян. Вони підтримують стосунки, зустрічаються, спілкуються, відвідують культурні заходи.
Спочатку спілкувалися в онлайн-форматі, в спільному «бахмутському чаті». Потім зустрічалися офлайн. Перед новорічними святами вдруге відвідували Льодову арену. Діти й дорослі каталися, спілкуватися.
Тому влітку під час зустрічі мера Бахмута Олексія Реви й мера Кременчука Віталія Малецького з представниками громади, було прийнято рішення про відкриття у Кременчуці бахмутського хабу.
На шляху до щасливого життя
За майже три роки пані Ольга звикла до Кременчука. Каже влітку робила спробу переїхати до Києва, щоб бути ближче до донечок, але надовго не затрималася. І робота є, і заробітки вище, і бахмутська громада велика, а душевності немає, каже жінка.
Майбутнє вона пов’язує з нашим містом. Впевнена, колись все закінчиться, але її родині повертатися нема куди, тому вона хотіла б отримати квартиру у Кременчуці й «пускати тут коріння».
Матеріал створено в межах проєкту «Підтримка професійної журналістики під час війни», що реалізується ГО «Інтерньюз-Україна»
