Переселенка з Бахмута Ольга Богданова намагається не думати про минуле, адже ці думки завжди викликають сум й тугу за життям, якого більше немає. За натурою оптимістка, жінка любить, щоб на серці «співали пташки», адже гарний настрій допомагає жити й рухатися вперед
Ользі 47 років. Вона — педагог з вокалу. За спеціальністю працює багато років. Починала у звичайній школі вчителькою музики, потім перейшла в бахмутську музичну школу, а зараз викладає вокал в Кременчуцькій дитячий музичній школі № 2 й продовжує дистанційно займатися з учнями, яких навчала в рідному місті та які зараз мешкають по різних країнах.
В неї багато учнів. До кожної дитини вона ставиться, як до власної. Каже — по-іншому не може, й розповідає, що у Кременчуці багато людей, які не ділять дітей на своїх та чужих.
Після переїзду одразу відчула небайдужість кременчужан, каже жінка. Одні надали житло, інші принесли подушки й ковдри, посуд й необхідні в повсякденному житті речі, треті допомогли з роботою, четверті — з підтримкою.
Пані Ольга зазначає, що на життєвому шляху їй весь час зустрічаються добрі й щирі люди. Розповідає про допомогу, яку їй надала концертмейстер музичної школи Оксана Геннадіївна — надійна людина, справжній друг. Окремо зупиняється на участі в народному аматорському колективі сучасної української пісні «Гарна-band».
— У Фейсбуці побачила оголошення, що в колектив набираються жінки, які люблять співати.
Вирішила доєднатися. Познайомилася з керівницею Оленою Родіною, усміхненою, натхненною жінкою. Вже після першого заняття в мене було відчуття, що я знаю цих людей все життя. Вони прийняли мене з відкритим серцем. Багато з них стали близькими. Мої колективи — це моя друга родина.
Жінка підкреслює, що всі ці люди її надихають, дають віру й надію на те, що подальше життя, навіть після важких втрат, може бути щасливим.
Пані Ольга народилася на Донеччині в місті Дружківка, з 15 років жила в місті Бахмут. Там народилась її сім’я, з’явилися на світ дві доньки. Там до 2022 року мешкали й мріяли про світле майбутнє. Думки про війну навіть не припускали. Навпаки — будували плани.
Про початок вторгнення Ольгу та її чоловіка повідомила старша донька, яка перебувала в Києві. «Мама, війна» — слова, які й через три роки звучать в голові. Ольга каже, що довго не сприймала, що такий жах можливий у XXI столітті.
Чоловік залишився вдома, а Ольга з молодшою донькою та її однокласниця з мамою разом сіли в евакуаційний потяг. Куди їхати — не розуміли.
Перші два тижні жили в квартирі родичів — ті поступилися житлом й поїхали тимчасово на дачу. Згодом знайшли квартиру, невелику, без зручностей, але дешеву. Через тиждень до жінки з донькою та їх знайомих доєднався чоловік, згодом приїхав свекор — ситуація в Бахмуті ставала все гіршою.
Зараз родина живе в іншій квартири. Доньки поїхали, вони навчаються: молодша — в Бахмутському фаховому коледжі культури і мистецтв, старша по обміну — в Ризі.
Пані Ольга каже, що свекор зміг всі інструменти з Бахмута з собою привезти. Навіть її ноутбук й принтер привіз.
Жінка перелистує фотографії в телефоні й не може стримати сліз: «Нічого не залишилося від Бахмута, все зруйноване. Лише деякі фото в телефоні збереглися — згадки дуже болісні».
Попри те, що Бахмут зруйнований, громада залишилася. В Кременчуці мешкає близько тисячі бахмутян. Вони підтримують стосунки, зустрічаються, спілкуються, відвідують культурні заходи.
Спочатку спілкувалися в онлайн-форматі, в спільному «бахмутському чаті». Потім зустрічалися офлайн. Перед новорічними святами вдруге відвідували Льодову арену. Діти й дорослі каталися, спілкуватися.
Тому влітку під час зустрічі мера Бахмута Олексія Реви й мера Кременчука Віталія Малецького з представниками громади, було прийнято рішення про відкриття у Кременчуці бахмутського хабу.
За майже три роки пані Ольга звикла до Кременчука. Каже влітку робила спробу переїхати до Києва, щоб бути ближче до донечок, але надовго не затрималася. І робота є, і заробітки вище, і бахмутська громада велика, а душевності немає, каже жінка.
Майбутнє вона пов’язує з нашим містом. Впевнена, колись все закінчиться, але її родині повертатися нема куди, тому вона хотіла б отримати квартиру у Кременчуці й «пускати тут коріння».
Матеріал створено в межах проєкту «Підтримка професійної журналістики під час війни», що реалізується ГО «Інтерньюз-Україна»
Інформація
Користувачі, які знаходяться в групі Гості, не можуть залишати коментарі до даної публікації.