Ольга Кирилова з чоловіком та дітьми живе у Кременчуці з березня 2022 року. Каже, за цей час полюбила місто та його людей, і вже не хоче повертатися до рідного Сєвєродонецька, навіть після деокупації.
За майже три роки життя в Кременчуці родина влаштувалася, Ольга з чоловіком знайшли роботу й навіть пів року тому народили синочка Дмитра. Це третя дитина в родині.
Жінка називає його даром Божим і стверджує, що неочікуваною вагітністю всесвіт віддячив їй за добрі справи. Їх було чимало.
Вперше Ольга протягнула руку тим, хто потребував підтримки, 11 років тому. Саме тоді, у 2014 році в її рідне місто Сєвєродонецьк з окупованої частини Луганської області почали їхати переселенці.
Попри те, що на руках була маленька дитина, жінка знаходила можливість приділяти увагу іншим. Допомагала не тільки речами й коштами, але й підказувала, де знайти житло, як влаштуватися на роботу. Тоді вона навіть не підозрювала, що через 10 років теж опиниться у важкому становищі.
Пані Ольга згадує, як в березні 2022-го після чергового масивного обстрілу Сєвєродонецька, з двома дітьми, сином Євгеном та донькою Поліною, приїхали в Кременчук. Сподівалися, на два-три тижні…
Час йшов — надія на швидке закінчення війни танула. Новини, які приходили з рідного міста, оптимізму не вселяли, й жінка зрозуміла — треба жити далі.
Щоб відвернути дітей від важких спогадів, пані Оля почала шукати школи й додаткові заняття для них. Сина влаштували в ліцей № 5 та музичну школу — Євген має гарні вокальні дані. Поліна крім школи, пішла в танцювальну студію.
Жінка каже, що спів і «тваринотерапія» зробили свою справу. Хлопчик почав відтавати, знайшов собі друзів, з часом зовсім перестав згадувати минуле життя.
Щоб «закріпити» успіх, вдома також завели маленького пухнастого улюбленця, за яким Євген й Поліна із задоволенням доглядають. Також вони допомагають матусі годувати котів й собак, які живуть в невеликому саморобному мініпритулку.
Жінка згадує, як у Сєвєродонецьку під час евакуації люди залишали тварин напризволяще прямо на перонах через те, що їх не пускали в потяг. Покинуті власниками, вони виглядали дуже нещасними.
Ольга разом з іншими небайдужими жінками почала годувати безпритульників. Своїми силами на пустирі серед багатоповерхівок побудували перші будиночки, поставили мисочки, приносили корм.
Сюди приходили годуватися безпритульні кішки й собаки, а потім так і залишалися жити.
Ольга домовилася з КП «Спецсервіс» про стерилізацію тварин. Також вона стала переможницею конкурсу від комунального підприємства, й отримала якісні будки. Тож вулична «їдальня» перетворилася на мініпритулок для тварин.
Жінка каже, що сюди постійно підкидають цуценят та кошенят, але вона шукає нових господарів для тваринок.
На диво місцеві мешканці зраділи появі мініпритулку. Люди задоволені тим, що тварини під наглядом, нагодовані, не агресивні, а навкруги — чистота й порядок. Навіть квіти ростуть.
Також жінка деякий час брала тваринок на перетримку, але після народження дитини перестала цим займатися.
Третю дитину Ольга та Євген не планували, але неочікуваній вагітності зраділи. Про можливі труднощі навіть не думали — навпаки почали дивитися в майбутнє з надією.
Зараз пані Ольга повернулася до роботи. З малечею допомагає мати чоловіка, яка переїхала до дітей з Києва.
До повномасштабного вторгнення пані Ольга працювала в податковій інспекції. Після лютого 2022 року їх відділ вивели в простій, але жінка мала велике бажання працювати, про що повідомила Державну податкову службу України. У 2022 році їй і ще одному співпрацівнику з Сєвєродонецька надали приміщення й обладнання для роботи у кременчуцькій податковій інспекції. Тож пані Ольга була одній з перших, хто почав відновлювати роботу сєвєродонецького підрозділу.
Жінка каже, що колектив став для неї другою родиною, й навіть, коли вона завагітніла й народила, перерва на відпустку була короткою. Через два місяці жінка повернулася до виконання професійних обов’язків.
Поки дружина була у декреті, Євген працював у два рази більше, щоб сім’я ні в чому не мала потреби.
Сьогодні пані Оля працює, виховує трьох дітей, займається притулком, а ще встигає відвідувати заняття з вокалу.
Колись вона лише мріяла співати, а з початком війни передивилася своє ставлення до життя й вирішила, що не можна відкладати свої бажання на завтра — на це просто немає часу.
Матеріал створено в межах проєкту «Підтримка професійної журналістики під час війни», що реалізується ГО «Інтерньюз-Україна»
Інформація
Користувачі, які знаходяться в групі Гості, не можуть залишати коментарі до даної публікації.