«На всіх одне завдання — вижити»: історії українців, які пережили голод у сучасному світі

Щороку в четверту суботу листопада українці схиляють голови у скорботі за мільйонами невинних жертв Голодомору 1932–1933 років — страшного злочину, організованого радянським режимом. Голодомор, визнаний геноцидом українського народу, став символом безжальної політики, що прагнула знищити національну ідентичність та волю до свободи.

Сьогодні, майже через століття, історія знов повторюється. Російська війна проти України несе не лише руйнування та смерть, а й загрозу гуманітарної катастрофи, голод. Геноцидна політика окупантів знову втілюється в сучасних реаліях.

«Кременчуцький Телеграф» поспілкувався зі свідками злочинів, які росіяни чинили у 2014 та 2022 роках на територіях, що брали в осаду. 

Спогади з осадженого Довжанська

Пані Марія десять років тому приїхала на Полтавщину з Луганщини. Вона поділилася спогадами про події липня 2014 року, коли в її рідному місті Довжанськ, розташованому недалеко від російського кордону, був справжній голод й багато людей померли від відсутності їжі та необхідних ліків. 

Складніше за інших було самотнім стареньким й людям з інвалідністю. Всі були зайняті власними питаннями виживання й мало хто звертав увагу на те, що баба Марія або дід Степан не виходять на вулицю. А коли «кидалися», починали з'ясовувати та заглядати у віконця, бачили тіла, які від спеки вже почали розкладатися.

За словами пані Марії, таких випадків було багато. Люди з діабетом, з онкозахворюваннями, важкими хронічними хворобами не мали ані ліків, щоб вижити, ані продуктів, щоб якось протриматися, ані сил, щоб попросити допомогу.

Хоча і її просити майже не було у кого. Роз’їхалися не лише жителі міста, але й медики, соціальні працівники, втекли деякі представники влади. Хоча були й ті, хто залишився й намагався вирішити хоча б питання забезпечення населення хлібом.

 Пані Марія згадала й про те, як ховали померлих в липні 2014, як звичайним людям не продавали труни, бо вони були лише для «захисників» (сепаратистів та окупантів), як людям забороняли йти на цвинтар — збиратися більше ніж по троє було не можна.

Найскладнішими були липень й серпень, хоча й згодом ситуація залишалася напруженою.

Після повної окупації території жінці вдалося виїхати з рідного міста. На Полтавщину вона приїхала лише з документами та невеликою сумкою, в яку поклала ліки й речі першої потреби.

Раділи дощу й шматку хліба

Пані Тетяна з Маріуполя. Вона перебувала в осадженому місті понад 30 днів. Пережила обстріли, холод, голод. Найважчою була відсутність води.

Кожен день нагадував попередній: зранку між обстрілами приготувати їжу — це не завжди вдавалося, бо стріляли цілодобово, вдень — знайти дрова, набрати води, вночі — не замерзнути уві сні.

Жили у підвалі, спали на стільцях, готували на багатті. Економили. Раціон складався з пів склянки звареної крупи та двох склянок чаю на добу.

  Пані Тетяна розповідає, як в один з днів натрапила на роздачу хліба. Навіть не пам’ятає, як в неї в руках опинився батон. З’їла лише частину, іншу залишила на «чорний день».

«Пачка «мівіни» врятує родину»

Пані Тамара з чоловіком, донькою та двома онуками до 2022 року теж жили в Маріуполі. Зараз вони знаходяться в Німеччині, але спогади про пережите й досі заважають спати.

В осаді вони були три тижні. Виїхали гуманітарним коридором. Живі — це за словами жінки, найголовніше, бо надії на те, що виживуть, було мало.

8 березня хтось з чоловіків приніс «мівіну», 15 пачок, роздав жінкам. Тамарі дали одну пачку.

 Тамара згадує, що донька постійно плакала, бо не могла дивитися в очі дітям, які весь час просили їсти. Коли онука почала жалітися на біль у животику (від голоду), у доньки трапилася істерика, жінка боялася, що та з розуму зійде. Врятувала сусідка — дала дитині сухе печиво й сухарик.

Жінка згадує, що за час осади вони поховали кілька сусідів. Одному чоловікові на її очах відірвало голову. Після цього Тамара ніяк не могла опанувати себе.