Історії війни: харків’янка двічі за життя опинилася під бомбами - у Другу світову та нині

31.05.2022, 09:00 Переглядів: 3 664

  

45 діб під бомбами - майже весь час на самоті у квартирі провела Людмила Громова у Харкові, доки її не вивезли до Німеччини волонтери

Коли рашисти почали бомбити місто, вона залишилася одна у квартирі – а потім одна у під’їзді. Харків’янка пані Людмила пересувається повільно, за допомогою спеціальної тростини - має проблеми з хребтом. Про те, щоб спуститися у бомбосховище не було й мови…

Дитиною пані Людмила дитиною пережила Другу світову війну. Її перші чіткі спогади – про те, як трирічною дівчинкою тікала з мамою в евакуацію, і як їхній залізничний ешелон бомбили німецькі окупанти-нацисти. І ось через стільки років жінці довелося пережити бомбардування Харкова росіянами. Фашизм повернувся у формі рашизму.

Зі зруйованого Харкова її вивезли до Німеччини волонтери. Тепер вона в альтер-хаймі (тобто в будинку для літніх людей). Окрема затишна кімната, нові меблі, добра їжа, привітний персонал. Та жінка сумує за домом у Харкові та за сином і онуком-волонтером, які нині в Україні.

Пані Людмила вважає, що росіяни обійшлися з Харковом гірше за нацистів, бо зруйнували й те, що залишилося цілим у Другу світову.

Ось її розповідь – від першої особи.

«Не хотілося помирати під завалами»

Коли Харків постійно бомбили, усі, хто міг - виїхали. Я в під’їзді залишилася фактично одна. Ті кілька сусідів, що лишилися, спускалися у підвал – у бомбосховище. А я взагалі не ходила, навіть на сходову клітину… Знаєте, як буває? Коли стрес, то ти доповзаєш… Я просиділа в коридорі. Це єдине місце, де я могла перебувати – кажуть, треба між двох стін. А більше – ніде. Ліжко під вікном, а так же взагалі не можна! Тобто коридор – єдине місце, хоча, якщо розібратися, воно теж нічого не давало.

…Живу я в Харкові у чудовому районі – на височині. Та коли поряд з нами бомбили – у нас все падало, вікна здригалися. До мене якось зайшла патронажна медсестра, тут – бомблять, і вона тримала мої коліна, бо я сама вся здригалася. Це такий страх! Здається, що все це у тебе в квартирі… Нові вікна в будинку витримали. Та все одно здригалося все! У нас усе було зашторене, сиділи без світла. Я боялася навіть підійти до вікна, щоб подивитися, чи є тріщини.

Мій син живе за містом. І кожного дня проїжджати купу блок-постів (та ще й під обстрілами) у нього можливості не було.

І от нас бомблять – а я одна. Не хотілося, звісно, помирати під завалами. Своєю смертю – це одне, але отак померти – це жахливо!


«Перші мої дитячі спогади – бомбардування»

Я дуже добре пам’ятаю ще ту війну. У нас, дітей, не було капризів, бажань - ми були ніби дорослі. Брату було чотири, він ходив отоварювати хлібну картку, хоча старші пацани могли її й відібрати. Але він ховав картку у шкарпетки, бо знав, що таке ці 100 грам хліба. У евакуації він дивився за мною, називав «доця» - бо пам’ятав, що тато так мене називав… Тато воював, він приїхав відвідати нас після поранення, так я його не впізнала. Мамі кажу – йди, там тебе дядя кличе…

Перші мої дитячі спогади – бомбардування. До цього, коли жилося добре, я нічого не пам’ятала. Нас (в евакуацію – ред.) проводжав дідусь, моєму братові тоді було чотири, а мені три. Так він пам’ятав те, як нас проводжав дідусь, як зашивали за підкладку документи… А я – ні, не пам’ятала цього. Але коли сіли в потяг, і його почали бомбити – оце вже я пам’ятала! І коли через стільки років у 2014-му почали бомбити Донбас – я на це все дивилася та ридала. Коли про це розповідають – то це одне, а коли ти сам усе це пережив – зовсім інше.


«У цю війну мені було набагато страшніше, ніж тоді»

А потім довелося провести під бомбардуванням у Харкові 45 днів! Я практично не спала. Весь час сиділа у коридорі, бо, думаю, зайду до кімнати – і знову почнеться. Одна справа - коли ти дивишся якусь картинку, а інше - коли по твоєму дому гатять… і все здригається. У нас пошта на першому поверсі – вилетіли і стекла, і все, і магазин зачепило. Нас не зачепило – уже щастя, але ти весь час у цьому кошмарі знаходишся. Слава Богу, хто встиг виїхати, це щастя.

У цю війну мені було набагато страшніше, ніж тоді (у Другу світову- ред.), коли я була маленькою. Чому? Бо тоді мама була, зверху нас прикривала, хоча в самої в неї серце розривалося. Бо якщо вб’ють її, що ми тоді будемо робити?

 

«Що не зруйнували у ту війну - зруйновано зараз»

… Спочатку у Харкові не було продуктів – ні хліба, нічого. Потім наші народні умільці почали пекти хліб, підвозити. Потім підвезли гуманітарку – тьху, тьху, нічого. У всякому разі, можна було якось вижити. А спершу перебивалися на продуктах, які були. Син готував їжу – приносив.

Найбільше переживала за своїх рідних – у мене в Харкові онук та син. Мій онук – волонтер Сергій Громов. Він громадянин Ізраїля, він має досвід служби в армії та залишився в Україні – допомагає евакуювати людей, і в Кременчук харків’ян вивозив…

Сама я виїжджати я не хотіла, та виїхала, щоб розв’язати руки сину. Адже він ризикував, відвідуючи мене. Син наполягав, щоб я евакуювалася. А я не хотіла, бо у мене тут чоловік похований…

…Харків розбомбили повністю. Центр – це просто жах. Усе, що не зруйнували у ту війну (Другу світову – ред.) зруйновано зараз. Розбомбили навіть там, де джерело у Саржиному яру – поряд приватні будинки, котеджі – згоріли.

Хіба я могла колись повірити, що росіяни нападуть?..

Якщо Ви помітили помилку, виділіть необхідний текст та натисніть Ctrl+Enter, щоб повідомити про це редакцію.

Інформація

Користувачі, які знаходяться в групі Гості, не можуть залишати коментарі до даної публікації.
Будь-ласка, ЗАРЕЄСТРУЙТЕСЬ.
Ознайомтесь із правилами коментування.

ФРОНТОВІ ІСТОРІЇ КРЕМЕНЧУЖАН:

У цьому сюжеті «Кременчуцький ТелеграфЪ» зібрав інтерв'ю з кременчуцькими бійцями і волонтерами, які своїми очима бачили жахи подій на Сході. Це розповіді про війну, на якій гинули наші захисники, щоб не допустити просування агресора.

Низький уклін всім бійцям. Слава героям! Герої не вмирають!

Читайте також:



Свіжий випуск

№ 38 від 22 вересня 2022

Читати номер
Попередні випуски
Вверх