Якщо будете у Градизьку, обов’язково загляніть у місцеву бібліотеку. Тут працює цікава, захоплена жінка — Валентина Ялосовецька, яка всім серцем віддається тому, що робить.
Для неї бібліотека — це значно більше, ніж книжки на полицях. Це місце, де має жити пам’ять. Пам’ять про людей, яких уже немає, про старий Градизьк, про села, що колись стояли там, де сьогодні розлилося Кременчуцьке море.
Валентина збирає історії, старі фотографії, речі, спогади — усе, що допомагає не загубити зв’язок із минулим.
Слухати її можна довго. Вона розповідає не сухими датами й фактами — за кожною історією в неї постають люди та їхні долі. І одна з тем, яка особливо її хвилює, — затоплені села Кременчуцького водосховища та історія, яка й досі залишається під його водами.
Деталі у відео:
Коли стоїш на березі Кременчуцького водосховища, важко уявити, що там, за кількасот метрів від тебе, колись була не вода. Там були дороги. Хати. Сади. Церкви. Кладовища. Там народжувалися діти, справляли весілля, сварилися із сусідами, саджали картоплю, ходили на ярмарки й проводжали людей в останню путь. А потім прийшла вода.
Сьогодні ми називаємо його Кременчуцьким морем і настільки звикли до величезної водної гладі, що здається, ніби вона була тут завжди.
Але це море молодше за багатьох наших бабусь і дідусів. Кременчуцьке водосховище почали створювати наприкінці 1950-х років під час будівництва Кременчуцької ГЕС. У 1959–1961 роках вода заповнила величезну територію Дніпра та його заплав. Під час заповнення водосховища були затоплені 212 населених пунктів — 39,6 тисячі дворів, де мешкали близько 133 тисяч людей. Спробуйте не просто прочитати цю цифру.
212 населених пунктів. За кожною назвою — сотні маленьких людських історій. Десь стояла хата, в якій кілька поколінь однієї родини зустрічали Різдво. Десь ріс посаджений дідом сад. Десь була стежка до школи. Десь — могила матері. Десь хлопець уперше поцілував дівчину. А сьогодні над усім цим ходить хвиля.
Села, яких більше немає на карті
Рішення про будівництво Кременчуцької ГЕС радянська влада ухвалила у 1954 році. Переселення мешканців із майбутньої зони затоплення розгорнулося у другій половині 1950-х. Державний архів Черкаської області вказує, що заповнення чаші водосховища відбувалося у 1959–1961 роках. Лише на Черкащині в зоні затоплення опинилися близько сотні населених пунктів, а переселили понад 80 тисяч людей.
Зникали Більки, Бузьки, Демки, Мойсинці, Мутихи, Хрести, Чигирин-Діброва та десятки інших поселень. Частину сіл перенесли вище і залишили їм старі назви. Інші зникли остаточно.
На Полтавщині вода забрала Гусине, Лебехівку, Кулішівку, Стовбуваху, Морозівку та інші села й хутори. Пішла під воду й Воїнська Гребля, поруч із якою знаходилося давньоруське місто-фортеця Воїнь, відоме з літописних часів.
Людям повідомляли: треба їхати. І люди розбирали власні хати. Колоду за колодою. Дошку за дошкою. Забирали те, що можна було забрати, і починали життя на іншому місці. Мешканців Воїнської Греблі, наприклад, переселяли до Кам’яних Потоків.
А забрати можна було далеко не все. Не забереш із собою берег, на якому виріс. Не перенесеш стару грушу. Не складеш на воза краєвид із вікна.
Саме тому історія Кременчуцького водосховища — це не лише історія великої радянської будови. Це історія величезного розриву людської пам’яті.
Під нами — інший світ
Найдивніше починається тоді, коли розумієш: той світ нікуди не подівся. Він просто опинився під водою. Під хвилями залишилися місця колишніх дворів і вулиць, давніх поселень та поховань. Дослідники історії переселення придніпровських сіл згадують і про втрату археологічних та історико-культурних пам’яток.
Тому берег Кременчуцького моря — це подекуди не просто пляж. Це межа між сьогоденням і минулим. І ця межа постійно рухається.
Вода десятиліттями підмиває берег. Особливо добре це видно біля Градизька, на Пивисі. Берег там продовжує осипатися, а разом із землею відкриваються шари минулого. За словами градизького краєзнавця Едуарда Чіпа, вода поступово нищить берегову лінію Пивихи, і цей процес триває роками.
Іноді море забирає. А іноді — повертає. Після шторму або чергового обвалу берега люди знаходять речі. І раптом під ногами лежить не просто уламок, а шматок старої кераміки. Або це фрагмент посудини, цеглина, монета, металева річ, призначення якої вже не так просто вгадати.
Те, що десятиліттями було сховане, вода вимиває і виносить назовні. Наукові публікації про Пивиху також згадують, що залишки давнього Пивогірського монастиря частково опинилися під водою, а пов’язані з цими місцями артефакти час від часу вимивають хвилі.
І тут виникає дивне відчуття. Ти тримаєш річ, яку востаннє могла тримати людина, що жила тут задовго до появи Кременчуцького водосховища.
Можливо, вона не мала жодної великої історичної цінності для свого власника. Але через десятки чи сотні років звичайні речі стають голосами.
Градизьк: музей того, що могло зникнути
У Градизьку Кременчуцьке море буквально зустрічається з минулим. Поруч Пивиха, давні поселення, історія Пивогірського монастиря, старі карти, фотографії та спогади людей, які ще пам’ятали Придніпров’я до появи водосховища.
І тут уже збирають те, що вдалося врятувати від забуття. У Градизькому ліцеї створено музей «Історія Градизька від заплав Дніпра до Кременчуцького водосховища». Це дуже точна назва. Ніби між двома частинами цієї фрази помістилося ціле втрачене життя.
Місцеві краєзнавці збирають старі карти, фотографії, малюнки та речі, пов’язані з історією Градизька і навколишніх земель, яких сьогодні вже неможливо побачити такими, якими їх знали колишні мешканці.
На дні Кременчуцького моря лежать не просто залишки затоплених сіл. Там лежить частина нашої історії.
