На Київщині попрощались із Євгенієм Житнім — розвідником, уродженцем Кременчука (доповнено)

— Женя був дуже крутим і веселим чоловіком. На секторі теж веселим і серйозно ставився до двіжу, завжди був на секторі й вдома і на виїздах, завжди готовий битись) Працював кухарем і в Кременчуці та в ресторанах Києва, не памʼятаю в якому році виїхав з сімʼєю до Ізраїлю, повернувся з початком повномасштабки, щоб захищати Україну, воював в одному з підрозділів ГУР, мав поранення, відновлювався і повертався до строю, справжній воїн.

Був максимально простим, таким своїм чуваком, і веселим і серйозним і відповідальним.

Бачились останній раз ми у 2023 році, взагалі випадково в «блаблакарі» з Києва до Кременчука, якось вийшло що ми забронювали одне авто.

Упевнений, що всі його запамʼятають саме веселим, тим що завжди прийде на допомогу, таким що за будь-який двіж, бо таким він і був, справжнім, своїм. Ми втратили дуже крутого чоловіка.

— Він довго і не думав. Женя із сім'єю давно вже жив закордоном. А з початку повномаштабки вони повернулись і він пішов добровольцем. Думаю, у нього і питань не виникало «чи варто йти». Бо він завжди був готовий йти на захист своїх… А я і не питала, чого «повернувся», бо це і так було зрозуміло.

На секторі та в житті то була одна й та сама людина. Принаймні, з мого погляду. То добра, щира людина, яка завжди готова прийти на допомогу. І от його щирість була такою справжньою, десь дитячою (коли з усього серця і без якихось пошуків «вигоди»).

Мені він запам’ятався «легкою», відкритою людиною. Тим, від кого не очікуєш якоїсь підстави. Поряд з такою дитиною відчуваєш себе в безпеці… Дуже шкода, що Україна втрачає таких героїв, дуже шкода. Хоч ми й не бачилися часто, та мені болить від того, що його вже нема.