Історія корабельного старшини Пантелеймона Собка, який служив на МБАК «Кременчук»

4.09.2022, 19:09 Переглядів: 1 206

 До останнього боронив азовські хвилі

Він марив морем. Його дядько навчався в Одесі на моряка й усі свої книжки про морську справу віддав племіннику. У дитинстві хлопчик ходив хіба що на ставок, але коли виріс, то поїхав навчатися до Одеси. Його історію записали журналісти Громадського. 

Базуючись у Бердянську, Маріуполі, Очакові, про море весь час розповідав дружині, коли приходив з чергувань. Знаннями морської справи радо ділився з учнями рідної школи, коли повертався додому, до Качківки Вінницької області. Головний корабельний старшина Пантелеймон Собко загинув на «Азовсталі», до останнього боронячи свої хвилі.

Милий бешкетник

Пантелеймон - перша й дуже бажана дитина в мами. Леся народила первістка в 17. Згадує, у дитинстві був дуже непосидючим: «Такий шустрий, бешкетник. Але бешкетник добрий, милий, ніколи нікому зла не робив. А спокійно поводився лише тоді, коли спав. І Женька такий самий». 

Євген — молодший на рік і два місяці брат Пантелеймона. У дитинстві вони часто билися. Хоча й були нерозлучні — Пантелеймон наглядав за братиком зі своїх трьох років, доки мама поралася на подвір’ї. 

- Вони все дитинство разом. А вже як повиростали, як приїжджали з навчання — Пантелеймон навчався в Одесі, Євген у Вінниці, — то наговоритися не могли, - розповідає пані Леся. 

У родині є менші сини — 14-річний Сашко та 9-річний Ваня. Учотирьох хлопці охоче допомагали мамі й татові — подружжя має ферму з коровами та свинями. У вільний час Лімка, як його лагідно кликала мама, бавився з друзями, ходив на ставок рибалити, грав у футбол. Обожнював спорт і хотів стати вчителем фізкультури. Тато поставив синам удома й на фермі, де вони допомагали, турніки — окремо для менших і старших. 


До першого класу страшно, до військового — ні

Мама пригадує кумедну історію, як син учинив ґвалт свого першого дня у школі. Першачків заводили до школи одинадцятикласники, а Пантелеймон злякався — куди це його ведуть, ще й без мами? — вирвався, почав тікати, потім борсався на плечі в сусіда Жені. Той випадок, сміючись, ще довго згадували однокласники. 

А от вступати після школи не боявся. Перехотів бути фізкультурником, натомість подався до військового училища, але не склав один тест — спортивний. Пантелеймона взяли того ж таки дня до іншого училища, морського.

Коли приїжджав додому на вихідні чи канікули, балував молодших братів, розпитував у батьків, що краще подарувати меншеньким. Хоча й добряче повчав їх. 

Мати розповідає: «Менші жалілися: “Ой, коли вже старші поїдуть?” Пороз’їжджалися, от сів найменший і плаче. “Чого ти, Ваню, плачеш?” — “Я хочу, щоб Пантелеймон і Женька приїхали” — “Вони за тиждень приїдуть, і ти знову будеш отримувати” — “То й хай луплять, але хай будуть удома”».

Лесі теж нелегко було відпустити сина: «Я брала його светр, притуляла до себе й ходила, плакала. А менші мене питали: “Мамо, що з тобою?” — “Ти понюхай, як цей светрик пахне Пантелеймоном”».

Син щоразу відчував мамині сльози, телефонував і заспокоював: йому добре на новому місці.

 

«Навіть меншістю дамо бій»

Він свідомо хотів на службу після 2014 року, коли почалася війна, розповідає дружина Юлія. Мама не пускала, але Пантелеймон відрубав: як не навчатися на військового, то піде після 11 класу добровольцем на передову. 

Після училища працював на катері, судна його екіпажу «Лубни» та «Кременчук» базувалися в різних містах біля Азовського моря. У той час Пантелеймон почав спілкуватися з капеланом «Бучанської варти» Анатолієм Кушнірчуком. Якось священник розпитував хлопців, що ті робитимуть, якщо раптом буде загроза з моря — адже Азов контролюють російські кораблі.

«Після невеликої паузи всі сказали: “Нам втрачати нема чого. Навіть якщо ми будемо меншістю і переважатиме сила противника, даватимемо бій”. Вони не збиралися відступати ще до повномасштабного вторгнення, — згадує Анатолій. — Усі від матроса до капітана І рангу так говорили. Там нормальні, дуже адекватні люди. І Пантелеймон виражав абсолютне духовне здоров’я як військовий, як моряк».

Мрія про сина

Із дружиною Пантелеймон познайомився 2019 року в Бердянську, звідки вона родом, а вже 2020-го після Нового року він освідчився їй на своєму катері. Екіпаж із 10 службовців дружив сім’ями: відзначали разом День флоту, інші державні свята.

Юлія згадує, що чоловік захоплювався історією Запорізької Січі, козацькою добою. Любив дітей і дуже добре налагоджував із ними контакт.

«Для дітей вони старалися робити все, якщо була змога. На кожне свято, день міста абощо в них завжди були відчинені двері, щоб діти могли подивитися на кораблі. Для багатьох моряки були прикладом», — розповідає дружина й додає, що військові берегли і хвалилися дитячими малюнками, які їм разом із волонтерською допомогою постійно привозив капелан Анатолій. Удома в Бердянську залишилася Пантелеймонова тека з цими малюнками.

У березні Юля лишилася сама в окупованому Бердянську. Пантелеймон дуже за неї переживав, спонукав її виїжджати. Леся пригадує одну з останніх розмов із сином: «Мамо, ти розумієш, що ми, можливо, говоримо з тобою востаннє? Це війна. Ми з Маріуполя не вийдемо. Я хочу, щоб Юля поїхала до тебе. Знаю, що їй там буде добре. Я буду спокійний за них. І не плач!»

До Качківки, села Пантелеймона, Юля змогла дістатися 24 березня.

 

«Разом і пішли захищати всіх нас»

Пантелеймон мріяв продовжити навчання в Одесі, аби потім обійняти посаду командира корабля. Казав капелану Анатолію: може статися так, що вони зустрінуться на якомусь флагмані, де Пантелеймон буде капітаном

А дружина Юлія згадує такі слова коханого: «Коли вони з братом були маленькі, казали мамі: “Ми як виростемо, то тебе захищатимемо”. От тепер разом і пішли захищати всіх нас».  

Брат Пантелеймона Євген зараз теж у ЗСУ, у Донецькій області. Його відпустили на 10 днів поховати брата (похорони відбулися 1 липня — ред.). За новим законодавством, якщо в родині є загиблий, інший може припинити службу. Мама Леся просила Євгена написати відмову від служби, але він відповів: «Я своїх хлопців не лишу, за братовою смертю ховатися не буду. Я піду мститися».

 

Він удома, усе бачить й охороняє

8 квітня Пантелеймона Собка поранили. За офіційними даними, він загинув 23 квітня. Через складнощі з документами тіло довго не могли доставити додому. Дружині Юлії про смерть коханого сказали вже після народження дитини, за тиждень до похоронів Пантелеймона. Вона впізнала татуювання чоловіка й обручку — їх подружжя робило під замовлення.

Пантелеймон двічі від дня загибелі снився мамі. Щодня жінка розмовляє з його весільним портретом — вітається кожного ранку, розповідає, як Микитка, бажає доброї ночі, лягаючи спати.

«Коли дивлюсь на ту фотографію, вона мене заспокоює. Він усе бачить, усе чує, охороняє нас. І я знаю, що йому там добре», — каже мати.

Жінку підтримує невістка і піклування про внука та інших своїх дітей. А ще вона дбає про ферму, організувала в селі волонтерський рух — відправляють продукти на фронт.

«Якби я була сама, то вже була б там, із ним, у ямі. Це дуже тяжка втрата. Але я йому пообіцяла, що не залишу Юлю і Микитку. Стараюся триматися заради них і молодших синів», — говорить жінка.

Уже будучи в оточенні, Пантелеймон казав дружині: «Я пройду будь-які випробування, щоб повернутися до тебе додому». Але не склалось. 12 травня Юлія народила сина, якого назвали Микитою. До народження первістка Пантелеймон не дожив 18 днів.

Теги:
Якщо Ви помітили помилку, виділіть необхідний текст та натисніть Ctrl+Enter, щоб повідомити про це редакцію.

Інформація

Користувачі, які знаходяться в групі Гості, не можуть залишати коментарі до даної публікації.
Будь-ласка, ЗАРЕЄСТРУЙТЕСЬ.
Ознайомтесь із правилами коментування.
  • Kiaparts
  • НОВИНИ ПАРТНЕРІВ:


Свіжий випуск

№ 38 від 22 вересня 2022

Читати номер
Попередні випуски
Вверх