Історії з евакуації: «Зразу молилися, щоб не померти, а потім - якщо помирати, то щоб усі разом»

22.04.2022, 15:10 Переглядів: 5 381

Олені з родиною пощастило виїхати, хоча дорога було вільною лише два дні...

Олена Гомоненко із півторарічним сином та чоловіком залишили свій будинок в Ізюмі після авіаударів. Зараз живуть в Кременчуцькій школі-інтернаті, де розмістилося 80 евакуйованих. «Наше місто практично знищене. Вівчарку нашу вбило осколком, але три дні назад дім іще стояв… Свекор залишився жити в погребі, який ми облаштували для себе, але мусили виїжджати, бо обстріли посилювалися, а тримати півторарічну дитину в погребі - це неможливо», - розповідає 41-річна Олена. Вона прожила в Ізюмі 30 років і каже, що нікуди і ніколи не виїхала б.

Якби не війна, то жінка саме зараз оформлювала б свого сина до дитсадка, а сама - виходила б після декретної відпустки на роботу у щойно відремонтовану дитячу поліклініку, де працювала медсестрою. У чоловіка теж була постійна робота, працював майстром з виготовлення окулярів - в Ізюмі колись був потужним оптико-механічний завод,  і досі Ізюм, як виявляється, відомий на всю Україну своїм багатим ринком окулярів. Одним словом, усе в цій родині складалося: власний будинок, робота, старші діти виросли і самостійні, Олена з чоловіком тішилися малим сином. Прості щасливі мирні будні.

За місяць до війни Олена відсвяткувала свій день народження
За місяць до війни Олена відсвяткувала свій день народження. Але прийшла війна.

- 2 березня ввечері надіслали повідомлення у вайбері: «Вночі будуть бомбити Ізюм авіаударом». Ми не вірили, бо як у це можна повірити? Та й кому наш Ізюм потрібний? Маленьке містечко, ні військової частини, ні заводів - нічого немає, що з нас узяти?! Але на всякий випадок кажу чоловікові: я в коридорі постелю собі й дитині. І от опівночі відчуваю - наче хтось мене легенько торсає за плече. Я відкриваю очі - і в цей момент чую звук літака. Хто чув цей звук, той знає, що кров в жилах холоне. У цей момент я розумію, що літак - ось він, над нашим будинком. А в нас у приватному будинку погріб. І в мене спрацьовує інстинкт материнський: хапаю дитину - відчиняю ляду, стрибаю з дитиною, падаю. Чоловік позаду притримав за капюшон, бо я перечепилася. І ут якраз - перший вибух. Ви не уявляєте, це не передати… Таке відчуття, що стіни ходуном ходять і все навколо рушиться. Сидимо в погребі, коліно в мене розбите, дитину до серця притискаю… Навколо тільки й чути: «бом», «бом», «бом»...

Я думала, в нашому будинку дах знесло, а це метрів за 200 від нас бомбили напівзруйновану вечірню школу, там колись ще в 2014-му АТО-вці жили, то росіяни, мабуть, і досі думали, що то військова частина.

І так ми просиділи ніч у погребі. У перерві чоловік збігав у хату взяв якісь теплі речі, ліхтарик, телефон. А на світанку ми вилізли, вийшли на вулицю - і я ніколи не думала, що так почну любити світанки і ненавидіти ніч.


Син Олени обстежує укриття — у перші хвилини дитині було цікаво

У той же день, 3 березня, Олена із чоловіком намагалися виїхати з Ізюма у Святогірськ, до батька Олени. Але дорогу перекрили військові.

- На виїзді з міста нас зупинили, не знаю, хто. На рукавах не було пов’язок. Сказали, що рухається колона, якщо поїдемо - потрапимо під обстріл. Ми повернули назад.

Попереду була іще одна ніч з бомбардуванням. За день подружжя облаштувало погреб: занесли розкладачку, навіть газову горілку, раптом доведеться сидіти довго. Ночувати спустилися до свого укриття.

- Сидимо в погребі і чуємо: знову літаки літають, бомби скидають - «бом», «бом». І раптом зовсім інші звуки, якесь дзижчання, ніби обстріл. Я аж зраділа, думаю, це наші вояки літак збивають. Молюся до них:  «Хлопчики, збийте вже його, знищіть пошвидше». А потім розумію, що це наше місто розстрілюють. І так - півтори години, без зупину. Спершу ми сиділи і молилися, аби лиш нам вижити, а потім вже просили Господа, щоб не залишив дитину саму в погребі, якщо вже судилося нам загинути, так щоб усі разом. Ми ледве дочекалися тиші. Чоловік вийшов на вулицю - повернувся блідий, як крейда. Каже: «Навколо все горить». Було зрозуміло, що потрібно терміново виїжджати з міста.

Олені з родиною пощастило виїхати, хоча дорога було вільною лише два дні - 4 і 5 березня. Добралися до батька у Святогірськ, сподівалися, що обстріли не дійдуть, хоча навколо постійно було чутно вибухи. Поступово «визволителі наступали - скинули бомбу на Святогріську Лавру, підірвали міст у селі Богородичне. У Лаврі в цей час якраз переховувалися жінки з дітьми. Після цього батько Ірини сказав: «Все, у мене жити небезпечно. Завтра виїжджайте»

- Я в сльози, не хочу їхати. А батько наполягає: «Їдьте, рятуйте дитину, я лишуся зі своїм батьком, йому вже 95». Я плакала:  «Ти свого батька не хочеш кидати, а я тебе не покину! Їдьмо двома машинами!» Але тато відмовився:  «Ми якось будемо. Я все життя у Святогірську прожив, тут і помру, коли так судилося».

Олена з чоловіком поїхали власним транспортом до Дніпра, потім на Кременчук. Зараз постійно проживають в школі-інтернаті по вул.О.Вишні. Як тільки вдається додзвонитися до земляків, питають, що там і як в місті.

- Знайома розповідала, що продукти закінчилися. Поки були гроші - ходили купувати в приватному секторі, хтось за десяток яєць 100 гривень брав. А пізніше в усіх ні їжі, ні грошей; навіть якщо зарплата чи пенсія на картку «впала», зняти немає де, банкомати не працюють. Тим часом «визволителі» гуманітарку роздають - наше українське борошно. Уявляєте? Ні стиду, ні совісті! Прийшли, наше вкрали і роздають - на пакетах написано українською мовою «борошно». Розповідала моя подруга, що росіяни по хатах ходили і чоловіків шукали. Зайшли до старої вдови в хату, обдивилися всі кімнати, а наостанок кажуть: «Ви не бійтеся, ми вас ображати не будемо». А бабуся їм: «Звісно, не образите, бо далі вже нікуди! Місяць живу без світла, без газу, без продуктів. Скільки ви вже будете в нашому місті сидіти? Розбили все, завдання виконали - ідіть вже звідси, в нас уже нема нічого».

Олена щодня стежить за подіями на Сході, чекає, щоб пошвидше повернутися.

- Мені нічого не треба, тільки б росіяни пішли. І щоб в Ізюмі електрика була, цього достатньо і їжу зварити, і кондиціонером погрітися. А все інше самі зробимо, розчистимо, відбудуємо. Я з граблями ходитиму, завали розбиратиму. Аби лише вони пішли, і світло, і вдома.


Матеріал створено за підтримки ГО «Жінки в медіа» та Українського Жіночого Фонду. Відповідальність за зміст інформації несе авторка. Представлена інформація не завжди відображає погляди УЖФ.

Автор: Лариса Гориславець
Теги: війна
Якщо Ви помітили помилку, виділіть необхідний текст та натисніть Ctrl+Enter, щоб повідомити про це редакцію.

Інформація

Користувачі, які знаходяться в групі Гості, не можуть залишати коментарі до даної публікації.
Будь-ласка, ЗАРЕЄСТРУЙТЕСЬ.
Ознайомтесь із правилами коментування.
  • Kiaparts
  • НОВИНИ ПАРТНЕРІВ:


Свіжий випуск

№ 38 від 22 вересня 2022

Читати номер
Попередні випуски
Вверх