«Два тижні просиділи у підвалі», - історія родини, яка вирвалася із Харкова до Кременчука

Через Кременчук їдуть біженці. Хтось зупиняється на ніч чи дві – а потім рухається далі на захід; хтось шукає житло на більш довгий термін.

Прокинулися від вибухів

Сергій, його дружина Аліна та їхня 14-річна донька Оля зупинялася у нашому місті на ніч – у волонтерки, яка надала кімнату. Далі тримали курс на Західну Україну, до родичів, куди батько родини вирішив доправити сім’ю, яка майже два тижні у Харкові просиділа у підвалі лікарні, де працює Аліна. Виходив лише Сергій – на роботу, бо він поліцейський. Нестиме службу й далі, повернувшись у розбитий Харків – відпустку взяв на кілька днів, щоб доправити своїх коханих дівчат у безпечне місце. У волонтерки знайшовся диван для дівчат і матрац на підлозі – для їх тата. Влаштує матрац?

Перше, що хапають біженці - кішку... — Перше, що хапають біженці – кішку…

– Звісно, влаштує! Ми взагалі майже два тижні на матрацах у підвалі ночували, не роздягаючись, – каже Сергій.

Родина мандрує із кішкою Бантіною – насамперед її та зовсім небагато речей забрали харків’яни, коли залишали свою квартиру. Трапилося це у перший же день війни, вранці 24 лютого. Тоді ще не лунали сирени повітряної тривоги – українські ЗСУ не могли передбачити, що російське вторгнення розпочнеться із бомбардування українських міст. Але ця родина у своєму спальному районі на околиці Харкова прокинулася від вибухів…. Уже згодом з’ясувалося, що російські літаки скинули бомби на військову частину у Чугуєві, а вона всього у кілометрах 20 від їхнього мікрорайону.

– Ми прокинулися вночі – був дуже потужний вибух, спочатку взагалі не зрозуміли, що відбувається, і навіть на думку не спало, що це війна і таке може бути. Кинулися до вікна – і хвилин 5 взагалі стояли у заціпенінні, поворухнутися не могли. Аж тут гупнуло ще раз, будинок здригнувся і скло у шибці задрижало. Ми відскочили і зрозуміли, що треба збирати речі… Зібрали – що змогли. З тих пір ми додому й не поверталися, – розповів Сергій.

Я уточнюю у розмові: навіть не заїхали, коли залишали місто?

– Ні, не заїхали. Наш мікрорайон під постійними обстрілами з 24 лютого. По що заїжджати? Шкарпетки, труси? Хіба вартують вони життя? – каже батько родини.

(Поки я це пишу, у Кременчуці лунає сигнал повітряної тривоги – і я сподіваюсь на те, що в нас не буде, як у Харкові… Хух, пронесло, пишу далі – від автора).

Два тижні у підвалі

– Нам ще пощастило, що лікарня на Сумській, у центрі міста, знаходиться у старому будинку. Там напівпідвальне приміщення з товстими стінами. Є освітлення, була навіть гаряча вода. І набагато безпечніше, ніж удома, – розповідає Аліна.

У підвалі сиділи разом: і персонал лікарні, і пацієнти з хворобами рухомого апарату, яких тут лікують і яких медикам довелося спустили у підвал. Тут же й спали всі на підлозі: персонал та їхні родичі – в одягу, на матрацах. Хворі подекуди на кушетках.

Згодом виявилося, що вулиця Сумська теж небезпечна – історичний центр Харкова теж бомбили.

У супермаркет – під бомбами

У перші ж дні війни у магазинах Харкова розкупили продукти. Тож з’явилися проблеми з поповненням запасів, розповіло подружжя.

– Є супермаркет РОСТ на околиці міста, туди ходять лише місцеві та на машинах люди приїжджають – а в умовах обстрілів дістатися складно. Я все одно їздив машиною на роботу, заїхав туди, бачу – ще є продукти, і зала торгова майже порожня, людей мало. Але на касі черга таки стоїть. Зрадів, набрав дві повні кошики продуктів, став у чергу. Тут десь здалеку вибух. Що робити? І ховатися треба, і продукти потрібні… посмикався, стою далі. Тут як вдарило – увесь торговий центр задвигтів, а купол скляний… І по радіо в супермаркеті оголошення для покупців, щоб залишили товари у кошиках у торговому залі, а самі йшли на вихід. Що ж робити? Довелося йти ні з чим, – розповів Сергій.

Він додає – у тому ж самому магазині так відбувалося з ним тричі, так і не вдалося поповнити запаси…

Коли небезпека на кожному кроці... — Харків – це коли небезпека на кожному кроці…

Перші російські полонені

Сергій, який несе службу і поліції, зіткнувся з російськими полоненими, яких захопили на початку вторгнення. Українські силовики в Харкові дали бій диверсійно-розвідувальній групі ворога у перший день війни, трьох диверсантів захопили у полон.

– Зовсім молоді хлопці: 21, 24 роки. Кажуть те саме, що й інші (на відео, які потрапляють в інтернет): мовляв, не знали, куди їдуть, думали – на військові навчання. Напевне, що брешуть – знали. Але ще казали, що хотіли здатися в полон, коли їм це пропонували українські військові перш, ніж відкрити вогонь. Та їхній російський командир не дозволив… Понад 20 загинули, вижили оці двоє та той самий командир. Несправедливо якось! Чому саме він вижив, відправивши своїх молодих солдат на смерть? Якби їхні командири не відправляли бійців воювати з українцями, якби відмовлялись, здавалися в полон, можна було б зупинити цю війну, – вважає Сергій.

Харків спорожнів

Вже після того, як російські військові скинули бомби на центр Харкова, на площу Свободи, Сергій умовив дружину та доньку виїхати з міста. Вони опиралися – хотіли бути разом, але згодом погодилися.

– Прямували із Харкова по майже порожніх вулицях – більшість людей виїхала раніше. Було страшно, що знову почнуть бомбити. Перевели дух, коли вже виїхали далеко з міста…

Якраз у цей час в мережі з’являються фото розбитої бомбардуваннями вулиці Сумської – неподалік від тієї лікарні, де ночувала родина.

Вул. Сумська, 64, наслідки бомбардувань, фото: Павло Дорогой

… Ми сиділи на кухні, пили чай і розмовляли. Попри пережитий кошмар у Харкові, ці люди не втратили здатність посміхатися та радіти життю. Піклувались про кішку, непокоячись, що в неї стрес. Родина вірить, що Україна відвоює Харків, його відбудують – і місто знову стане одним із найгарніших в Україні.

P.S. Імена героїв цієї історії змінено з міркувань їхньої безпеки. На фото – Харків, з якого батько вивіз родину. 10 березня Міський голова Харкова Ігор Терехов повідомив, що окупанти зруйнували близько 400 багатоповерхових будинків у місті.