Мальовнича природа Полтавщини, родючі чорноземи, працелюбні невтомні хлібороби здавна притягували ласі до чужого добра очі можновладців. Спочатку козацька старшина – де правдами, а здебільшого неправдами – як пожалування на ранг або винагороду за реальні чи значно перебільшені військові подвиги, отримувала все нові й нові колишні вільні полтавські землі. А згодом козацька старшина поріднилася із російською аристократією. І вже на початку ХІХ ст. Полтавщина перетворилася на такий собі заповідник найбагатших дворянських гнізд Російської імперії. Тут знаходилися садиби Муравйових-Апостолів, Закревських, Капністів, Остроградських та багатьох-багатьох інших. Та навіть на такому колоритному фоні неймовірним багатством, казковою розкішшю, витонченим художнім смаком виділявся маєток Кочубеїв у Диканьці.
Диканька – одне з найвідоміших сіл України. І, певно, тільки дуже ледачий не писав про неї. Починаючи від О. С. Пушкіна і М. В. Гоголя і закінчуючи нашими сучасниками, які після мандрівки в це легендарне село діляться своїми враженнями в соціальних мережах. То ж ми, аби не повторювати вже добре відоме, дозволимо собі передрукувати статтю М. Лернера «Диканька» з улюбленого журналу красивого життя «Столица и усадьба» (№ 66, 1916 рік), зберігши мову оригіналу.
«Диканька.
Имение князя Виктора Сергеевича Кочубея.
Имение «Диканька» Полтавской губернии и уезда принадлежит уже с XVII ст. роду Кочубеев. В настоящее время владеет имением князь Сергей Викторович Кочубей, главный управляющий Уделов.
Не сохранилось, к сожалению, точных данных, на каком месте была построена первоначальная усадьба – на том ли, где теперь выстроен новый дом. Большинство других построек усадьбы возведены в начале ХIX столетия. Точно даты также не установлены.
«Вечера на хуторе близ Диканьки» получили своё название, понятно, от этой усадьбы и села. Село почти рядом с усадьбой, только прейти через гору, и в этом селе до сих пор сохранилась каменная старинная церковь, которую описывал Гоголь в своей «Ночи под Рождество». Именно её расписывал кузнец Вакула и в ней же казачки в притворе показывали детям намалеванного черта – «Глянь-ка, яка кака намальована».
Усадьба Гоголя граничит с Диканькой. Н. В. Гоголь постоянно бывал в Диканьке, состоя в самых дружеских отношениях с семьёю Кочубеев. Диканька, как и ряд других усадеб, в то время была маленьким культурным центром, куда привлекало не только Гоголя, но и других писателей и интересных людей той эпохи. К сожалению, дом в усадьбе Гоголя, тот самый деревянный небольшой дом, в котором жил Н. В., недавно сломан.
«Про Диканьку, думаю, вы наслышались вдоволь», – уверенно обращался к читателям пасечник рудый Панько, начиная свои «Вечера на хуторе близ Диканьки»: «И то сказать, что там дом почище какого-нибудь пасечникова куреня. А про сад и говорить нечего: в Петербурге вашем, верно, не сыщете такого».
Не одно заветное предание русской истории и литературы связано с Диканькой. Становится она известна с середины XVII столетия, и долго её нивы орошались польской, украинской, татарской, шведской, русской кровью. Почти два с половиной века ею владел род Кочубеев.
Диканька – «гоголевские места», «Гоголевщина». Здесь великий писатель испытал первые впечатления, навеваемые природой, узнал язык и душу народа. В двадцати пяти верстах от Диканьки находится родовое имение Гоголей Яновщина (Васильевка), где протекло детство писателя. Но родной для него была и Диканька. Перед чтимым во всей округе образом Николая Чудотворца в Диканьской Николаевской церкви, стоящей в величавом, старом дубовом лесу, Мария Ивановна Гоголь молила Бога послать ей сына и дала обет назвать его Николаем. Сюда и впоследствии часто приезжали яновские паны на богомолье, иногда «по усердию» совершали путь «апостольскими стопами». Обаяние святыни сливалось с обаянием природы и поддерживало строение, которое отличало семью, давшую миру Гоголя.
Мнительная Мария Ивановна Гоголь однажды писала сыну, что будто бы: «Князь Кочубей мерял нашу землю», и у нее возникло подозрение, не собирается ли могущественный сосед, председатель Государственного Совета, оттягать Яновщину. Сын отнесся к этому нелепому известию хладнокровно и, сказав несколько слов по адресу местных олухов, собственные языки которых можно мерить аршинами, успокоил мать: «Велика важность, что князь Кочубей мерил нашу землю! Пусть он хоть всю ее поместит у себя на плане. Мы можем поместить его Диканьку у себя на плане. Все это вздор!».
Яновщинский помещичий дом, в котором прошли детские годы Гоголя, потолки и стены которого он сам впоследствии расписывал, уже не существует и вся гоголевская усадьба распланирована но новому, исчез и тенистый сад (Прим. автора: В 1979–1984 гг. садиба М. В. Гоголя была відновлена.
Но в Диканьке любящая заботливость и богатство Кочубеев сохраняли все, как было в оные дни, и цветут и шелестят могучие дубы, под которыми когда-то бегал маленький Никоша Гоголь.
Пушкин воспел их в «Пенатах»:
«Цветет в Диканьке древний ряд
Дубов, друзьями насажденных, –
Они о праотцах казненных
Доныне внукам говорят…».
Эти «друзья», «Праотцы» – генеральный войсковой писарь Василий Леонтьевич Кочубей и его родственник полковник Искра, обличители Мазепы. Не будем разбираться в подробностях слишком общеизвестной исторической и романтической трагедии, которая связана с этими именами. Все в Диканьке говорит о безвинно погибшем страдальце Кочубее, о коварном изменнике Мазепе, о несчастной Матрене Васильевне – опоэтизированной легендою Марии. До сих пор показывают в Диканьке «Мазепин дуб», почти пяти сажень в обхвате, – под ним будто бы происходили свидания Матрены с гетманом, хотя место действия романа почти с полной уверенностью можно ограничить Батурином, гетманскою столицею. Неподалеку от Диканьки, в Старых Будищах, в женском монастыре, ныне не существующем, говорят, кончила свои дни Матрена Васильевна, в иночестве Евфросиния, но и это предание ничем не подтверждается. Как величайшая родовая святыня, хранится в Диканьском помещичьем доме сорочка В. Л. Кочубея; там же ряд реликвий эпохи Петра Великого и шведской кампании и большая библиотека, богатая рукописями и книжными редкостями.
Прекрасна тамошняя природа, и славится красотою население. В конце шестидесятых годов Диканьку посетил покойный историк южной России А. И. Маркевич. «Я восхищался, – рассказывает он в одной заметке о князе В. П. Кочубее, – красотою местности, но не мог не обратить внимания и на красоту диканьских крестьян, как мужчин, так и женщин; даже старики и старухи отличались стройностью фигур и, пожалуй, своеобразной красотою. Когда я сообщил о своем наблюдении управляющему, тот объяснил мне, что, по преданию, покойный князь, любя Диканьку и часто заезжая сюда, непременно желал видеть в ней красивое население, поэтому всех некрасивых парней переселял, а девушек выдавал замуж в другие свои многочисленные имения, хорошо обставляя их материальное положение, и, наоборот, везде в них выбирал красивых парней и девушек и переселял в Диканьку… Насколько это верно – я, разумеется, сказать не могу; но я такого красивого населения, как в Диканьке, не встречал нигде, а во времена крепостного права и не такие затеи были возможны». (Вообще эта оригинальная «калипедия» была в духе почтенной старины: так Фридрих Великий следил за браками своих рослых красавцев-гвардейцев и сам подбирал им жен).
Певец «Полтавы» в свои лицейские годы одно время увлекался дочерью этого Кочубея, Виктора Павловича, с 1799 г. графа, с 1831 – князя, графиней Натальей Викторовной, которая была двумя годами моложе поэта и жила тогда в Царском Селе. «Едва ли не она была первым предметом любви Пушкина», – писал один из его товарищей. К ней относится стихотворение «Измены», и, несомненно, она фигурирует в «Дон-Жуанском списке» Пушкина под именем «Натальи I»; впоследствии она была замужем за графом А. Г. Строгановым, министром внутренних дел, потом новороссийским генерал-губернатором. Имя Диканьки и связанные с нею предания могли быть известны Пушкину гораздо раньше, чем началось его знакомство с историческими источниками и вообще с литературной традицией, раньше, чем побывал он на юге».
На цьому закінчується стаття. А ми додаємо коротку інформацію про долю Диканської садиби та її останнього володаря.
У 1892–1894 роках перебував ад’ютантом спадкоємця, цесаревича Миколи Олександровича, супроводжував його в подорожі на Схід (1890–1891, був одним із найближчих друзів Миколи ІІ, який високо цінував організаційні та господарські таланти Кочубея. У 1899–1917 роках очолював Головне управління уділів Міністерства Імператорського Двору і Уділів. Це міністерство було центральною державною установою Росії, яка керувала справами імператорської родини та імператорського двору, а також деякими установами культури. У віданні Головного управління уділів були: управління особистим майном імператора і членів імператорського Дому, в тому числі удільними і державними селянами (до 1863 року), кабінетними землями, удільними землями, двірцевими землями і розташованими на них заводами, фабриками, рудниками.
Тобто під керівництвом В. С. Кочубея фактично перебували всі статки правлячого Дому Романових. Та піклуючись про царське майно, Віктор Сергійович не забував і про власний добробут. Він був хорошим господарем. Родовий маєток у Диканьці відзначався зразковим веденням хліборобства, де використовувалися найновіші досягнення тогочасної агрономічної науки. Був заснований пиво-медоварний завод (Фото 13), продукція якого розливалася в спеціально виготовлені керамічні та скляні фірмові пляшк.
А ще існував кінний завод, де розводили англійських скакунів, величезна оранжерея, яка за асортиментом та розмірами не поступалася оранжереям кращих ботанічних садів Європи, численні ферми для розведення диких тварин – оленів, фазанів, павичів та елітних порід свійських тварин. Були свої майстерні та електростанція.
Художниця Марія Башкирцева, яка мандрувала Росією, Україною та Європою, з гордістю за рідний край писала: «По красоте сада, парка, сооружений Диканька может соперничать с виллами Боргезе и Дориа в Риме. И это в Малороссии! Очень жаль, что в мире даже не подозревают про существование этого городка».
Віктор Сергійович був одружений на фрейліні Двору, княжні Олені Костянтинівні Білосельскій-Білозерській (1869–1944). Родина мала сина Віктора (1893–1953) та двох доньок: Надію (1894–1967) у заміжжі за графом І. Д. Толстим та Софію (1896–1920) у заміжжі за полковником Г. С. Воєводським.
Постійним місцем проживання родини був Петербург, де на Фурштадській вулиці знаходився палац, зведений за проектом Р. Ф. Мельцера протягом 1908–1910 років у стилі модерн. Палац зберігся. Зараз там, після реставрації та відновлення історичних інтер’єрів і парадних залів, розмістився готельно-діловий центр «Кочубей-клуб» з рестораном, кінозалом і конференц-залом, які можна орендувати для різних корпоративних і приватних заходів.
Теплу пору року родина проводила в Диканьці, де до їхніх послуг був величний палац, збудований на початку ХІХ ст. за проектом уславленого італійця, придворного архітектора Катерини ІІ і Олександра І Джакомо Кваренгі. Палац складався з центрального 2-поверхового будинку, що був з’єднаний одноповерховими галереями з бічними 2-поверховими флігелями. Один з них призначався для зберігання музейної колекції, яка збиралася кількома поколіннями Кочубеїв, а інший – для перебування численних гостей, яким у Диканьці завжди були раді. Олена Костянтинівна любила тут відпочивати від галасливого світського Петербурга. Як згадував А. А. Мосолов, княгиня «за своїми і чоловіка смаками, не любила світського життя, відчувала себе краще в історичному маєтку Кочубеїв під Полтавою Диканьці і там приймала лише близьких друзів князя».
Гра в теніс, катання на велосипедах, конях, човнах, риболовля, музичні концерти та водевілі. – в маєтку вистачало розваг і забав на будь-який смак.
Аж тут «В терновом венце революций», як пророкував один з російських поетів Срібного віку, грянув 1917 рік. Після Лютневої революції Міністерство Імператорського двору і Уділів скасовується, а очільник Управління Уділів князь Кочубей арештовується. Щоправда, ненадовго. За особистим розпорядженням О. Керенського був звільнений і згодом переїхав до Києва, а звідти – разом з дружиною емігрував до Німеччини, де й помер у Вісбадені у 1923 році. Дружина пережила його майже на 20 років (померла в 1944 р.). Діти емігрували: син до США (помер у 1953 р.), старша донька з родиною – до Франції (померла в 1967 р.), молодша разом з чоловіком – до Константинополя, де померла від тифу в 1920 р.
Залишеним господарями маєтком час від часу опікувалися представники нової влади, яка змінювалася з калейдоскопічною швидкістю. У 1918 р. створений «Комітет по охороні пам’яток старовини, мистецтва і природи Полтавщини» розпочинає опис націоналізованого палацу Кочубеїв. А це більше 100 кімнат, заповнених коштовними меблевими гарнітурами, починаючи з часів Петра І і Катерини ІІ, це фарфор китайський та найвідоміших європейських і вітчизняних підприємств, це живописні, скульптурні та графічні твори найвідоміших художніх шкіл, майстрів та епох, це килими та гобелени, богемське скло, прикраси та художні вироби із золота, срібла та дорогоцінного каміння, це унікальний музей українських старожитностей та рідкісне зібрання книг і стародруків.
А тим часом у країні наростають анархія та розгул бандитизму. Розуміючи, що зберегти садибу Кочубеїв, переповнену безцінними скарбами, від грабежів навряд чи вдасться, Комітет розпочинає вивезення до Полтавського земського музею (зараз Полтавський обласний краєзнавчий музей імені В. Кричевського) найцінніших колекцій. Були доставлені до Полтави 235 картин, 332 вироби із фарфору. 72 одиниці стародавньої зброї, 25 старовинних ікон, 58 книг по мистецтву, 70 предметів із срібла і бронзи, деякі меблі, церковне начиння, сімейний архів та родинні реліквії Кочубеїв. Більше вивезти не встигли. Взимку 1919 р. після попереднього грабунку палац Кочубеїв був підпалений. Гігантський вогняний стовп здійнявся над маєтком. Пожежа тривала дві ночі і один день. Від палацу залишилася лише купа попелу.
Вивезені до Полтави речі зберігалися в краєзнавчому музеї до 1939 р., коли були розподілені між краєзнавчим та відродженим художнім музеями. Під час Другої світової війни частина колекцій була втрачена.
20 лютого 2019 р. в Полтавському художньому музеї відбулося урочисте відкриття виставки «Скарби палацу Кочубеїв» на основі колекцій художнього та краєзнавчого музеїв, присвячене 100-річчю заснування Полтавського художнього музею.
І при спогляданні невеликої крихітки справді незліченних скарбів, якими володіла колись родина Кочубеїв, мимоволі виникає думка: чи є ще десь у світі народ, який з таким заповзяттям знищує плоди трудів своїх?
