20 червня кременчуцька молода, талановита письменниця, дипломант Міжнародного літературного конкурсу «Коронація слова» Дарина Гнатко (Юлія Іргізова) презентувала новий роман на історичну тематику «Скеля червоного сонця». Презентація відбулась у відділі абонементу ЦМБ. «Телеграф» також на ній побував.
Як зізналися бібліотекарі, презентацію планували ще на квітень, але дізналися, що у травні роман буде представлений на IX Міжнародному фестивалі «Книжковий Арсенал», тож вирішили презентацію перенести.
Роман був виданий «Клубом сімейного дозвілля» у 12 тисячах примірників, уже розійшлося більше 8,5 тисяч.
Як розповіла сама Дарина, «Скеля червоного сонця» – книжка містичного змісту. Ідея її написання народилася саме завдяки абонентському відділу бібліотеки, де дівчина взяла почитати «Час Ліліт» Сергія Лободи. Ця книга надихнула письменницю написати щось містичне й собі.
Також авторка популярних романів поспілкувалась з присутніми та відповіла на всі запитання, які цікавили читачів.
Про те, як почала писати
Уява в мене була багата з дитинства. Моя подруга дуже любила історії, які я вигадувала. Коли нам було по 10-12 років, ми щовечора збиралися і вона просила розказати їй нову історію. Так жартома я вигадувала історії, іноді записувала їх. Потім стала старшою і мені порадили надіслати свою історію на «Коронацію слова».
Про натхнення
Я надихаюсь читанням. Багато читаю класиків. Зараз читаю Івана Буніна. В нього коротенькі оповідання по 2-3 сторінки, але вони надихнули мене на новий рукопис. Нечуй-Левицький справив на мене велике враження. Першу книжку, «Катерину», я написала під враженням від «Кайдашевої сім’ї».
Про режим
Романи дуже різні. «Скеля червоного сонця» написалася за 2 місяці, а «Діаманти Гольдмана» тяжко мені йде – я його з лютого минулого року пишу. Бува така наснага, що я можу по 15 сторінок в день написати, а буває, що плануєш написати 10, а пишеш 1. Я себе не силую – пишу, коли є натхнення. Все одно, те, що видавила із себе мені потім не подобається. В середньому на роман йде 2-4 місяці. Кілька романів я паралельно пишу. Видавці за мною не встигають – видають по книзі в рік, а написаних в мене вже 15.
Про рукописи
Зараз я працюю над новим рукописом «Притулок семи вітрів». Він знову про Кременчуччину ХІХ ст. Трішки схоже на «Мазуревичів» – історія однієї родини. Видавці мені сказали, що читачам до вподоби «історичні» романи.
Хоча зараз до друку готується сучасний роман «Тінь Аспіда» – має вийти восени. Але він не про Кременчук, а про Київ та Йорданію. Це історія про вивіз жінок закордон.
«Діаманти Гольдмана» я дописую, він вже про Кременчук. Про будівлю у центрі міста, де НКВСники катували людей. Лишилося ще сторінок 40 написати, але він хепіендом не закінчиться.
Ще є роман «Гніздо кажана» – про дух монаха, що продав душу заради кохання, але щастя так і не мав. У його родини було повір’я, нібито через рід, дух Данили Кажана повертається. Напружена історія починається коли до його маєтку приїздить наречена праправнука Кажана. Я його написала 4 роки тому, і він лежав недопрацьований, а зараз я до нього повернулась і поглянула «новим оком».
Про достовірність
Я ж художник. Я не пишу строго історичні романи, дотримуючись чіткої хронології, не проводжу дослідження. Для мене основне – сюжет і герої, а історичні події йдуть фоном. Достовірність важлива при описі побуту, одягу.
Про автобіографічність
У жодному рукописі чи романі немає нічого автобіографічного. Мої герої – інші люди, які мають свої характери, зовнішність, народжуються в моїй уяві і живуть своїм життям. Я бачу їх перед собою як на екрані. І знайомих своїх я також не описую.
Про улюблену книжку
Для мене мої книжки, як діти. Моя бабуся казала: «Діти, як пальці: який не вріж – однаково болить». Так і з книжками. Це моя праця, в основному, емоційна. Я усі їх люблю. Звісно, зараз мені здається, що перші книжки дещо невиписані, недопрацьовані, я трішки інакше писала… А зараз роблю це майстерніше. Якщо вже зовсім прискіпуватися, то зараз мені найбільше подобаються «Мазуревичі» і «Скеля червоного сонця».
Про читачів
Колись мене віднайшла одна студентка і розповіла, що вона по «Мазуревичам» написала цілу наукову роботу. Я була дуже здивована. Відчуття неоднозначні. З одного боку приємно, а з іншого – почуваєшся, ніби ти вже маститий класичний письменник, дивно.
Про Полтаву і Кременчук
Я була на презентації перших книг у Полтаві й у мене один з телеканалів брав інтерв’ю і журналістка сказала щось, типу: «Ось Полтава, вона більш культурна, а Кременчук – промисловий»… А мені так образливо стало. Адже у нас Кременчук теж культурний – стільки письменників, поетів, художників!
Після презентації авторка підписала книжки усім охочим.
