«Якщо я розвернуся додому — росіяни так само не зроблять»: боєць з Чернівців боровся за Україну до останнього подиху

25 листопада 2024 року він загинув поблизу Торського. Тепер його дружина Лілія веде власну боротьбу — щоб пам’ять про героя не згасла, щоранку о шостій розганяє петицію про присвоєння звання Героя України. На Буковині його історія вразила тисячі людей.

Про це пише чернівецьке видання BUK media.

Сергій не зміг стояти осторонь, коли країна потребувала захисту. У 2014 році одним із перших став до лав ЗСУ. Відслужив рік, повернувся до родини — дружини Лілії, дітей і спільних мрій про власний дім. Та 25 лютого 2022 року — на другий день повномасштабного вторгнення — він вже був у військкоматі. Добровільно, без вагань.

Познайомилися в церкві. Перше враження — дуже компанійський, світлий хлопець, душа компанії. Одружилися, прожили разом двадцять один рік.

Найкращий батько. Коли діти підросли — став для них авторитетом. Навіть майже три роки на фронті тримав зв’язок. У них двоє — доньці майже двадцять, синові шістнадцять.

Мріяли про власний дім, велику родину. Очолив благодійну організацію "Рука допомоги". Хотіли колись усиновити дитину — дати сім’ю тому, хто її потребує.

У перший день повномасштабної війни він думав про родину — продукти, вода, готівка, пальне. Хотів знати, що вони забезпечені. А на другий день зібрав речі і пішов.

Майже три роки на фронті — лічені дні, коли діти бачили батька. Перед кожним виходом на позицію готувався ретельно — йшов у розвідку заздалегідь, облаштовував місце, рив траншеї, заміновував підходи. Побратими казали: з ним завжди спокійно.

За бездоганну службу отримав відзнаку командира оперативно-тактичного угруповання «Лиман» і нагороду Президента «За оборону України»;.

Остання відпустка — поїхали в гори, в Мигове, усією сім'єю. Каталися на конях, просто були разом. Були щасливі.

Лілія просила не повертатися. Залишайся вдома. Він глянув на неї і відповів спокійно:

І ще одне:

Це була його остання відпустка.

Про загибель дізналася вдома. Прийшов побратим — не зміг зайти в хату. Ось тоді вона все зрозуміла. Сказав:

Найважче зараз — бути одночасно і матір’ю, і батьком. Робота, діти, дім, волонтерство — все на ній. Психологічно важко інше — не можуть одні сім'ї віддавати все, поки інші цього навіть не помічають.

Лілія збирає підписи під петицією про присвоєння Сергію звання Героя України. Хоче державного визнання. Щоб через двадцять, через п’ятдесят років могла сказати дітям, онукам: ось ваш дід. Він — Герой України. На державному рівні.

Петиція потребує 25 000 підписів. Наразі зібрано понад 15 000 — і кожен голос на рахунку. За цим підписом — жива історія. Дружина, яка стримує сльози і пише незнайомим людям. Двоє дітей, які ростуть без батька. І людина, яка могла залишитися вдома — але свідомо обрала інше.

Майже три роки на передовій. Десятки операцій. І незламне переконання, що свою землю чужими руками не захищають.