«Призвався я в Чорнобиль через військкомат — повістка і все. Обов’язково, без всякого відхилення».
26 квітня 1986 року сталася аварія на Чорнобильській атомній електростанції — одна з найбільших техногенних аварій в історії людства. Вибух на четвертому енергоблоці ЧАЕС спричинив масштабне радіоактивне забруднення, а ліквідація наслідків катастрофи тривала роками та вимагала участі сотень тисяч людей.
До 40-х роковин трагедії журналісти «Кременчуцького Телеграфу» поспілкувалися з одним із ліквідаторів — Іваном Багном зі Світловодська, який у 1987 році працював у зоні відчуження. Він провів там 100 днів, щодня виїжджаючи до станції та перебуваючи у 30-кілометровій зоні.
Іван Багно потрапив у зону відчуження 18 липня в 1987 році — через рік після аварії на Чорнобильській АЕС. Він провів там рівно 100 днів — у 30-кілометровій зоні, працюючи водієм при штабі та щодня виїжджаючи на станцію (до реактора).
На момент самої катастрофи він був удома. Згадує той день стримано: «Я був дома… і дощ був. Ну, вроде би як ерунда… по телевізору ж показують — демонстрація, все, ніби нічого страшного». Втім, швидко стало зрозуміло, що ситуація значно серйозніша — почалася масова евакуація, колони техніки вивозили людей із Прип’яті та навколишніх сіл.
У зоні він фактично працював поруч із керівництвом. «Я був як сказать — лівою рукою чи правою. Тільки я сержант при генерал-майору». Його завданням були щоденні виїзди — на станцію, між підрозділами, які займалися дезактивацією. «Я ж постійно на станції… майже кожний день», — каже він.
Робота виглядала звичною, але відбувалася в умовах, де небезпеку неможливо побачити. «Це ж не та війна, що зараз. Це невидима війна. Там снаряди видно, а тут — ні». Про реальні наслідки радіації тоді не попереджали: «Ісключено було, абсолютно». Водночас він розумів, що перебуває в небезпечному середовищі: «Бур’ян там світить, яблуні… земля дихає».
Сам Чорнобиль запам’ятався йому не вибухом, а тишею. «У Чорнобилі людей немає. Все безхозне». Порожні будинки, покинуті села, техніка, яка зносила заражені оселі. «По три, по п’ять машин ішло… зносили будинки, потом зачищали все. Найстрашніше було дивитись як з даху скидували той графіт».
Втім, навіть там залишалися люди. «Були такі… і корови, і кози були», — згадує він.
Серед військових тоді не було повного розуміння причин аварії. Іван розповідає, що між собою керівники обговорювали різні версії, зокрема і про можливу диверсію. «Були такі розмови… але відкрито ніхто не говорив».
Рівень радіації вимірювали, але приладів було мало, всього два нормальні японські дозиметри. «Були такі, як авторучки», — каже він. І додає, що не виключає спеціального заниження показників.
За офіційними даними, зафіксованими у військовому квитку, Іван Багно отримав дозу опромінення 4,82 рентгена, це приблизно 48,2 мЗв (мілізіверт). Для розуміння: Допустима річна доза для населення становить близько 1–5 мЗв. Він належить до ліквідаторів 2-ї категорії — тих, хто працював у зоні відчуження у 1986–1987 роках.
Втім, навіть маючи запис у військовому квитку, підтвердити ці дані було непросто. За його словами, для цього потрібно було звертатися до архівів у Києві. Але там, каже, відповіли, що документи знищені. Причина — нібито через радіаційне забруднення самих паперів.
Найважче, за його словами, — це наслідки, які проявляються з часом. «Коли одразу не болить — нічого. А потом вже відчуваєш наслідки». Багатьох із тих, з ким він служив, уже немає. «Дуже багато людей вже їх немає».
Іван також згадує про тих, хто працював безпосередньо на найбільш небезпечних ділянках — і як швидко це давалося взнаки:
«Люди два тижні — і все. Кров з носа, з вух… Привіт. Уже було зрозуміло, що з людиною діла не буде. Це я бачив».
Каже, такі випадки не були поодинокими, особливо серед тих, хто займався дезактивацією найбільш забруднених ділянок. «Розкид графіту був серйозний… хватало там всім», — додає він.
Після повернення ліквідаторів обов’язково обстежували. «Да, обов’язково… кожний рік медичне». Одразу після зони він відчув зміни в організмі: «В мене дуже змінився тиск… дистонія була».
Про підтримку від держави говорить стримано: «Дуже слаба, майже ніяка». Його дружина розповідає, що для отримання деяких пільг доводилося додатково збирати документи та підтвердження. «Мені як друга категорія — на дві пачки масла вистачало», — додає він.
У 2021 році Іван Багно отримав пам’ятну медаль до 35-х роковин Чорнобильської катастрофи. А вже цього року, до 40-ї річниці, йому мають вручити ще одну відзнаку.
Сьогодні Чорнобиль для нього — це не місце для туризму. «Я б сказав — мертва зона». До популярних екскурсій ставиться стримано: «Люди їдуть подивитися… але там немає нічого хорошого».
Попри пережите, він говорить просто і без пафосу: «Ну, треба було комусь це робити».
І додає свою формулу життя:
«На Бога надійся, сам не плошай… будемо якось кріпитися».
Нагадаємо, що у Кременчуці відзначили ліквідаторів аварії на ЧАЕС до 40-х роковин трагедії.
