До повномасштабної війни Павло Пугач працював учителем географії, навчав дітей у Вільнотерешківській школі, а згодом — у кременчуцької гімназії №31. У 2024 році чоловік добровільно підписав контракт із ЗСУ. Каже, хотів не лише захищати країну, а й своїм рішенням показати учням та їх батькам: відповідальність не можна перекладати на когось іншого.
За два роки служби чоловік пройшов складну підготовку, виконував завдання на Харківщині та Покровському напрямку, отримав контузію. Сьогодні він — молодший лейтенант, командир взводу 1230-го окремого інженерно-технічного полку «Athena». Про свій військовий шлях Павло Пугач розповів «Кременчуцькому Телеграфу»
Спочатку відмова, згодом — контракт
До війська чоловік прийшов не випадково. З 2015 року він допомагав військовим як волонтер. Багато спілкувався з бійцями, брав участь у завантаженні автомобілів та інших ініціативах. Проте зізнається: навіть цей досвід не підготував його до ранку 24 лютого 2022 року.
Я розумів, що відбувається, але у 2022 році розгубився як чоловік. Не знаючи, як діяти, як убезпечити власну родину. Два-три дні витратив на те, щоби все осмислити й стабілізуватися, — розповідає військовий.
Спершу родина зібрала речі. Чоловік планував вивезти дружину з дітьми щонайменше на захід України, а сам — залишитися. Проте дружину, яка керувала одним із підприємств, викликали на роботу.
Вона сказала: «Ми залишаємось», і питання закрилося. Тоді я пішов у військкомат, але мені відмовили. Запитали про досвід участі в бойових діях, володіння зброєю та військову кафедру. Не дивлячись на те, що в мене дві вищі освіти, військової кафедри я не мав.
Після відмови чоловік повернувся до волонтерства. Разом зі старшим сином вантажив пісок на набережній, долучався до будівництва блокпостів. У приміщенні колишнього магазину, яке було в їхньому будинку, родина облаштувала укриття.
Але минали місяці, і стало зрозуміло: швидко війна не закінчиться. Тоді я почав готуватися до служби. Поїхав до Києва на тренінг для цивільних, який проводила третя штурмова бригада. До цього намагався самостійно покращити фізичну форму: бігав, підтягувався, присідав. Проте під час тренінгу зрозумів, наскільки мої уявлення про власну готовність відрізнялися від реальності.
Після тренінгу думку про службу не залишив. Навпаки почав ретельніше готуватися й паралельно шукати, де його знання й вміння можуть знадобитися найбільше.
Я переглядав вакансії, цікавився картографією, геодезією та роботою з приладами наведення. Перша моя освіта — інженерна, тому шукав напрям, в якому міг би застосувати професійні знання.
Коли звернувся до місцевого рекрутингового центру, отримав пропозицію поспілкуватися з представниками інженерного підрозділу, який тоді формувався у Кременчуці.
Восени 2024 року вчитель підписав контракт.
То був мій свідомий вибір. Можливо, це звучить пафосно, але я хотів, щоб школа, батьки та діти зрозуміли, що війна поруч, через те, що піде служити вчитель. Так і сталося. За мене багато переживали, я отримував велику підтримку. Мені хотілося трохи струхнути суспільство, бо люди вже починали пристосовуватися, забувати, що війна триває.
Він не приховує, що боявся. Страх з’являвся не один раз — і під час підготовки, і тоді, коли документи вже були оформлені та настав час збирати речі.
Найважче було, коли рішення вже ухвалене, повістку бачили й треба з’явитися. Ти розумієш: це вже не той процес, коли можеш повертатися додому, бачити дітей та рідних. Ти збираєш речі та виходиш, але не можеш сказати, коли повернешся. Бо сам цього не знаєш.
Перші двісті метрів, які змінили уявлення про службу
Після підписання контракту вчитель потрапив до навчального центру Третьої штурмової. Підготовка була складною як фізично, так і психологічно.
Ми з друзями жартували, що померли вже на перших двохстах метрах. Там був так званий нульовий день — прийомка, коли потрібно пройти смугу перешкод, — згадує військовий.
Людей навмисне занурювали у стресові умови, наближені до бойових, щоб інструктори могли побачити реакцію кожного: чи здатна людина діяти, чи панікує, чи замикається в собі.
Навчання тривало близько двох місяців і проходило у двох центрах. Тепер, вже маючи бойовий досвід та працюючи з особовим складом, чоловік розуміє, чому підготовка була такою вимогливою.
Я завжди кажу своїм підлеглим, що хочу, щоб у них були вимогливі інструктори та складні навчання. Бо це виправдано. Водночас зараз до новоприбулих потрібен інший підхід. Багатьом мобілізованим доводиться проходити складний психологічний етап, приймати нову реальність та адаптуватися.
Коли Павло розпочинав службу, йому було 46 років. Поруч проходили підготовку і 19-річні хлопці.
Фізично ми, старші, могли програвати їм. Але воювати треба не лише силою. Ми воюємо досвідом та розумом. Я ще у 2022 році почув у ТЦК від одного сивого чоловіка: «Війна надовго, і ми не повинні воювати м’ясом. Ми повинні воювати розумом». Тоді я здивувався його словам, а тепер розумію їх.
У підрозділі, яким він нині командує, є військові віком 56–57 років. За словами офіцера, вони достойно виконують поставлені завдання. Вік сам по собі не визначає, наскільки людина може бути корисною. Значення мають її стан, досвід, здібності та готовність навчатися.
Ми не вибирали цієї війни. Не ми прийшли на чужу землю, але ми повинні захищати своє. Це слова, з якими я звертаюся до людей, — каже він.
Від солдата до командира взводу
Службу чоловік розпочинав солдатом. Дві вищі освіти не означали автоматичного призначення на керівну посаду — для цього потрібні були військовий досвід, підготовка та відповідні юридичні підстави.
Павло Пугач виконував завдання на Харківщині, де набув статусу учасника бойових дій. Пізніше, під час загострення ситуації на Покровському напрямку, його, як посилення направили до 31-ї бригади.
У складі інженерної роти військовий облаштовував оборонні рубежі. За кілька кілометрів від лінії фронту інженери розчищали посадки, копали траншеї та рови, встановлювали загородження. Їхнє завдання полягало в тому, щоб у разі просування російських військ залишити противника на відкритій місцевості та максимально ускладнити його рух.
Спочатку переведення до іншого підрозділу чоловік сприйняв болісно:
Мені здавалося, що мене зрадили, відправивши до іншого підрозділу. Але тепер я дивлюся на карту та бачу: вже другий рік фронт тримається по тих лініях, де ми працювали, де я отримав контузію. І розумію, що все було недарма.
Контузію військовий отримав 8 березня 2025 року під час виконання завдання на Покровському напрямку. До місця роботи інженерні групи діставалися пішки. Їх висаджували за кілька кілометрів, після чого військові рухалися посадками та полями, іноді проходили через заміновану територію спеціальними тропами. Під час повернення група потрапила під мінометний обстріл.
Я йшов першим. Коли почався обстріл, не зупинявся, продовжував рух. Як потім сказав командир, цим я відвів вогонь за собою. Одна з мін упала зовсім поруч. Мене врятувало те, що земля була мокрою та розкислою. Міна зайшла до ґрунту, тому земля поглинула уламки. До мене дійшла вибухова хвиля.
Після вибуху він перестав чути на одне вухо, але наступного дня знову вийшов працювати.
Після проходження офіцерських курсів, з урахуванням освіти та бойового досвіду, Павло Пугач отримав звання молодшого лейтенанта. Нині він обіймає посаду командира взводу.
Сьогодні наша основна задача – забезпечити живучість інших підрозділів. Ми готуємо укриття, будуємо антидроновий захист доріг, риємо траншеї. Робимо все, щоб військові були живі!
Все життя людини вмістилося на двох санчатах
Найсильніше уявлення військового про правильний вибір змінили не накази й не гучні промови, а люди, яких він побачив поблизу фронту.
Я бачив знищені міста. Бачив, як люди, які прожили на одному місці по 60 років, збирали майно. Все воно вміщалося у візок, на велосипед або на двоє санчат. Один чоловік зв’язав двоє санчат «паровозиком» і сказав: «Все, що наша родина нажила за життя, вмістилося сюди». Оце і було всім життя людини.
Після побаченого він інакше почав ставитися до матеріальних речей. Родина роздала багато одягу та звільнила простір у квартирі. Частково — щоб допомогти іншим, частково — через постійне відчуття, що ракета може потрапити будь-куди й виникне пожежа.
Ще на початку вторгнення у квартирі ми зняли дзеркала та міжкімнатне скло, замінивши його фанерою. Дружина з дітьми тривалий час спали у коридорі…
І коли Павло чує слова: «Я не хочу воювати за владу», сприймає їх як нерозуміння суті цієї війни. Для нього вибір не між підтримкою чи непідтримкою певних політиків. Він бачить його інакше: або українці захищають свій дім, або російська армія перетворює ще більше міст на руїни, а життя родин — на майно, складене на двоє санчат.
Візити в школу
Навіть під час служби Павло Пугач намагається не втрачати зв’язок зі своїми учнями. Між ротаціями приходить до шкіл, спілкується, відповідає на запитання дітей.
Під час одного з таких візитів почалася повітряна тривога, і колишній учитель провів урок разом із дітьми в укритті.
Спершу моє завдання зводилося до того, щоб їх заспокоювати. Тепер вони вже виросли, навчаються у сьомому класі, цікавляться, розпитують. Передають мені листівки, смаколики, збирають допомогу.
Вільнотерешківська школа проводить благодійні ярмарки, учні та батьки передають маскувальні сітки та гроші.
Зв’язок із дітьми поступово стає іншим. Це, звісно, не уроки географії, але своїм прикладом я показую важливість відповідальності, чесності із собою, підготовки та готовності бути корисним іншим.
Чоловік розуміє, що навіть після припинення бойових дій на країну буде чекати тривалий процес повернення людей, територій та суспільної єдності.
Для мене Перемога — повернутись до родини. Щоб моя сім’я могла спокійно спати уночі. Перемога — це існування України. І ми маємо робити все для нашої Перемоги.
Правильний вибір не буває простим, підкреслює Павло Пугач. Він не лишає сумнівів, не скасовує страху і не гарантує, що людина одразу розумітиме все, що на неї чекає.
Але такий вибір починається з чесної відповіді самому собі: що саме я можу зробити в цих обставинах і за що готовий відповідати?
Раніше ми писали про те, як ветеран війни Віталій Єщенко створює дитячі книги за допомогою ШІ, а також про те, як 20-річний кременчуківець свідомо обрав Україну й службу в ЗСУ.
