29 травня Кременчук провів в останню путь свого земляка, військовослужбовця Олега Овсія, який загинув, захищаючи Україну. Майже два роки рідні жили між болем і надією. Від 1 серпня 2024 року воїн вважався зниклим безвісти. Лише нещодавно вдалося ідентифікувати його тіло, щоб родина, друзі та побратими змогли гідно попрощатися із Героєм.
Цього дня до Кременчуцького міського палацу культури люди йшли з квітами. Біля труни стояли найдорожчі люди мати Алла Вікторівна та батько Григорій Якович. Для них війна забрала найдорожче – сина. Біль, який довелося пережити родині за час невідомості, важко описати словами. Майже два роки вони чекали звістки, сподівалися на диво і вірили, що Олег повернеться додому живим.
Під час церемонії прощання офіцер цивільно-військового співробітництва повідомив, що Олег Овсій народився 27 травня 1983 року у Кременчуці. Навчався у гімназії №19, закінчив Кременчуцький національний університет імені Михайла Остроградського. Працював у Кременчуцькому тролейбусному управлінні. Після початку мобілізації став на захист України. Служив у званні молодшого сержанта на посаді гранатометника.
1 серпня 2024 року під час виконання бойового завдання поблизу населеного пункту Нью-Йорк на Донеччині він загинув, боронячи свободу та незалежність своєї держави.
Серед тих, хто прийшов віддати останню шану воїну, були його колеги та друзі. Вони згадують Олега як добру, щиру і надзвичайно світлу людину.
Колега Олексій, із яким Олег працював у тролейбусному управлінні, говорить про нього просто, але дуже тепло:
– Непоганий був хлопець. Толковий, жвавий, завжди можна було домовитися. Працював сумлінно, ніколи не відмовляв у допомозі. Дуже шкода, що його більше немає. Ми чекали, вірили, сподівалися до останнього.
Чоловік згадує, що Олег працював електромонтером, а до цього мав досвід роботи в енергетичній сфері. Його поважали за професіоналізм та людяність.
Особливо важко було стримувати емоції тим, хто знав його багато років. Леонід Солошенко називає Олега не просто колегою, а своїм напарником і другом.
– Він був хорошим хлопцем, чесним, добрим і веселим. Ніколи не сумував, завжди усміхався. Ми постійно спілкувалися. Навіть коли вже служив, телефонував, надсилав фотографії. Завжди був у гарному настрої, підбадьорював інших.
За словами Леоніда, на фронт Олег пішов добровільно і свого рішення не боявся.
– Він сказав: «Я нічого не боюся, піду воювати». Таким він і був – сміливим та рішучим.
Після прощання у міському Палаці культури та відспівування у Свято-Миколаївському соборі траурна процесія вирушила до Свіштовського кладовища. Там Олег Овсій знайшов свій останній спочинок серед Захисників України.
