– Коли ви вперше усвідомили, що ви схожі на відомого співака Олександра Розенбаума?
– Я тривалий час намагався цього не усвідомлювати, не звертати увагу. Просто на вагонзаводі у гаражі, де я працюю, мене вже давно називають Розенбаумом, тому що я його пісні під гітару виконую.
– Тобто, все почалося не з зовнішності, а з пісні?
– Так, вже згодом я став на нього відносно схожим і зовні. Це трапилося років сім тому. У мене з’явилися залисини, довелося побритися наголо. Тоді я навіть соромився своєї лисої голови. А зараз мені так зручніше: раз на тиждень побрився, і не треба у перукарню бігати.
– Валентино, як ви відреагували на таку феноменальну схожість вашого чоловіка з Олександром Розенбаумом?
– У мене була істерика, коли я вперше побачила його лисим. Я плакала цілий день, а згодом звикла. Знайомі мене вмовили, що йому так краще. А потім, ідемо по вулиці, а на нього усі озираються і пальцем показують: “Розенбаум, Розенбаум!” Мій син, коли по телевізору показували Олександра Розенбаума, усіх кликав подивитися на тата. Зараз йому вже десять, він розуміє, що батько просто дуже схожий на співака. А чотирирічна племінниця Оленка ще маленька, і коли бачить Розенбаума на екрані, каже: “Дядю Сергія показують!”
– Ви просто феноменально схожі на Розенбаума, не лише зачіскою та вусами, а й обличчям, статурою…
– Так, ми з Розенбаумом одного зросту. Я вичитав, що він – 1,74 метри, я теж. Це зараз я схуднув, а коли я набираю ваги, то у нас і фігури однакові.
– Сергію, коли ви почали захоплюватися творчістю Олександра Розенбаума?
– Ще в армії. “Написала Зойка мне письмо” – цю пісню із репертуару Олександра Розенбаума я розучив першою. Мені сподобалася вона своєю мелодійністю. Вона і блатна, і романтична водночас. Тоді ж “шансону” не було. А гітару я опанував у сьомому класі. До речі, я професійно граю на баяні. Музиці я навчався у того ж вчителя, що і відомий український співак Віталій Білоножко. Ми з ним земляки, з одного села на Сумщині.
„Коли Сергій на концерті підійшов до сцени, Розенбаум змінився в обличчі”
– Ви спілкувалися зі своїм двійником?
– Як такої зустрічі не було. Він приїздив у Кременчук з концертами три роки поспіль. Два концерти відбулися, а останній він відмінив. На перший концерт ми прийшли гуртом, з друзями. Я квитки заздалегідь не купував, розраховував зробити це в останній момент. Але не вийшло. На другий концерт потурбувався про квиток. Мені було якось незручно дарувати мужику квіти, тому прийшов без букета. Перед цим домовився з охоронцями, що можна було б сфотографуватися.
– Коли Сергій на концерті підійшов до сцени, Розенбаум змінився в обличчі. Це треба було бачити, – додає дружина.
– Він мені так, типа дав знак “зустрінемося потім”. Але зустрічі так і не відбулося. Концерт закінчився, мене за куліси охоронці не пропустили. Я вийшов запалити цигарку на вулицю біля Палацу культури, вискочили діти з благаннями: “Олександре Яковичу, дайте автограф!” Я переконував їх, що я не Розенбаум, але вони не вірили. Потім вийшов їх керівник, роздивився, що я не справжній Розенбуам.
– Бажання зустрітися зі співаком не зникло?
– Особливого бажання немає. Просто хочеться поговорити, і все. Чисто побесідувати, хто він у дійсності, що за людина? Мені цікаво, чим забита його голова… Знаю, що він колишній лікар швидкої допомоги. Складається враження, що він товариш суворий, принциповий. Про себе він має думку і думку конкретну. Знає, чого він вартий.
„Великі начальники пропонували мені стати особистим водієм”
– Ваша схожість вам допомагає чи заважає?
– Звичайно, від людей ніде не сховаєшся. Ходять, пальцями показують. Популярним став. Це трішки допомагає в житті. Керівництво до мене пом’якшало, питання на заводі простіше вирішуються. До речі, неодноразово великі начальники пропонували мені стати особистим водієм. Я відмовлявся. Ця робота не для мене.
– А коли ми йшли у фотостудію з гітарою, робити фото для конкурсу двійників, оголошеного газетою “Факти”, одна дівчина ледь свідомість не втратила. Вона його провела поглядом, не відриваючись, – продовжує дружина.
– Коли я виступав у клубі Котлова на концерті, присвяченому 125-річчю вагонобудівного заводу, мене оголосили жартома “Розенбаум у нас транзитом, зупинився на одну пісню”. Так, чимало людей повірили в те, що це був справжній Розенбаум.
– Чому ви перестали писати свої пісні?
– Немає внутрішньої потреби до творчості. От, наприклад, Інгрід. Кожна її пісня – результат душевних страждань і по-справжньому хітова та неперевершена річ. А у мене все тихо, спокійно. Щасливе життя, тому пісень немає.
– Виходить, що ми бачимо сенс життя винятково у прагненні бути щасливим, а саме щастя для творчої людини – це нудно?
– Якщо у мене все добре в житті, хай краще так і буде. Слава без щастя мені не потрібна. Натхнення і час на творчість з’являються тоді, коли маєш вільну хвилину від щоденних життєвих турбот. Це буває не так часто. А зараз співаю від свята до свята, від п’янки до п’янки. Раніше брав гітару до рук часто, тепер, коли є слухачі і “прийняв на груди”.
– Те, що ви так схожі на Розенбаума, певним чином позбавляє вас індивідуальності чи, навпаки, доповнює вашу особистість?
– Я вважаю, що я – це я. Прагнути стати на нього максимально схожим, я вважаю недоцільним. Так, я хотів би не палити, не пити, спортом займатися. Думаю, елки-метьолки, у “Факти” потрапив, “Телеграф” цікавиться… Популярність!
„Я не співаю під фанеру, як і мій двійник”
– Не думали про те, що на цій схожості можна заробити грошей?
– Не дай Боже, виникнуть проблеми з роботою, я в будь-який момент зможу підготувати програму, репертуар, як у театрі двійників, і виступати. На сезон у Крим поїхати. До того ж, я не співаю під фанеру, як і мій двійник. Під фонограму співати важче, ніж вживу. Якось я записав пісню на студії і спробував на концерті відкривати рота під свій голос. Так я сам у власну фонограму не міг потрапити. Пару раз музиканти пропонували мені працювати разом з ними у колективі. Але особливого бажання немає. Музика – це для мене, як захоплення. Я схожий на Розенбаума, але ж я – не він.
