Хто маніпулює кременчужанкою-інвалідом заради її квартири?

28 червня «ТелеграфЪ» надрукував матеріал про те, як старі люди втрачають права на власне житло. Публікація мала назву «У жінки відібрали квартиру – міліція її не захистила». Ми розповіли, як Валентина Костянтинівна – інвалід I групи з дитинства, нечуюча – після раптової смерті свого чоловіка несподівано продала власну квартиру в центрі міста, на вулиці Перемоги. Чоловік загинув 27 вересня 2010 року, а вже 24 грудня вдова продала квартиру своїй знайомій з клубу глухих. Про це дізналась її сестра, Олена Костянтинівна. На її думку, жінка стала жертвою людей, які скористались її стресовим станом після смерті чоловіка та загальним станом здоров’я. Цими людьми вона вважає окремих членів та співробітників кременчуцького клубу глухих. Тому Олена Костянтинівна з метою захистити права сестри на житло звернулася до правоохоронних органів. Співробітники Автозаводського райвідділу міліції провели перевірку і винесли постанову про відмову в порушенні кримінальної справи. Прокуратура Кременчука скасувала цю постанову та направила матеріали для проведення додаткової перевірки. Міліціонери відрапортували про її проведення і знову винесли постанову про відмову у порушенні кримінальної справи.

Після цього сестра Валентини Костянтинівни прийшла до редакції «Телеграфа». Ми зустрілися з потерпілою в її колишній квартирі, на вулиці Перемоги – Валентина Костянтинівна досі там живе, хоча угода купівлі-продажу квартири підписана 24 грудня 2010 року. Вона ж сплачує за комунальні послуги, хоча у роздруківках квитанцій вказане прізвище нової власниці квартири – громадянки Я. Валентина Костянтинівна розповіла, що нікуди не хоче йти з квартири, бо йти їй нікуди, і просила допомоги. Зважаючи на особливості стану жінки, «ТелеграфЪ» не обмежився звичайним інтерв’ю, а записав з її згоди відеоінтерв’ю.

Далі «ТелеграфЪ» звернувся до прокуратури Кременчука – нас цікавило, чому прокуратура скасувала першу постанову міліціонерів та залишила без змін другу їхню постанову про відмову в порушенні кримінальної справи. Перший заступник прокурора Кременчука радник юстиції Людмила Середа повідомила, що 21 червня прокуратура винесла постанову про скасування постанови про відмову в порушенні кримінальної справи з одночасним порушенням кримінальної справи. І справу таки порушено – за ознаками злочину, передбаченого ч.3 ст. 190 ККУ (за фактом шахрайських дій).

Про все це «ТелеграфЪ» написав у матеріалі, надрукованому 28 червня.

Фото 1 зроблене під час інтерв’ю Валентини Костянтинівни для «Телеграфа», 14 червня. На фото вона демонструє нормальні стосунки з власною сестрою, Оленою Костянтинівною.

Фото 2 розміщене в газеті «Кремінь» 19 липня. На фото Валентина Костянтинівна демонструє нормальні стосунки з жінкою, яка стала покупцем її квартири. Підпис під фото такий: «За 2 года квартирный вопрос не стал помехой в отношениях для крестной и крестницы».

 На думку «Телеграфа», вартість цих фото як доказів рівноцінна – це лише відображення сьогоднішнього настрою. Між тим, маємо факт, який залишається незмінним і вчора, і сьогодні – жінка-інвалід підписала договір продажу своєї квартири  у центрі міста і таким чином втратила на неї всі права. Кому це вигідно – їй чи покупцю?

Після виходу публікації до редакції приїхав громадянин Сіренченко – голова Кременчуцької ТО УТОГ (міське відділення Українського товариства глухих). Він показав посвідчення в яскравій червоній палітурці, і передав нам заяву Валентини Костянтинівни, де вона пише, що купівля-продаж її квартири відбулася добровільно, в присутності перекладача Сіренченка, і вона не має жодних претензій до нової власниці квартири – громадянки Я. Зовні підпис у заяві схожий на той, який Валентина Костянтинівна поставила під дозволом використовувати її персональні дані в публікації «Телеграфа».

Громадянин Сіренченко також розповів, що «бабушка і громадянка Я. цілуються-обнімаються, дуже дружать, і навіть коли Я. хотіла розірвати угоду купівлі квартири і повернути житло, бабушка не захотіла». Крім того, він показав протокол засідання кременчуцького відділення товариства глухих, де – на вимогу сестри Валентини Костянтинівни – розбирали цей випадок з квартирою (29.02.2012), і визнали, що лише суд може винести рішення у такій справі. Залишаючи редакцію, громадянин Сіренченко запевнив, що в угоді купівлі-продажу все було по-чесному, бо він сам там виступав сурдоперекладачем.

Через два дні після візиту громадянина Сіренченка до редакції звернулася сестра Валентини Костянтинівни – Олена Костянтинівна. Вона повідомила, що сестра кудись поїхала з новою власницею квартири громадянкою Я. та громадянином Сіренченком. Додому вона повернулася лише через чотири дні.

Невдовзі після цієї поїздки, 19 липня в газеті «Кремінь» вийшов матеріал «Валентина Тонюк: спасать меня нужно от родной сестры». Головний меседж публікації – сестра бідної Валентини Костянтинівни дуже погана, а нова власниця квартири Валентини Костянтинівни громадянка Я. – дуже хороша, дівчата страшенно дружать і безмежно одна одній довіряють.

Таким чином маємо дві діаметрально протилежні розповіді. І ключове слово тут – «розповіді». Балачки зацікавлених осіб. Якщо відкинути все це бла-бла на тему, хто хороша жінка, а хто – погана, залишиться один беззаперечний факт. Валентина Костянтинівна – пенсіонерка, вдова, інвалід I групи з дитинства, нечуюча – несподівано продала свою квартиру в центрі міста, на вулиці Перемоги. Навіщо? Де вона далі житиме? Якщо у неї погані стосунки з сестрою, там вона жити не зможе. Виходить, вона сподівається жити у нової власниці її квартири? Але договір купівлі-продажу квартири не містить жодних додаткових пунктів щодо прижиттєвого догляду або спільного проживання. За угодою продажу Валентина Костянтинівна просто втрачає права на своє колишнє житло. Де ж вона житиме, якщо ніжна дівоча дружба увірветься? І кому вигідна така угода?

Хочеться сподіватися, що правоохоронці цього разу проведуть реальне, а не формальне розслідування.