Історії з евакуації: «Я вам покажу фотографію воронки від бомби: глина запеклася і стала цеглою»

23.04.2022, 18:22 Переглядів: 4 157

 

Інна Зарубіна розповіла історію евакуації своєї родини з Харкова. Їх семеро: 51-річна Інна з чоловіком, її дочка і зять, двоє онуків та 78-річна бабуся

Інна Зарубіна розповіла історію евакуації своєї родини з Харкова. Їх семеро: 51-річна Інна з чоловіком, її дочка і зять, двоє онуків та 78-річна бабуся.

Рішення виїжджати прийняли після того, як 8 діб ховалися в харківському підвалі від бомбардування. Зраділи, коли вдалося вирватися у село до родичів, неподалік Харкова. Сподівалися, маленьке село Лютівка на 500 жителів точно не входить в стратегічні плани «визволителів». Але через місяць і там стало небезпечно – однієї ночі на Лютівку скинули 4 авіабомби.

- Будинок ходуном ходив, а ми в погребі сиділи більше доби, боялися вийти після авіаудару. Холод страшенний, а моїм онукам 5 і 10 років, одне дитя з бронхіальною астмою. Коли вийшли – вирішили їхати куди завгодно, все одно ніхто нас ніде не чекає, бо всі родичі живуть на Харківщині, - пояснює Інна.

Зараз родина проживає в Кременчуцькій школі-інтернаті. У Харкові Інна не так давно купила власну квартиру, жінка за спеціальністю модельєр-конструктор, удвох із чоловіком працювали на меблевій фабриці.

Інна з онуками в Кременчуці
Інна з онуками в Кременчуці

Як у Харків прийшла війна...

- Як війна почалася? Прокинулися від вибухів. Чоловік каже: «Нічого не розумію. На одну сторону квартири у вікно гляну - Салтівка горить, на іншу - те саме, Індустріальний район і напрямок Чугуєва в диму».

Подружжя залишило свою квартиру на 9 поверсі і переїхали до дочки, бо в неї квартира на 1 поверсі. Здавалося б, безпечніше, але розташування дуже невигідне - лише кілька кілометрів до аеропорту, тому чимало мешканців багатоповерхівки в перші дні перебралися в укриття:

- Це не бомбосховище, а звичайний підвал, нас там десь 50 людей зібралося. Облаштували підвал, як змогли. На земляну підлогу клейонку настелили, привезли картонних ящиків, намостили. Знесли з квартир своїх матраси і ковдри. Знаєте, нам ще пощастило! У нас опалення не вимикали і в підвалі було тепло. Я так вдячна комунальникам, що вони свою роботу робили, намагалися підтримувати життя міста. Під обстрілами це непросто, ми, наприклад, добу сиділи без світла. А взагалі, люди пристосовуються, гуртуються. Ми готували їжу на всіх, із чого могли. Щоб зварити їсти, піднімалися на 1 поверх, у квартиру. У магазин виходили, стояли в чергах під обстрілами. Дуже страшно: над тобою ракети пролітають, а ти капюшон накинув, щоб звуки ті жахливі менше чути - і ніби не так страшно. Ціни в магазинах підскочили швидко: яйця по 100 гривень, гречка по 80, пшенична крупа - 60, а гроші закінчуються, зняти з карток неможливо. Як хочете - так і виживайте: якщо від бомби не загинеш, то від голоду.

Харків бомбили дуже сильно. Люди спершу надіялися, що обстріли ось-ось припиняться. Усі чекали до останнього і тягнули із від’їздом, але кожні п’ятнадцять хвилин вибух, вибух, вибух... Сирен в Харкові не було, а якби були, то вони гуділи б, не замовкаючи. Це була б одна суцільна цілодобова сирена.

«З’являється відчуття, що кожна хвилина життя - безцінна»

Сигналу тривоги не було чути, але цілодобово харків’яни жили з відчуттям тривоги та очікування біди, описує свої емоції Інна.

Власне фото Інни з підвалу, де вони ховалися від обстрілів
Власне фото Інни з підвалу, де вони ховалися від обстрілів

- Де б ти не був і що б ти не робив, час від часу з’являється думка, що ось ця хвилина твого життя, яку ти зараз проживаєш, може бути останньою. Це відчуття паралізує мозок, намагаєшся відганяти тривожні думки, але навколо тебе постійно відбуваються шокуючі події. У нас в дворі жінка з 2-річним малюком вийшла з підвалу подихати - і прилетів снаряд. Дитина загинула, жінці відірвало ногу. Інший випадок - чоловік спускався в укриття, вже зачиняв за собою двері, аж раптом осколок пробив двері і смертельно поранив чоловіка. Так страшно усвідомлювати, що для порятунку не вистачило кількох секунд, якоїсь дрібниці. Людське життя обривається за мить.

Ми навіть тут, в Кременчуці, інстинктивно поринаємо в те відчуття тривоги і страху, що було в Харкові. Наприклад, нам тут в інтернаті організували баню, ми пішли і буквально через кілька хвилин повертаємося вже чисті, а співробітниці інтернату здивовані питаються: «Що? Так швидко?» А ми, хто жив під обстрілами, звикли, що все треба робити швидко, особливо ці гігієнічні штуки - душ, туалет. Не хочеться, щоб смерть застала в такому інтимному місці і в непривабливому вигляді. Ось як часто ми думали про смерть.

Іще один болісний спогад для харків’ян - бути свідками руйнування рідного міста. Інна в деталях пригадує моменти, коли затишок і добробут харків’ян зникав просто на очах:

- У багатоповерхівці моєї дочки снаряд впав на подвір’ї - вікна в нас вибило. Осколок залетів у холодильник, все там перемолов і пробив стіну, застряг в підлозі. Міжкімнатні двері знесло. Ми вікна позабивали ДСП і поїхали. Зараз там обстріли постійно, це район ХТЗ (Харківського тракторного заводу - авт.) Ми жили, працювали, планували майбутнє, а зараз... нас просто позбавили всього. «Освободітєлі!» Від чого ви нас звільняєте? Від улюбленої роботи, від усього, що ми заробили чесною працею?

У харківських пабліках люди діляться фотографіями та відео руйнувань, разом відгорьовують знищення улюблених парків, скверів.

Люди тримаються до останнього і не хочуть покидати домівки

Родичі Інни з Харківщини розповідають в телефонних розмовах, що російські війська рівняють із землею навколишні села і малі міста:

- Дергачів (це 6 кілометрів від Харкова) немає, Золочів стирають - за раз 20 будинків розбомбили. Усюди – мирні люди, там немає ніякої воєнної інфраструктури. Згадати хоча б село Лютівка в Золочівському районі, куди ми виїхали з Харкова. Нас там обстрілювали щодня за розкладом: звечора наче тихо, потім о 10-ій починається, і через кожні 3 години до самого ранку (як годування дітей по графіку). Коли «смерчі» і «гради» працюють, ти чуєш залпи, розумієш хоча б напрямок удару. Найстрашніше – авіабомба. Людина абсолютно дезорієнтована в момент вибуху. Таке враження, ніби гігантська невидима сила з’являється нізвідки, з-під землі починають вилітати величезні брили, а температура в точці вибуху до тисячі градусів, глина сплавляється і стає цеглою.
Місцеві жителі розповідають, що корів з Агромоловської ферми окупанти зігнали в яр і розстріляли

За словами Інни, незважаючи на смертельну загрозу, її сільські родичі не поїхали з села, не хочуть залишать будинки і господарство, хоча доводиться практично постійно сидіти в підвалах і чекати, поки ворог відступить або його буде знищено.

- Ми в Кременчуці в безпеці, але це теж важке очікування. Я не можу сидіти без діла. Прошу в співробітниць інтернату, якщо потрібна допомога, то я з радістю працюватиму. Ми і міста наші відбудуємо, роботи не боїмося, аби лише пошвидше в Харкові стало тихо.

Матеріал створено за підтримки ГО «Жінки в медіа» та Українського Жіночого Фонду. Відповідальність за зміст інформації несе авторка. Представлена інформація не завжди відображає погляди УЖФ.

Автор: Лариса Гориславець
Якщо Ви помітили помилку, виділіть необхідний текст та натисніть Ctrl+Enter, щоб повідомити про це редакцію.
Коментувати статтю можуть тільки зареєстровані користувачі.
Будь-ласка, УВІЙДІТЬ або ЗАРЕЄСТРУЙТЕСЬ.
Ознайомтесь із правилами коментування.

ФРОНТОВІ ІСТОРІЇ КРЕМЕНЧУЖАН:

У цьому сюжеті «Кременчуцький ТелеграфЪ» зібрав інтерв'ю з кременчуцькими бійцями і волонтерами, які своїми очима бачили жахи подій на Сході. Це розповіді про війну, на якій гинули наші захисники, щоб не допустити просування агресора.

Низький уклін всім бійцям. Слава героям! Герої не вмирають!



Свіжий випуск

№ 25 від 23 червня 2022

Читати номер
Попередні випуски
Вверх