«У вас в житті нічого не змінилося, бо ми не пустили цю гидоту»: у Кременчуці показали фільм про зниклих безвісти на російсько-української війні

31 жовтня у Кременчуці відбувся показ документального фільму «Вірю, чекаю, молюся» про трагічні наслідки воєнного конфлікту на українському сході.

Кінострічку до міста привезли режисерка Катерина Стрельченко та оператор, режисер монтажу Дмитро Панков. Катерина Стрельченко пояснила, що у фільмі підіймають болючу тему полонених і зниклих безвісти.

Пані Катерина зазначила, що багато матеріалу не ввійшло до фільму. За її словами, було дуже важко відмовляти родичам, адже весь матеріал фізично неможливо вмістити.

Над створенням кіно працювали 5 місяців, зйомки почали у травні 2018-го року. Гроші на створення фільму виділила Дніпропетровська обласна рада.

Спочатку написали у Фейсбуці про наміри зняти фільм. На пост у соцмережі відгукнулися матері солдат, які зникли безвісти.

Що показали у фільмі

Кінострічка розповідає про багато аспектів російсько-української війни. Були і розповіді солдат, які потрапили в полон після битви під Іловайськом. Глядачі почули й розповіді мам, які досі чекають своїх синів додому. Також з екрану кременчужанам показали кадри попелища, яке залишилося після обстрілу. З розтрощеними танками та обгорілими тілами. Були й спогади жінок, які пройшли полон.

Пропонуємо ознайомитися з короткими тезами, які прозвучали у фільмі «Вірю, чекаю, молюся».

Полон

– Ми навіть не думали, що потрапимо в таку війну, яку потрапили.

– Український стяг перед підвалом простелили. Прийшлося наступити на нього. Один відмовився, так йому потім травматикою стріляли по ногах, -  розповів солдат добровольчого батальйону «Донбас», який потрапив в полон після битви під Іловайськом.

– Воно стояло і хизувалося: «Я русский солдат, я приехал с Перьми». За українську мову мені перебили спину в двох місцях. Змушували мити нашим прапором підлогу, топтатися по ньому. Ви думаєте, чому я боюся ложку в руки брати? Нею можна око виколупати, - розповіла волонтерка Ірина Бойко, яка 2 місяці пробула у полоні.

– Мої крики про те, щоб не били, лише посилювали удари. Ця ж дитина укроп, вона має померти.... Були моменти, коли я просила у Бога смерті, - поділилася спогадами волонтерка Гайде Різаєва, яка на момент перебування у полоні була на 4 місяці вагітності.

Деякі тіла не показуємо родичам 

У фільмі надають слово працівникам закладу, куди привозять тіла та рештки солдат для проведення ДНК-тесту. Люди, які приймають трупи, розповіли, що деякі тіла не показують родичам. Вважають, хай краще загиблі залишаються у пам'яті рідних такими, якими їх бачили востаннє.

Про родини зниклих безвісти

– Вбивство - це страшне горе, але воно завершене. В іншому випадку з'являється надія, - такими словами психолог Тетяна Конрад пояснила стан, у якому перебувають сім'ї зниклих безслідно.

Також психолог розповіла про категорії, на які умовно можна розділити родичів зниклих безвісти. Перша категорія людей всю силу витрачають на пошуки зниклих, друга - дуже сумують, а третя - заперечують, нічого не роблять і завмирають в горі.

Де можна подивитися фільм

Після Кременчука кіно «поїде» до Києва та Житомира. Потім, як повідомив оператор Дмитро Панков, буде великий виїзд до міст Західної України.   

Наступний етап - покази за кордоном. Наразі працюють над перекладом на англійську мову.

Також автори фільму хочуть домовитися із телебаченням, щоб кінострічку показали по телевізору. Потім відео «заллють» на Ютуб. Проте точної дати, коли це відбудеться, не повідомили.