Пологи – це не страшно

“Це моя перша дитина. Я завагітніла, тому ми вирішили прискорити одруження, – розповідає ще майбутня мама Аня Сердюкова. – Ми з Андрієм весілля зіграли 16 липня. Коли  дізналися про вагітність, то були шоковані, і я, і майбутній тато. Це незапланована дитина. Але думки про те, щоб позбутися лялечки, не було. Ми відразу вирішили, що хочемо саме це немовля. Я просто не змогла б забрати життя у своєї рідної дитини лише тому, що вона для мене незапланована. Щастя не заплануєш. Та й ми з Андрієм уже досить дорослі. Зустрічалися два роки до весілля. Живіт почав рости пізно. У 4,5 місяців почула перший поштовх у животі. Дуже приємне відчуття”.
– Що думала про вагітність та про пологи?
– Це кожна жінка має пройти. Тому я намагалася  особливо не хвилюватися. Якщо інші з цим впоралися, то й мені буде під силу. Вагітність була дуже спокійною, без ускладнень. Коли пологи наближалися, я не налаштовувала себе ні на гірше, ні на краще. Як буде, так і буде.

Аня та Андрій чекали появи первістка ближче до Нового року і готувалися до сімейних пологів. Але малий поспішив з’явитися на світ. 13 грудня о 4.30 ранку в Ані почалися перейми: “Я спочатку не зрозуміла, що це таке. З’явився біль внизу живота. Такий ниючий і пронизливий. Злякав мене і доволі швидко минув. Згодом повторився. Я стала засікати час. Приступи болю приходили з періодичністю 15-10 хвилин”.
Чоловік у цей час був на роботі, Аня залишилася вдома зі свекрухою Надією Григорівною. Вона подзвонила у 'Швидку'. Їй сказали, що перейми можуть бути хибними, але порадили звернутися до фахівців. Майбутня мама і майбутня бабуся зібралися і пішки вирушили у пологовий будинок, бо живуть поруч. О десятій ранку Аню посадили на оглядове крісло. Лікар сказав, що організм вже готовий до пологів. Чоловіка з  роботи  не відпустили. Занадто неочікувано малий вирішив з’явитися на світ. Свекруха викликала маму Ані для підтримки.

Аня стоїть біля вікна і підтримує живіт руками, припіднімає плід. Щоб він не так тиснув. Мама масажує їй куприк. “Щоб було не так боляче, треба дихання контролювати: носом робити глибокий  вдих, ротом – видих”, – радить медсестричка.  Аня не кричить, не стогне, а лише заплющує очі:
– Якщо хлопчик, то Богдан, якщо дівчинка, то Ілона або Мілена.
– Я хочу, щоб все благополучно відбулося, щоб дитиночка здоровою народилася.
– Я більш за все боялася переймів. Дуже боляче, але терпіти можна. Це того варте. Такого болю я ще ніколи не відчувала. Ні з чим не порівняти.
– Мені не віриться, що я вже стану мамою.
Аня відмовилася від знеболювального, вирішила, що перейми повинна пережити кожна жінка. Побоялася, що знеболювальне може нашкодити малюку.
Незважаючи на тривалі перейми, води у Ані не відходили. Ближче до дванадцятої години у палату зайшла завідувач пологовим відділенням і сказала, що вона допоможе відійти водам. Аню повели  на крісло, подивилися, розрізали навколоплідний міхур. Лікар сказала, що води чисті, гарні. “Мені так гаряче стало, багато рідини”, – каже Аня. Жінка встала з крісла, води ще відходили. Коли води відійшли, перейми стали довшими і частішими. Акушерки постійно запитували Аню, чи не віддає біль у задній прохід. Коли у жінки з’явилося таке відчуття, її повезли у пологову палату.

Жінці допомогли забратися на крісло, подивилися, сказали, що ще рано. Аня просто ходила пологовим залом туди-сюди. Лікар розказала, як треба тужитися: не в обличчя, а вниз живота, руками тягнути на себе крісло, а ногами відштовхуватися. За двадцять хвилин на першу Аня знову була на кріслі. Навколо чоловік п’ять медперсоналу. Хтось витирає води. Хтось слухає серце. Мама Ані стоїть в головах і тримає її за руку. Ганна Ходак, лікар, яка приймає пологи в Ані, час від часу покрикує на жінку: “Дихай, дихай правильно! Тужитися треба. За одні перейми тричі вдихай повітря і натужуйся! Ще дві перейми – і народимо!”
Малюку допомогли з’явитися на світ. Лікар зробила надріз, щоб розширити прохід.

“Надріз зробили, не попереджаючи, але я нічого не відчувала у порівнянні з тим болем. Я лежала на кріслі, думала, коли це закінчиться, – згадує молода мама. – Коли народила, таке відчуття невагомості та надзвичайного щастя.  Відразу немовля поклали мені на живіт. Чекала, коли скажуть – хлопчик чи дівчинка. Мамі погано у цей момент стало. Вона побачила пуповину. Я більше хотіла дівчинку, а чоловік – хлопчика. Народився Андрійко, на честь Андрія Первозванного. На таке велике свято з’явився на світ. Він народився фіолетовий, на очах почав набувати рожевого відтінку. Відразу пальчик в рот і очі почав розплющувати. І ще. Тільки-но я народила, відразу сонце вийшло із-за  хмари. Привітало новонародженого. Мене обробляли, зашивали. Я лежала ще півтори години у пологовому залі. Малюку обрізали пуповину, зважили – 3,100 кг., сповили і поклали на груди. Мене переклали на каталку, на животик – дитину і привезли в палату. Поки нас везли, він заснув на мені. Спав три години. Я хвилювалася, що молока не буде. Але все нормально. Добу не могла повірити, що все вже відбулося. Він лежить поруч, а я на нього надивитися не можу, прямо сльози на очах. Почала усвідомлювати, що я мама, а це моя дитина, коли прийшли родичі.  Чиї губки? Чиї оченята? Зараз для мене найголовніше – це дитина. А про біль під час пологів навіть і не згадую. Все це відразу забулося”.