Що може зберігати стара скриня? Вишиту сорочку, рушник, шматок домотканого полотна? Для майстрині з Градизька Валентини Ялосоветської — значно більше. Її скриня поступово наповнилася речами людей, яких уже немає поруч, давніми вишивками й рушниками, кожен із яких має свою долю.
Одного дня я раптом усвідомила: те, що ми звикли називати «скарбами бабусиної скрині», тепер стало і моєю власною історією. Я сама — бабуся. І скарби, які роками збирала й берегла, одного дня залишаться наступному поколінню.
Про це пані Валентина розповіла «Кременчуцькому Телеграфу» і показала, що лежить під кришкою скрині.
Деталі у відео:
«Це вже мої скарби»
Про речі у своїй скрині Валентина говорить дуже незвичайно. Вона не каже: «Я їх назбирала». Вона знаходить значно тепліше слово:
І дійсно це вже мої скарби, яких я сюди накохала. Інакше я не скажу.
Річ потрапляє сюди не лише тому, що вона давня. Її бережуть, бо за нею стоїть людина, доля, спогад, чиїсь руки.
Можливо, ім’я власника вже забулося. Можливо, від цілої родини залишився один рушник. Але поки його зберігають, він залишається матеріальним свідком того, що ця людина жила, працювала, любила, створювала. Кожна річ, яка в цій скрині, вона прийшла не просто так. Кожна річ в ній — це наша історія. Давня історія.
У скрині Валентини зберігаються речі, власників яких давно немає серед живих.
Хтось цю сорочку носив. Хтось вечорами вишивав рушник.Хтось готував його до весілля. Хтось пряв нитки. Хтось сидів за ткацьким верстатом.
І саме людська присутність, яка збереглася в речі, перетворює старий предмет на пам’ять.
Серед речей пані Валентина показує стару вишиту сорочку. Для сучасної людини вишиванка часто є святковим одягом, символом української ідентичності. Але стара сорочка розповідає значно більше. Передусім потрібно згадати, скільки праці стояло за самим полотном. Якщо воно було домотканим, спочатку треба було виростити льон або коноплі. Зібрати, обробити стебла, відділити волокно, вичесати, напрясти нитку, підготувати пряжу, виткати полотно. І тільки тоді можна було кроїти сорочку та братися за вишивання.
Тому давня сорочка — це не лише орнамент. Це десятки процесів і сотні рухів людських рук. І коли така річ опиняється в бабусиній скрині, вона зберігає пам’ять не тільки про красу, а й про працю.
Особливе місце серед скарбів Валентини посідає давній автентичний рушник. За словами майстрині, йому понад сто років. Колись цей рушник був частиною чиєїсь важливої життєвої події. Можливо, на ньому стояла молода пара.
Цей весільний рушник, на якому колись стояла якась молода пара, уже, звичайно, прийшов до мене, тому що цих людей вже давно немає на світі. Цьому рушникові понад сто років.
На старому рушнику Валентина показує дерево життя — один із традиційних мотивів українського декоративного мистецтва. Вона пояснює його через образ родини. У її трактуванні вазон стає основою роду, а квіти й пуп’янки — поколіннями.
Ці квіти — це наші предки, це наші дідусі, бабусі, яких немає. Вони схилилися до землі. Це ми з вами — дві квіточки. Це наші діти, а пуп’яночки — це наші внуки, правнуки.
Пані Валентина дає пораду майбутнім молодятам: якщо стаєте на рушник, обирайте чисте біле полотно між орнаментами, а не саму вишивку.
Ні в якому разі не топчіть ніжками вишивку, тому що це ваше життя, щоб ви його не топтали. Вставайте на біле і прокладіть свій шлях, свою дорогу, щоб вона була, як кажуть, з чистої сторіночки. Тільки ваша.
За її словами, традиційно рушник могла готувати дівчина до свого весілля або мати для доньки.
Цей рушник могла вишити якась мама своїй доньці. А вже донька вишила своїй доньці, але десь із часом якийсь додається узор. Тобто перешити ідентично не можна, адже доля в кожного з нас різна.
Традиційний тканий рушник має цілі краї, утворені в процесі ткання. Човник проходить туди й назад, нитки переплітаються, і полотно поступово росте.
Краще стати на ту доріжку, яка ніколи не переривається, а йде одною ниточкою, одною ниточкою життя.
Нагадаємо, раніше майстриня з Градизька провела майстер-клас з прядіння для «Кременчуцького Телеграфа» й розповіла, чому важливо цьому вчити дітей.
