Прядіння для Валентини Ялосоветської — це значно більше, ніж давній спосіб виготовлення нитки. Це ремесло, у якому поєднуються праця рук, пам’ять поколінь, уважність і живий контакт з природним матеріалом.
Майстриня з Градизька провела майстер-клас для «Кременчуцького Телеграфа» й розповіла, чому важливо цьому вчити дітей.
Від вовни до нитки
На перший погляд, прядіння може здаватися дуже простим: колесо крутиться, волокно проходить через руки, а на котушку намотується нитка. Та за цією простотою стоїть довгий процес підготовки.
Якщо працювати з овечою вовною, її спочатку потрібно очистити й випрати. Після цього вовна збивається в грудочки, тому її необхідно ретельно розчесати.
Пані Валентина пояснює цей процес дуже зрозуміло — порівнює його з розчісуванням волосся.
Волокна потрібно багато разів пропустити через спеціальні щітки, щоб вони поступово вирівнялися й лягли в одному напрямку.
Іноді достатньо кількох проходів, а іноді вовну доводиться перечісувати десять чи навіть п’ятнадцять разів — залежно від того, наскільки вона збилася і якої вона якості. Лише після цього можна сідати за прядку.
«На очах народжується ниточка»
Пані Валентина любить показувати сам момент прядіння.
У прядці є колесо, котушка, рогулька, гачечки, отвір, через який проходить нитка.
Майстриня бере невеликий пучок підготовленої вовни, приєднує його до нитки й запускає колесо. І тоді відбувається те, що особливо захоплює: пухка вовна починає скручуватися, витягуватися і перетворюватися на нитку.
На очах народжується з нічого ниточка.
Показуючи прядіння, Валентина підводить до простого запитання: скільки ж потрібно було напрясти ниток, щоб потім виткати одну сорочку, рушник чи шматок полотна?
Сучасна людина бачить тканину як щось готове. А колись у господарстві за нею стояв довгий ланцюг роботи. Потрібно було виростити льон або коноплі чи доглянути овець. Потім заготовити сировину. Очистити її. Вичесати. Напрясти багато метрів нитки. І лише після цього можна було починати ткати.
При цьому ручна нитка не завжди була ідеально однаковою. Десь виходила тоншою, десь товстішою, могла мати невеликий вузлик.
Але були майстрині, які настільки вправно володіли прядкою, що могли годинами прясти майже однакову тоненьку нитку.
Для самої Валентини прядіння має і родинний вимір. Її батько родом із Чернігівщини. У бабусиній хаті були ткацький верстат і прядка.
У дитинстві Валентина бачила ці речі постійно, але зовсім не думала, що колись сама буде ними захоплюватися. Вона згадує, що маленькою могла просто бігати біля верстата, не задумуючись, що перед нею. До прядіння вона повернулася вже дорослою.
На одному з фестивалів побачила майстриню, яка працювала за прядкою, почала спостерігати, розпитувати й навчатися.
Так ремесло, яке колись було частиною бабусиного побуту, повернулося в її власне життя.
«То не вона пряде, то пряде її бабуся»
На одному з фестивалів біля її прядки зупинилися мама з маленькою дівчинкою. Дитині було близько чотирьох років. Вона стояла з цукеркою в руці й мовчки дивилася, як обертається колесо.
Я запитала, хочеш спрясти? Дівчинка кивнула, віддала мамі цукерку і сіла поруч. Спочатку я допомагала їй. Потім передала дитині пучок вовни. І раптом дівчинка почала вести волокно настільки природно, що я сама здивувалася.
Нитка в маленької учениці виходила надзвичайно рівною. Мама ж дивилася на це спокійно. А коли пані Валентина запитала, чому вона зовсім не дивується, почула відповідь: «То не вона пряде, то бабуся пряде».
Ось він справжній генетичний код. Те, що дитина може успадкувати через родину, розповіді, рухи, атмосферу і приклад старших. Він у нас у кожному є. Тільки його треба пробудити, показати.
Нагадаємо, раніше ми розповідали про творчість і чарівні стежки майстрині вишивальниці Наталії Роми.
