Сьогодні прасування здається однією з найпростіших домашніх справ: увімкнути праску в розетку, зачекати кілька секунд — і можна працювати. Але ще кілька поколінь тому вирівнювання полотна вимагало сили, вправності й чимало часу.
До появи електричних прасок українські господині користувалися качалками й рублями, нагрітими металевими прасками, а згодом — важкими прасками, всередину яких клали розпечене вугілля. Про ці давні речі «й сьогодні «Кременчуцькому Телеграфу» розповіла майстриня з Градизька Валентина Ялосоветська.
Деталі у відео:
Прасування — важка фізична робота
Старовинний одяг та рушники, які сьогодні бачимо в музейних експозиціях, не з’являлися чистими й рівними самі собою. Домоткане полотно потрібно було виготовити, випрати, висушити, а потім ще й вирівняти.
Причому сама тканина значно відрізнялася від сучасної фабричної.
Лляне або конопляне полотно могло бути грубішим, щільнішим і нерівнішим. Після прання воно ставало жорстким, на ньому утворювалися складки. Тому задовго до електричних прасок люди користувалися механічними способами розгладжування тканини.
Рубель і качалка — «праска» без вогню
Саме з рубля починає свою розповідь про давнє прасування Валентина Ялосоветська. Вона показує дерев’яний предмет із поперечними ребрами — рубель.
Рубель використовували разом із гладкою дерев’яною качалкою. Випрану тканину намотували на неї, а зверху з натиском прокочували або пересували ребристий рубель.
Брали полотно або будь-яку сорочку, яку потрібно було випрасувати, намотували на качалку, на звичайнісіньку качалку. Намотали, взяли рубель і так само, прижимаючи, розбивали.
Слово «розбивали» тут дуже показове. Тканину не нагрівали. Її механічно розминали й вирівнювали. Ребра рубля тиснули на полотно, розгладжували його і поступово прибирали нерівності.
Обов’язково ця тканинка мала бути трошечки зволожена або недосушена, бо довго вам прийдеться його бити. Волога робила волокна податливішими.
Такий самий принцип, по суті, використовуємо й сьогодні, коли зволожуємо пересушену тканину або користуємося парою в сучасній прасці.
Різниця лише в тому, що раніше всю основну роботу виконували руки людини. Тож за гарним вишитим рушником, чистою сорочкою чи білим полотном стояла важка фізична праця.
А потім з’явився метал
Наступним кроком стала металева праска. Це вже предмет, значно ближчий до того, який ми знаємо сьогодні.
У найпростішому варіанті суцільну металеву праску нагрівали на гарячій поверхні — наприклад, біля печі чи на плиті — і вже нагрітим металом розгладжували тканину.
Після рубля на зміну прийшла така прасочка. Її просто ставили, нагрівали і нею прасували.
Головна перевага була очевидною: тепло значно полегшувало вирівнювання волокон. Але з’являлися нові труднощі — потрібно було вгадати температуру. Недостатньо нагріта праска погано виконувала роботу. Перегріта могла пошкодити або навіть припалити тканину.
Ще цікавішою Валентина називає праску з внутрішньою камерою для жару. Конструкція такої праски нагадувала невелику металеву коробку з ручкою. Всередину клали розпечене деревне вугілля або жар. Корпус нагрівався зсередини й передавав тепло підошві.
Таку праску не потрібно було постійно ставити назад на гарячу поверхню — джерело тепла фактично знаходилося всередині неї. З печі жаринки наклали туди в серединку, закривали і роздмухували.
Щоб вугілля не згасало, йому потрібне було повітря. Тому в корпусах вугільних прасок робили отвори для вентиляції. Іноді праскою потрібно було рухати або її обережно розмахувати, щоб посилити приплив повітря і знову розпалити жар.
Звідси й характерний вигляд старовинних моделей: металевий корпус, кришка, масивна ручка, отвори з боків.
Тільки уявіть, як ці жаринки викочувалися, як вони замазували той одяг — і знову треба було прати.
Саме тому Валентина з усмішкою, але й повагою говорить про жінок минулого:
Бабусі були вправні в цій майстерності.
Раніше майстриня з Градизька провела майстер-клас для «Кременчуцького Телеграфа» з прядіння й розповіла, чому важливо цьому вчити дітей.
