Соломоплетіння, рогоза, прядіння, вовна, дідухи, народна іграшка, старовинні знаряддя праці й бабусина скриня — для Валентини Ялосоветської це не музейні експонати минулого. Це жива мова, якою покоління українців можуть говорити одне з одним.
Майстриня з Градизька розповіла «Кременчуцькому Телеграфу», що вже близько трьох десятиліть повертає до життя ремесла, які ще зовсім недавно були частиною щоденного побуту наших бабусь і прабабусь. І найбільше прагне передати їх дітям.
Рада вас вітати на благословенній Градизькій землі, — саме так Валентина Петрівна починає свою розповідь.
Для неї Градизьк — не просто місце проживання. Це простір пам’яті, натхнення і внутрішньої сили.
Над селищем височіє Пивиха — одна з найвідоміших природних пам’яток Полтавщини. І Валентина говорить про неї особливо тепло: благословення градизької землі, за її словами, ніби сходить із Пивихи, «від самого прадавнього дзвінкого джерела».
Її розповідь про ремесла починається не з техніки плетіння і не з інструментів. Вона починається з відчуття рідної землі.
Градизький край дав Україні видатних людей. Композитора Олександра Білаша — автора музики до знаменитих «Двох кольорів», «Ясенів», «Снігу на зеленому листі». Згадує письменника Івана Білика, автора історичного роману «Меч Арея», який у радянський час був заборонений і вилучався з бібліотек.
Ніби продовжуючи цей ряд людей, які кожен по-своєму повертали українцям відчуття власної культури, вона дуже просто говорить про себе:
А я просто стараюсь відродити давні наші українські ремесла.
Тридцять років із соломою
Серед багатьох природних матеріалів найближчою для пані Валентини стала солома.
Соломоплетінням вона займається вже близько тридцяти років. Але її робота починається значно раніше, ніж майстриня сідає плести.
Щороку потрібно заготовити матеріал. Майстриня показує серп — старовинне знаряддя, яке для більшості сучасних дітей давно стало лише картинкою з підручника чи музейним експонатом. Для Валентини серп залишається робочим інструментом.
Збіжжя для майбутніх виробів вона жне вручну, адже комбайн обмолочує колос і перебиває стебла. А майстрині потрібна довга, рівна, неушкоджена соломина разом із цілим колоском. Саме тому снопи для творчої роботи не можна просто взяти після звичайного механізованого збирання зерна.
Через цю просту практичну необхідність Валентина фактично відтворює один із найдавніших етапів селянської праці: бере серп і жне так, як жали покоління українських жінок.
І коли до неї приїздять діти, вони можуть не тільки почути слово «серп», а побачити, для чого він був потрібний і як ним користувалися.
Із жатвом пов’язаний іще один майже забутий термін — перевесло.
До появи дешевих фабричних мотузок і стрічок снопи потрібно було чимось зв’язувати. Для цього використовували саму солому. Кілька жмутів складали колосками разом, перекручували — і отримували своєрідну солом’яну мотузку. Нею перев’язували сніп.
Стрічка була цінною річчю, її берегли для одягу та інших потреб, а поле саме давало матеріал, із якого можна було зробити перевесло.
Від снопа до зерна: як працював ціп
Після жнив снопи везли на тік, де зерно потрібно було вимолотити. Тут у роботу вступав ціп.
Сьогодні чимало людей бачили його тільки в музеї. Колись це було щоденне робоче знаряддя.
Валентина звертає увагу й на деталь, яку легко не помітити: ціпи могли бути різними за розміром. Люди мали різний зріст, різну силу, тому й знаряддя підбирали відповідно до працівника.
Так через звичайний предмет відкривається ціла система колишнього побуту: людина не купувала універсальний заводський інструмент — знаряддя пристосовувалося до неї, її сили та роботи.
Капелюшок, із якого все почалося
Історія тридцятирічного захоплення соломоплетінням почалася з одного капелюшка. Пані Валентина тоді тільки прийшла працювати до бібліотеки.
Одного дня до приміщення зайшов чоловік у плетеному солом’яному капелюсі. Привіталися, подивилася на капелюх і сказала: «Я таке хочу».
Чоловік пояснив, що зробити такий капелюшок непросто і потрібно багато часу. Але Валентина не просила готовий виріб, просила навчити, як таке робиться.
За її спогадами, чоловік здивувався: такої учениці, яка з першої зустрічі вимагає негайно навчити її ремесла, у нього ще не було. Він погодився.
Це був Григорій Кузьмич Головко, учитель фізики, який працював у школі. Його вже багато років немає серед живих, однак я зберігаю пам’ять про свого першого вчителя разом із ремеслом, яке він мені передав.
Григорій Головко навчив її плести зубатку — солом’яну плетінку, край якої утворює характерні зубчики. Спочатку Валентина навчилася робити зубатку з чотирьох соломин. Потім — із шести.
Її першим виробом була звичайна плетена стрічка. А далі почалося самостійне навчання. Після смерті вчителя Валентина шукала нові способи плетіння, вивчала доступну літературу, а з появою інтернету — роботи інших майстрів.
Особливо її вражала білоруська школа соломоплетіння, де традиція отримала потужний розвиток і з природного матеріалу створюють надзвичайно складні художні роботи.
Проте Валентині було важливо не лише навчитися самій. Вона хотіла передати ремесло дітям. На її майстер-класах народжуються коники, лялечки, пташки, рибки, ангели.
Зробити коника людині, яка вперше взяла матеріал до рук, може знадобитися близько години. Досвідчений майстер упорається приблизно за пів години.
Через рогозового коника Валентина пояснює дітям різницю між сучасним і традиційним світом.
Сьогодні дитині можна за кілька хвилин купити пластикову іграшку. Колись такого вибору не було. Якщо жінка йшла на роботу в поле з дитиною, вона могла взяти траву або рогіз, що росли неподалік, і просто руками зробити коника чи пташку. Не обов’язково було мати навіть нитку. Потрібні були матеріал, руки і фантазія.
Саме тому народна іграшка для майстрині — більше ніж розвага. Вона показує здатність людини створювати необхідне з того, що дає природа.
Сучасні вироби майстриня інколи зв’язує конопляною ниткою, прагнучи, щоб іграшка залишалася максимально природною.
Дідух і пастух, який приносить його до хати
Окреме місце у творчості Валентини посідають дідухи та різдвяні композиції.
Одного разу з Полтави їй запропонували створити роботу для конкурсу різдвяних композицій. Так народилася сцена: кінь, пастух і дідух.
Але за нею стояла не випадкова фантазія. Пані Валентина пояснює традицію так: дідуха до оселі мав урочисто внести найстарший чоловік родини. А якщо чоловіка в сім’ї з різних причин не було, господиня могла заздалегідь запросити пастуха виконати цю почесну роль.
Тому в її композиції надходить різдвяний вечір, сходить перша зоря, пастух приїздить на коні й несе до хати дідуха.
Так мистецький виріб став маленькою етнографічною історією.
Раніше майстриня з Градизька провела майстер-клас для «Кременчуцького Телеграфа» з прядіння й розповіла, чому важливо цьому вчити дітей.
