Дуже часто батьки переконані, що краще знають, чого треба їхній дитині для щастя. Чого коштує дітям батьківська категоричність, розповідає штатний психолог міського наркологічного диспансеру Наталя Разводовська.
– Пані Наталю, чи можете ви пояснити, чому діти з благополучних родин стають наркоманами? Невесела доля дітей алкоголіків, наркоманів, інших асоціалів обумовлена складом життя їхніх батьків. Але коли діти директора школи, працівника правоохоронних органів, органів самоврядування стають наркоманами, це дивно?
– Не так вже й дивно. До групи ризику – окрім асоціальних сімей – у першу чергу входять сім’ї педагогів, лікарів, психологів. Тут, на жаль, дуже високий ризик захворювань дітей на наркоманію.
– Чому так? Педагоги 24 години на добу сіють навкруги “розумне, добре, вічне”; лікарі безкорисливо і самовіддано лікують, психологи все знають і розуміють, – і раптом діти-наркомани?
– Причина тому – суперконтроль. Жорсткий, цілодобовий контроль з боку батьків. Представники вказаних професій – це люди, які займають певне соціальне становище, чогось досягли. Вони весь час нагадують дітям: рівняйся на мене, будь таким, як я, не гіршим! Дитину затискають у дуже жорсткі рамки: ти повинен вчитися на “відмінно”, “ти повинен добре поводитися”, “ти маєш отримати серйозну професію” та ін. Дуже часто батьки говорять дитині: якщо будеш хорошою, я тебе любитиму. Якщо добре навчатимешся, я тебе любитиму. А дітям дуже хочеться, щоб батьки їх любили. І маленький хлопчик старається бути хорошим – адже у нього мама хороша, тато хороший, і він має бути хорошим, бо його не любитимуть.
– Маленький хлопчик старається, а мама-вчителька все-одно каже: ти отримав лише 8 балів, а міг же й 12?! Чому ти не стараєшся?!
– Так. Мама таке каже, і зрештою у хлопчика опускаються руки. Дитина розуміє, що все-одно не зможе стати настільки хорошою, аби мама її любила.
– Ви сказали, що дітей знищує жорсткий контроль. Але ж батьки не спроможні від нього відмовитися. Вони переконані, що безконтрольність матиме ще гірші наслідки?
– Мова не йде про безконтрольність. Але у кожному віці дитина повинна мати певний рівень особистої, притаманної цьому віку свободи. Свободи, яка дає право робити помилки, але й вчитися нести за них відповідальність. Якщо позбавити цього дитину, вона не стане самостійною. Насправді все починається змалечку. У трирічному віці дитина переживає першу важливу кризу самостійності – пам’ятаєте: я сам одягатимусь, я сам їстиму! Але ми поспішаємо на роботу, нам ніколи чекати, поки маля колупатиметься з гудзиками – і ми його одягаємо. І годуємо нашвидкуруч – бо сама дитина “насвинячить”, а прибирати ніколи. З часом бажання бути самостійною у дитини зникає. Якщо тиск з боку батьків жорсткий, можливі два варіанти дитячої поведінки: або тиск викликає сильний протест – з’являється так звана “некерована” дитина; або, навпаки, дитя стає смирним та “шовковим” – скоряється.
– Але ж “шовкова” дитина – це матеріалізована батьківська мрія – слухняна, зручна, безпроблемна?
– На жаль, проблеми будуть. Шовкова дитина насправді схожа на пружину, яку весь час щосили скручують. У якийсь момент вона не витримає – розпрямиться. Або зірветься. І станеться біда. Працюючи з батьками наркоманів, я часто чую: така була шовкова, слухняна дитина, ми з нею проблем не мали, як таке могло статися?!
– І як же таке стається? Чому шовкова дитина раптом вдається до наркотиків?
– Тому, що наркотики дають хибне відчуття свободи. Дитина начебто тікає з-під батьківського контролю до свободи. Але свободи не знаходить. Навпаки, тікаючи від психологічної залежності від батьків, потрапляє у ще страшнішу хімічну залежність від наркотиків.
– У якому віці найвірогідніше можуть початися проблеми?
– У будь-якому. Не обов’язково це одразу будуть наркотики. Все може починатися з психосоматичних захворювань (захворювання тіла, спричинені психологічними проблемами, від авт.). Найпоширеніший приклад – бронхіальна астма у дітей.
– Що може спровокувати у дитини бронхіальну астму?
– Психологи вважають, що поштовхом до хвороби може стати “задушлива” мама – існує такий термін.
– За що ж так маму?
– Не лише маму. У спеціальній літературі можна натрапити на думку, що страшнішою навіть за “задушливу” маму є “токсична” бабуся.
– Рятуй нас, Боже, від праведного гніву бабусь! Поясніть, нарешті, що це таке?
– “Задушлива” мама гіпертрофовано турботлива. Вона контролює кожен “чих”, кожен схлип дитини. Ви, мабуть, бачили таких – весь час голосять: не лізь у калюжу, застудишся; не грайся з кішкою, наберешся глистів; не бігай, впадеш та ін. Такі турботливі матусі настільки щільно контролюють простір, що дитині у прямому розумінні стає важко дихати. З’являється астма.
– А “токсичні” бабусі? Невже вони діють як токсин?
– Я поясню. Досить часто – особливо у нашому суспільстві, де діти довго залишаються інфантильними – бабуся починає відштовхувати на другий план матір дитини – свою дочку. Вона настирливо демонструє – я краща мати, ніж ти! Я – справжня мати!
– Як це впливає на дитину?
– Трагічно. Дуже погано. Матір та бабуся починають розривати дитя навпіл – “ти моє!”, “ні, ти – моє!!!” Дитина від цієї війни втрачає рівновагу, почуття захищеності. Іноді мати виявляється слабшою за бабусю, вона примиряється з ненормальною ситуацією.
– Це вихід?
– Ні. Тоді від ненормальної ситуації страждатимуть вже два покоління – і мати, і її дитина. Неприпустимо порушувати природну структуру сім’ї. Бабуся ніколи не стане мамою. Вона має залишатися бабусею. Кожне покоління має бути на своєму місці.
– Як впливають на дитину стосунки між матір’ю та батьком?
– Якщо у сім’ї є любов, дитина не тікатиме з сім’ї до наркотиків.
– Ви знаєте достатню кількість сімей, де є любов?
– Я бачила такі сім’ї. Але їх дуже мало.
– Що робити батькам та дітям з тих сімей, де любові немає – адже їх немало?
– Їх дуже багато. Думаю, 95 %. Порятунок тут – почуття поваги. Якщо любові не залишилося, але є повага один до одного – це добре.
– Трапляється, і поваги немає. Дуже часто мама дитини виголошує: “Я живу з цим невдахою лише заради дітей!” – яка ж тут повага? Чи насправді жінка у таких випадках живе з чоловіком заради дітей? Чи просто прикриває ними власні цілі?
– Навряд чи така жінка насправді живе з чоловіком заради дітей. Але вона навіть собі не зізнається, що живе з ним тому, що боїться залишитися сама.
– Що робити батькам, між якими не залишилося ні любові, ні поваги? Як їм врятувати своїх дітей від дорослих розборок?
– Вихід один – пара має вирішувати проблему, а не відкладати. Існує сімейна системна терапія. По неї варто звертатися, коли процес роз’єднання лише почався – тоді більше шансів зберегти сім’ю. На жаль, дорослі, здавалося б, люди частіше вдаються до ворожок, чаклунів, екстрасенсів.
– Діти відчувають себе винними у проблемах між батьком та матір’ю?
– Звичайно. Часто виявляється, що негативна поведінка дитини – прогулює уроки, курить, починає вживати наркотики – налаштована на те, щоб зберегти сім’ю – щоб змусити маму і тата, які давно дивляться у різні боки, подивитися в один бік – на дитину. Звичайно, дитя чинить такі дії на несвідомому рівні. Несвідомо дитина сподівається, що її хвороба зцементує маму і тата.
– Найчастіше батьки звинувачують у нещастях дитини погану компанію, до якої вона потрапила. Чи насправді винна компанія?
– Ні. Нормальна дитина просто не потрапить до поганої компанії. У неї не виникає інтересу до таких компаній і бажання посісти там якесь місце.
– Але ж її може привести до поганої компанії звичайна цікавість?
– Для того, аби нормальну дитину цікавість не привела до компанії наркоманів, з нею треба говорити. Дитина повинна мати реальну інформацію щодо наркоманії. На жаль, у більшості сімей цієї теми уникають, навіть бояться обговорювати.
– Що ви маєте на увазі, коли кажете “нормальна дитина”?
– Це дитина, яка виросла в атмосфері любові. Яку батьки любили не за те, що вона добре вчилася або мила посуд, а просто за те, що вона їхня дитина. У таких дітей більше почуття поваги до себе.
– Давайте розглянемо типову ситуацію: дев’ятикласники зібралися на вечірку. Без дорослих. Раптом їм пропонують драп або екстазі – щоб стало веселіше. Хто з дітей погодиться вжити наркотики, хто відмовиться?
– Відмовляться ті діти, які цінують себе, поважають себе – ті самі нормальні діти. Вони не хочуть собою ризикувати, бо знають достатньо про небезпеку наркотиків. Такі діти зможуть твердо сказати: “Ні!” Вміння сказати “ні” виховується у сім’ї. Якщо батьки насправді поважають право дитини сказати “ні”, коли вона справедливо відстоює свої права, така дитина і ровесникам зможе сказати “ні, я не вживатиму наркотики”. Погодяться вживати наркотики діти, які бояться сказати “ні”. Діти, які не відчувають любові та поваги батьків. Тому вони дуже потребують визнання серед ровесників – мене не цінують вдома, так цінуватимуть тут!
– Що робити батькам, діти яких вживають наркотики?
– По-перше, не заплющувати на це очі. Не вмовляти себе, що це випадковість, помилка. Треба визнати проблему. І налаштуватися її вирішувати.
– У таких випадках батьки часто зриваються на докори: “Я тобі все життя віддала, подивись, що ти зі мною зробив?” Чи мають такі докори сенс?
– Жодного. Дитина, яка відчуває провину, водночас відчуває і неприязнь до того, хто її звинувачує. Виникає бажання зробити чергову капость. Вона її робить, і ще більше зневажає себе – бо хто ти такий, коли робиш капості рідній матері? Так виникає замкнене коло – я поганий, буду ще гіршим.
– Часто батьки вважають, якщо переїхати від поганих друзів дитини в інше місто або район, проблема вирішиться.
– Не вирішиться. Насправді все коріниться всередині сім’ї. Якщо стосунки у родині якісно не зміняться, дитину навряд чи вдасться врятувати.
– Як мають поводитися батьки?
– Налаштуватися на довгий і непростий процес лікування і співпраці з психологами. Ми працюємо не лише з наркоманом, а й з його батьками, розбираємося у структурі сім’ї.
– Батьки погоджуються на це?
– Дуже рідко.
– Чому?
– Страх. У результаті може з’ясуватися, що сім’ї насправді давно не існує. Єдине, що її цементує – хвороба дитини.
– Чому так мало дітей-наркоманів виліковуються?
– Можливо, тому, що дорослим простіше плакати, кричати, вмовляти або ламати дитину, аніж працювати над собою. І відкрити очі на те, від чого ховаєшся все життя.
Крихітна чорна фігурка у правому куті – це наркоман. Велика, сувора голова, що виглядає з-за піраміди – його старший, правильний брат. Таким нікчемним і крихітним уявляв себе поруч з рідними автор малюнка. Ті, хто його знав, кажуть – хлопця вже немає серед живих.
Малюнок виконаний на заняттях з арт-терапії.
