Кременчуківець Віталій Пахарь до повномасштабного вторгнення працював будівельником, їздив на заробітки, до 2014-го навіть працював в Росії. Він жив звичайне життя, поки не почалася війна. Тоді, без роздумів, пішов захищати країну й свою родину.
Вже 1 березня з кременчуцького військкомату Віталій поїхав на фронт. Він розвідник, колишній працівник правоохоронних органів, тому взяли одразу.
— Ми мали їхати до Мелітополя, проте там йшли інтенсивні бої, тому я потрапив на Донеччину в Новоселівку, де був зарахований у 54-ту окрему механізовану бригаду.
Найважчий бій у житті
З березня по липень чоловік успішно виконував всі бойові завдання, але 24 липня під час атаки на Лисичанський НПЗ отримав важку контузію.
— Тоді нашу бригаду зняли з Мар’їнки, туди зайшла 66-та, а ми мали після відпочинку поміняти 80-ту аеромобільну, яка стояла на НПЗ. Проте без відпочинку, без доукомплектації БК ми отримали наказ міняти хлопців. Вночі ми прибули на позицію в Лисичанську. Почали облаштовуватися, проте побачили недалеко від нашого покинутого блок-поста російські машини. Ми їх ліквідували. На ранок, зрозумівши, що пройшла ротація, ворог почав пробивати наші сили.
Кілька днів російські військові «вибивали» наших хлопців. Розбили повністю їх позицію. Вони «укрилися» в неглибокій копанці, яку передали попередні військові.
— Вона була метр на метр, а нас двоє. Я великий, а кулеметник ще більший. Ми переховувалися аж поки зовсім поруч, сантиметрах в 50 не вибухнув снаряд. Нас обох контузило. З вух йшла кров. Слух повністю зник. Але ми не пішли — залишилися далі утримувати позицію.
Ще кілька днів поранені чоловіки перебували на місці. По них «працював» танк, міномети, але найважчим був стрілецький бій.
— Зайшли два танки, два БТРи — пробили посадку. Потім — стрілецький бій на відстані від 5 до 15 метрів. Я бачив, як помирала «русня». Я бачив їхні очі… Поки добралися до бліндажа командирів, ще трьох «поклали» й навіть рацію російську змогли забрати. Я особисто за нею повертався.
Віталій згадує, коли дісталися своїх, в бліндажі опинилися четверо чоловіків: двоє з контузіями, ще двоє важкопоранених. Попри свій стан, чоловіки з опівдня до темряви тримали оборону.
— Підкріплення прийшло вже вночі. Всі хлопці залишилися живими.
Сім кілометрів несли на руках
Відновившись після контузії, Віталій Пахарь повернувся до виконання бойових завдань. З «мінометки» його перевели у піхоту на посаду головного сержанта взводу.
— У травні 2023-го на Білогорівці ми тримали позицію. Було дві ударних групи по сім осіб. Ми вибили «русню» з їх позицій і деякий час мали протриматися, щоб дізнатися, який резерв є у ворога. З позиції вийшли вночі. Попереду йшли розвідник і сапер. Завірили: все добре, мін немає. І раптом я почув вибух під ногами…
Віталій зрозумів, що наступив на міну. Він устиг докласти ротному про поранення й увесь час думав про те, щоб на вибух не прилетіли «мавіки» зі скидами, і всі, хто поруч, залишилися живі.
Віталій показує міну-«пелюстку» й каже, що одразу було відчуття, наче наступив на петарду, але нога почала швидко німіти, біль розповсюджувалася по всьому тілу…Друга нога теж була пошкоджена уламками.
Першу допомогу надали побратими. Вони фактично врятували життя чоловіка.
— У мене було важке поранення. Ми йшли по бетону й вся сила вибуху пішла на моє тіло. Я наказував хлопцям залишати мене й рухатися далі, та вони не послухали.
Переніс 11 операцій
Сім кілометрів побратими фактично несли Віталія на руках в повному бойовому спорядженні. Доставили на стабпункт, але коли зняли турнікети, стало зрозуміло, що кров не циркулювала, а це загрожувало «турнікетним синдромом».
— На нозі не було пальців і п’яти, але лікарі зробили все можливе, зібрали гомілкову кістку на апарат Єлізарова. Я радів, адже була надія, що я знов повернуся у стрій. Проте вже в Мечникова мені повідомили про відмирання тканин.
Чоловік переніс 11 операцій. Це й ампутація, й операція на другій нозі, і пахова зона, яку збирали по частинах. Півтора місяця Віталій лежав в лікарні в горизонтально, після чого потрапив на реабілітацію у спеціалізований інститут.
Він лікувався в американських і українських реабілітологів-фізіотерапевтів, які фактично поставили на ноги. Каже, що доволі швидко зміг встати на протез й зробити перші кроки.
«Отримаю новий протез — і можна повертатися до війська»
Попри поранення, Віталій мав велике бажання залишитися у війську, але лікарі винесли вердикт: «Одвоював своє».
— Прийшлося погодитись й списатися. Пропонували спробувати себе в ролі інструктора, але фізично мені важко.
Проте чоловік веде активне життя й не здається перед труднощами, пов’язаними з інвалідністю.
Наразі він присвятив себе громадській роботі. Спільно з Володимиром Поляковим у складі ГО «Захист держави» він відвідує громади Кременчуччини, де розповідає про небезпеку, яку несуть «пелюстки». На власному сумному досвіді демонструє, чим закінчується контакт із такою міною.
Він працює — займається перевезеннями, а нещодавно навіть освоїв їзду на велосипеді.
— Мій протезист мені сказав, що багато хлопців із протезом їздять на велосипеді, я теж вирішив спробувати. Доволі швидко звик правильно тримати опору й усе вдалося.
Зараз Віталій подався на програму, в рамках якої можна отримати сучасний біопротез. Він мріє, що зовсім скоро зможе вільно ходити.
— Якщо погодять і я отримаю його, то через деякий час можна до війська повертатися, — серйозно каже чоловік.
Він хоче допомагати людям, побратимам. Хлопцям, яким важко, радить не падати духом: «Життя продовжується. Ми ще потрібні, щоб допомагати іншим. Себе можна знайти в цьому житті…».
Віталій і сам намагається бути корисним й підкреслює: це надихає. Але головна його натхненниця — дівчина Богдана з Вінниці. Саме вона була поруч у найважчі часи після поранення, саме вона допомогла не впасти духом й побачити сенс у подальшому житті.
— Зараз займаюся питанням житла і, як тільки все вирішу, поїду до Вінниці за коханою. Сподіваюсь, скоро запрошу вас на весілля…
