Мова має значення: історія українців, що виїхали до Туреччини

Все більше українців розуміє, що саме мова є основою нації, її генетичним кодом. Проте, все ще трапляються випадки, коли україномовні українці стають вигнанцями у російськомовному середовищі

Протягом усіх років незалежності нашої держави ми чуємо, що саме мова є генетичним кодом нації, її ідентифікатором. Кількість людей, що свідомо перейшли на українську, поступово збільшувалася, а після початку повномасштабного вторгнення рф процес став швидшим в рази. Проте, все ще трапляються випадки, коли україномовні українці стають вигнанцями у російськомовному середовищі. «Телеграф» поспілкувався з пані Мариною, для якої російськомовне оточення стало справжньою проблемою.

– Ми звичайна українська родина. Я з Києва, чоловік – з Кривого Рогу, – розповідає пані Марина, – Працюємо віддалено, і була мрія перечекати зиму в теплій країні. Все склалося – і ми з дітьми виїхали в Туреччину 9 лютого. Спакували невеличкі валізи і вирушили на три місяці в тепле місто Аланія, де зими не буває. План здавався чудовим.

А далі сталася війна. Хоч нам пощастило не чути звуків сирен та вибухів, розпач та страх охопив в повній мірі. Безсонні ночі, глибокий біль за кожну втрачену українську дитину. Разом з втіхою, що наші діти живі та в безпеці, додалося відчуття провини, адже ми покинули напризволяще свою Україну.

Але сидіти осторонь і плекати почуття провини було поганою ідеєю, і родина стала діяти. Перш за все вмовили батьків виїхати з зони небезпеки, і вони приєдналися до Марини та її чоловіка в Туреччині та привезли з собою трьох котів. Потім почали допомагати військовим – зарплату Марини вирішили віддавати на потреби ЗСУ.

– Спершу донатили в організацію «Повернись живим», – каже пані Марина, – А потім деякі наші знайомі стали на захист держави в зонах бойових дій – і ми почали допомогати їм напряму. Стараємося закривати ті потреби, на які вистачає грошей або кооперуємося з друзями. Так і плануємо робити до перемоги.

Окрім допомоги фронту родина активно показує свою громадянську позицію. Усі разом виходять на мітинги в підтримку України, носять національне вбрання, говорять рідною мовою, співають повстанських пісень.

Три роки тому у подружжя народилися діти – двійня, хлопчик і дівчинка. Вирішили, що в родині мовою спілкування буде українська, хоча до того говорили змішано – підлаштовувалися під співрозмовника, адже не перейти на російську здавалось не ввічливим.

– В Аланії багато іноземців. І росіян також, нажаль. Виявляється, їх кругом по світу багато, – розповідає Марина, – Звідусіль чую російську мову. Не реагую. Потім люди підходять – кажуть «ми с Кієва/Харькова/Днєпра/Сум»… Ідентифікували нас по мові та підійшли. Нашим дітям тут бракує компанії, хоча вони дуже прагнуть комунікувати. І тут біда. Українські діти не говорять українською, а мої – не говорять російською (я дуже старалась). Нещодавно зустріли дівчинку віку моїх, вона говорила українською – у мене навернулися сльози. Діти дуже легко знайшли спільну мову. Нажаль, дівчинка поїхала в Польщу. І ми знову насамоті зі своєю нікому не зрозумілою українською серед українців.

Особливо прикро, що малеча саме в тому віці, коли спілкування з однолітками стає дуже важливим для формування особистості.

Психологиня з багаторічним стажем Ірина Зінченко стверджує, що розвиток мовлення у дітей 3-4 років відбувається дуже швидко. Зазвичай, дитина до 3 років майже засвоює свою рідну мову. Словник розширюється буквально щодня, приблизно по 100 нових слів за місяць. І якщо в 3 роки дитині для спілкування достатньо кількох сотень слів, то у 4 роки ця цифра сягає 1500-2000 слів. При цьому треба пам’ятати, що в родині для повсякденного спілкування дорослими використовується в середньому від 3000 – 5000 слів.

– Взаємини з однолітками в ранньому дитинстві мають велике значення для психосоціальної адаптації дитини в дитячому садку і в майбутньому – під час навчання в школі. Досвід групових ігор і дружніх відносин допомагає їй розвивати нові соціальні навички, засвоювати соціальні норми і правила, пов’язані з міжособистісними відносинами, – каже психологиня.

Пані Марина сподівається, що проблема все ж таки незабаром вирішиться, і у малечі з’являться друзі.

– Іноді чую, що мова не важлива, – каже жінка, – Не знаю… але говорити російською вже не зможу, і не хочу, щоб нею спілкувалися мої діти. Після 2014 року особливо гостро відчувалася неприязнь до нав’язаної колись російської мови та культури. Та зараз розумію, що українкою я стала тільки після 24 лютого. Вірші Шевченка, сторінки історії про знищення української народності, культури та мови, розповіді бабусі про пережиту війну – все це набуло для мене нових фарб. Тільки тепер я розумію, в якій мірі важлива культура, мова, традиції – це наш ідентифікатор, це наше єднання, це те, що допомагає легко впізнавати своїх та відчувати себе належним до нації, народу, не бути одиноким у світі. Ми любимо свою країну та чекаємо на перемогу.