Інна – дівчина, якій насправді вдалося змінитися

Але нам завжди  здавалося, що насправді все, що можуть змінити жінки, – це зачіску.  Або чоловіка.  Можливо, ще шпалери.  Отак ми й жили, аж поки випадково  не зустріли Інну.  Побачили – і отетеріли.  Настільки вона змінилася.  Десять років тому то було тендітне дівча з величезними, вічно засмученими  очима оленятка  Бембі,  якому нестерпний  цей страшний, жорстокий  світ.  У художньо-архітектурно-богемних  кременчуцьких колах народ тоді навіть жартував: «Кажемо «Інна» - маємо на увазі «Депресія».  Кажемо «Депресія» – маємо на увазі «Інна».  Потім Інна надовго зникла.  Подалася у мандри, казали – поїхала до Москви або й ще далі.

І ось перед нами – замість полохливого  оленяти – стояла позитивна, як нині кажуть, жінка.  Головне – досить  врівноважена.  Звісно ж, ми заволали: «Інка, що сталося?!»  Ну неможливо ж одразу повірити, що дівчина, яка фанатично витрачала життя на  опікування сумнівно талановитих, але  безумовно обтяжливих  громадян,  раптом заспокоїлась і знайшла стабілізатор.

І Інна почала розповідати.  Власне, вона погодилась на розмову виключно заради того, щоб кременчужани  дізналися, що у нашому місті працює група  для  Дорослих  дітей алкоголіків. Тихо, тихо, не лякайтесь.  Ми теж спершу сахнулися від такої страшнючої  назви.  Але  є ще одна, більш коректна – група  для Дорослих дітей, що виросли у дисфункціональних сім’ях.   А  дисфункціональними, панове, вважається купа сімей.  І не лише тих, де хтось із батьків (дідусів, дядів, тьоть, братів та ін.) алкоголік або наркоман, але й тих, де батьки просто не люблять один одного – а, відповідно, і дітей.

Ну, так  Інна виросла у неблагополучній  родині.  Дітям завжди важко,  коли хтось у сім’ї п’є.  А маленьким  дівчатам  найважче.  Так воно вийшло з Інною.  Відповідно, у життя вона вийшла з купою страхів, комплексів та ілюзій – куди ж без них?  Ілюзії були суто жіночі – ось я знайду принца, ось він вирішить усі мої проблеми, ось тоді я стану щасливою!  Як ви розумієте, реалізувати таку ілюзію складно.  Адже принців на  світі усього три.  Один живе у казці «Попелюшка»,  другий – у казці «Спляча красуня».  Ну, а третій – у Монако.  Принц Альберт його звуть.  І він хронічний холостяк.

Тож без трагедій не обійшлося.  Великі кохання, великі розчарування, пошуки опори, падіння з висоти, драматичні роздуми на тему «усі чоловіки сво...».  Власне,  це трапляється з більшістю дівчат.  І чимало з них стають від того невротичками.  Але у Інни все вийшло інакше.  У далекій, страшній і цинічній Москві вона раптом знайшла людей – не принців, ми би навіть сказали, абсолютно не принців.  Але людей.  Щоправда, називалися вони дикувато  – група  для  Дорослих дітей алкоголіків. Чому саме ця група зацікавила нашу героїню, ви, мабуть, уже зрозуміли.  Разом  з ними Інна  почала розбиратися, чому у її житті все летить шкереберть.  Дівчина стверджує, що люди на групі допомогли їй «зняти, нарешті, рожеві окуляри і набратися мужності сприймати життя таким, яке воно є.  А не таким, яким  має бути  за чиїмись чужими  правилами».  Значно пізніше, спілкуючись з ними, Інна врешті зрозуміла, що має сподіватися на власні сили – а не на сторонню людину на прізвисько Принц, яка прийде і вирішить усі її проблеми.  Далі пішли вже зовсім крамольні відкриття.  Наприклад, про те, що щастя треба не чекати – як цеглини  собі на голову – а створювати власними руками.  Ну, там було багато відкриттів – та таких дивних для пересічного громадянина, що ми навіть не готові  про них отак прямо і  розповідати.

Але про групу для Дорослих дітей алкоголіків у Кременчуці ми вам обов’язково розповімо.  Але це вже буде зовсім інша  історія.