Але нам завжди здавалося, що насправді все, що можуть змінити жінки, – це зачіску. Або чоловіка. Можливо, ще шпалери. Отак ми й жили, аж поки випадково не зустріли Інну. Побачили – і отетеріли. Настільки вона змінилася. Десять років тому то було тендітне дівча з величезними, вічно засмученими очима оленятка Бембі, якому нестерпний цей страшний, жорстокий світ. У художньо-архітектурно-богемних кременчуцьких колах народ тоді навіть жартував: «Кажемо «Інна» - маємо на увазі «Депресія». Кажемо «Депресія» – маємо на увазі «Інна». Потім Інна надовго зникла. Подалася у мандри, казали – поїхала до Москви або й ще далі.
І ось перед нами – замість полохливого оленяти – стояла позитивна, як нині кажуть, жінка. Головне – досить врівноважена. Звісно ж, ми заволали: «Інка, що сталося?!» Ну неможливо ж одразу повірити, що дівчина, яка фанатично витрачала життя на опікування сумнівно талановитих, але безумовно обтяжливих громадян, раптом заспокоїлась і знайшла стабілізатор.
І Інна почала розповідати. Власне, вона погодилась на розмову виключно заради того, щоб кременчужани дізналися, що у нашому місті працює група для Дорослих дітей алкоголіків. Тихо, тихо, не лякайтесь. Ми теж спершу сахнулися від такої страшнючої назви. Але є ще одна, більш коректна – група для Дорослих дітей, що виросли у дисфункціональних сім’ях. А дисфункціональними, панове, вважається купа сімей. І не лише тих, де хтось із батьків (дідусів, дядів, тьоть, братів та ін.) алкоголік або наркоман, але й тих, де батьки просто не люблять один одного – а, відповідно, і дітей.
Ну, так Інна виросла у неблагополучній родині. Дітям завжди важко, коли хтось у сім’ї п’є. А маленьким дівчатам найважче. Так воно вийшло з Інною. Відповідно, у життя вона вийшла з купою страхів, комплексів та ілюзій – куди ж без них? Ілюзії були суто жіночі – ось я знайду принца, ось він вирішить усі мої проблеми, ось тоді я стану щасливою! Як ви розумієте, реалізувати таку ілюзію складно. Адже принців на світі усього три. Один живе у казці «Попелюшка», другий – у казці «Спляча красуня». Ну, а третій – у Монако. Принц Альберт його звуть. І він хронічний холостяк.
Тож без трагедій не обійшлося. Великі кохання, великі розчарування, пошуки опори, падіння з висоти, драматичні роздуми на тему «усі чоловіки сво...». Власне, це трапляється з більшістю дівчат. І чимало з них стають від того невротичками. Але у Інни все вийшло інакше. У далекій, страшній і цинічній Москві вона раптом знайшла людей – не принців, ми би навіть сказали, абсолютно не принців. Але людей. Щоправда, називалися вони дикувато – група для Дорослих дітей алкоголіків. Чому саме ця група зацікавила нашу героїню, ви, мабуть, уже зрозуміли. Разом з ними Інна почала розбиратися, чому у її житті все летить шкереберть. Дівчина стверджує, що люди на групі допомогли їй «зняти, нарешті, рожеві окуляри і набратися мужності сприймати життя таким, яке воно є. А не таким, яким має бути за чиїмись чужими правилами». Значно пізніше, спілкуючись з ними, Інна врешті зрозуміла, що має сподіватися на власні сили – а не на сторонню людину на прізвисько Принц, яка прийде і вирішить усі її проблеми. Далі пішли вже зовсім крамольні відкриття. Наприклад, про те, що щастя треба не чекати – як цеглини собі на голову – а створювати власними руками. Ну, там було багато відкриттів – та таких дивних для пересічного громадянина, що ми навіть не готові про них отак прямо і розповідати.
Але про групу для Дорослих дітей алкоголіків у Кременчуці ми вам обов’язково розповімо. Але це вже буде зовсім інша історія.
Інформація
Користувачі, які знаходяться в групі Гості, не можуть залишати коментарі до даної публікації.