Історія етнічного росіянина — льотчика з Полтавщини Сергія Проказіна, який обрав українське небо

14.09.2023, 08:25 Переглядів: 26 701

 

Пам'яті льотчика Сергія Проказіна, який загинув разом з Джусом

У день свого 18-річчя студент першого курсу Харківського військового авіаційного інституту Сергій Проказін нашкрябав по кишенях купоно-карбованців — вистачило на брикет киселю. Хрумкали той кисіль із другом Андрієм і мріяли про своє майбутнє життя військових льотчиків.

У цих мріях не було чорного дня 25 серпня 2023 року, коли штурман 40 авіабригади ЗСУ майор Проказін разом із Джусом та В’ячеславом Мінкою розіб’ється під Житомиром, а Андрій зателефонує його дружині й скаже: «Сергія більше нема». Історію льотчика Сергія Проказіна записали журналісти Громадського.

Тільки літати

Батько Сергія, льотчик-винищувач, бачив трьох своїх синів тільки пілотами, тому дуже переймався їхньою фізпідготовкою. Навіть занурював їх у зимову річку: дістане з води, розітре — і нумо, хлопці, бігти крос, щоб не замерзнути. Збереглися сімейні фото: сини, ще пупси-голопупенки, намагаються підтягнутися на турніку.
Друг дитинства Сергія і товариш по службі Андрій, якого в сім’ї Проказіних називали четвертим сином, розповідає: «У їхній дитячій кімнаті був облаштований спортивний куточок: штанги, гантелі, гімнастичні кільця. Ми відтискалися, присідали, качали прес. Дядько Льоня проводив між нами змагання і навіть придумував нагороди для переможців. А в 9 класі ми з Сергієм уже займалися в секції, де школярів учили стрибати з парашутом».

Потім був інститут льотчиків, служба в авіаполках на Миколаївщині та в Миргороді. 

«У 2004 році сина скоротили з армії, — розповідає Леонід Ілліч. — Це жахливо: військовий льотчик був змушений працювати охоронцем, розвозив якісь товари, допомагав мені у плодово-ягідному розсаднику замість того, щоб літати. Син дуже переживав, він хотів бути тільки льотчиком. Навіть не погодився залишатися в армії на нельотній посаді». 

Лише у 2010-му Сергієві вдалося повернутися до ЗСУ. За інформацією, яку надала hromadske пресслужба 40 бригади тактичної авіації, Проказін став офіцером із бойової підготовки повітряного командування «Центр», служив командиром авіаційної ланки авіаційної ескадрильї 831 бригади тактичної авіації, обіймав посаду начальника штабу — першого заступника командира авіаційної ескадрильї.

«Сергій не брав участі в АТО. Але він допомагав військовим льотчикам відновлювати їхню боєздатність для участі в АТО, тренував їх працювати по цілях», — розповідає товариш Проказіна по службі в Миргороді Максим Г.

У 2021 році Сергій став штурманом у 40 авіабригаді. 

«Ми з ним приблизно два роки разом служили, я теж штурман. Сергій умів знайти нешаблонний варіант рішення для будь-якої нестандартної проблеми. І водночас був простий у спілкуванні, товариський, без зайвих амбіцій»,— говорить товариш Проказіна, який просив не називати його імені та звання.

На момент загибелі Сергій, льотчик 3 класу, мав майже 400 годин нальоту.

«Безпосередньої участі в бойових діях майор Проказін не брав, адже не встиг відновити льотні навички, необхідні для польотів на МІГ-29, — говорить командир 40 бригади, полковник Олексій Манюшкін. — Він виконував спеціальні бойові завдання: проводив повітряну розвідку, відвертав на себе увагу ворога від головної групи наших літаків, ретранслював команди офіцера бойового управління. Був добросовісним офіцером, вважав, що проблем, які неможливо розв'язати, не існує».

Брат проти брата

На початку 90-х багато етнічних росіян-військових старалися виїхати в росію. Сергіїв батько, який служив льотчиком-винищувачем у Миргороді, вийшов у відставку і теж майнув туди. Але через проблеми з житлом незабаром повернувся в Миргород. Мама Сергія з двома його братами після розлучення з чоловіком теж подалася в росію.

А Сергій, народжений в Узбекистані від батьків-росіян, тим часом склав військову присягу на вірність народу України. 

«У нього й думки не було переїжджати в росію після закінчення військового інституту, — розповідає Андрій. — Сергій із шостого класу в Україні, для нього батьківщина вже була тут. Він і говорити українською старався, тільки в нього це смішно виходило».

З братами й мамою Сергій мав міцний емоційний зв’язок. До 2014 року, коли з’ясувалося, що найрідніші люди вірять у пропаганду про розіп’ятого хлопчика та українських нацистів.

«Я з дитинства поважав Людмилу Георгіївну. Вона — вчителька російської мови та літератури, ніколи не підвищувала голос, для неї навіть слово «дурень» було неприйнятним. Але коли у 2016 році вона приїхала в Миргород подивитися на онука Дениса, то кілька днів боялася вийти на вулицю, бо вважала, що за російську мову її там розірвуть», — згадує Андрій.

За його словами, Сергій намагався пояснити матері й братам, як вони помиляються, однак усе дарма. А після 24 лютого 2022-го мама і брати стали відвертими путіністами. 

«Мені здається, Сергію навіть ніяково було, що родичі його в росії такі зазомбовані. Йому це дуже боліло», — каже Максим Г.

А на початку великої війни Сергій отримав гнівне послання від свого брата, військового льотчика в росії. Той писав, що через Сергія його відсторонили від виконання службових обов’язків.

«Сергій йому відповів: «От бачиш, у чому різниця між нашими країнами? Моя мені довіряє, а твоя тобі — ні», — розповідає Андрій.

hromadske зателефонувало пані Людмилі в Санкт-Петербург і запитало, що вона думає про загибель свого сина, українського захисника.

«Я ним пишаюся. Він залишився вірним своїй присязі, своїй землі. Вибачте, я не можу більше говорити», — відповіла жінка. 

А пізніше написала: «Я не можу уявити, що його немає. Тому що Сергій — це саме життя: яскравий і світлий. Закоханий у небо. Таким він буде для мене завжди. Важко, що він не зможе виростити сина, про якого довго мріяв. Занадто все, що трапилося, боляче».

Батько двох синів

Сергій учився з Галиною в одній школі у Миргороді, але великої уваги на дівчину, яка була молодшою на рік, не звертав. Галина, дочка військового льотчика, теж стала військовослужбовицею. На службі й поновила шкільне знайомство із Сергієм. На той час у нього в минулому залишилися стосунки, у неї — розлучення. 

«Я звикла жити удвох із сином, і коли з’явився Сергій, мені було дивно, що він допомагає розв'язувати якісь проблеми, — розповідає Галина. — Довго не наважувалася вийти за нього. Вік уже не букетний, думала: нащо ця реєстрація? Але запитала у сина: «Переїдемо до дядька Сергія?» А він каже: «Звичайно!» Ми обоє військові і з родини військових, тож вийшла сім’я, де всі розуміють, що таке служба, де живуть спільними інтересами й нічого не мусять пояснювати».

Чоловік мало був удома — постійно у відрядженнях. Але коли з’являвся, то тішив дружину і друзів власноруч звареним пивом і джином, міг і торт спекти, і страви з м’яса приготувати. Постійно мріяв поїхати кудись за кордон, де «все включено». Любив посиденьки в альтанці, навколо якої посадив ягідні кущі, розмови з товаришами під шашлики. 

За словами Максима, товариша Проказіна по службі в Миргороді, Сергій умів дискутувати аргументовано і спокійно, ніколи не зривався на сварки. 

Заходиш до нього додому, а тобі назустріч його щира посмішка. Він дуже приємний був у спілкуванні, мені з ним не те що поручкатися, а обійнятися завжди хотілося — така щира людина», — говорить Максим.

Своїх дітей Сергій тоді не мав, тож прикипів душею до Ігоря. 

«Мені було десь 11-12, коли з’явився Сергій. Він почав зі мною спілкуватися, постійно в нас із ним якісь справи були: допомагав мені з уроками, брав на аеродром і вчив їздити на машині», — розповідає Ігор. 

Було очевидно, що хлопець теж стане військовим льотчиком. Хотів учитися саме в Харкові, як Сергій.

«Після вступу на навчання в нас із батьком узагалі стосунки стали ідеальними. Ми вже як два льотчики розмовляли, як серйозні чоловіки про серйозні справи. Це було круто».

У 2015-му в Сергія та Галини народився Денис. Ігор мріяв «про когось малого, як у всіх однокласників», тож із завзяттям міняв хлопчику підгузки.

«Сергій казав, що Денис — це його продовження. Він з кожного відрядження для нього віз якісь ігри, конструктори, грався з ним, як із товаришем», — розповідає Максим.

Нині 8-річний Денис розкладає перед нами гру, яку власноруч зробив для батька: «Це просто: треба кидати кубики й робити фішками ходи. Потрапляєш на значок цукерки — їси цукерку, втрапиш на намальовану машинку — отримаєш права».Пере

збираючись із Миргорода у Васильків, Сергій привіз із собою улюблену книжку — «Граф Монте-Крісто». Знав її ледь не напам’ять — і все одно постійно перечитував. Скарб кардинала Спада так розбурхував його уяву, що він і Дениса ним зачарував.

«Мені хрещений подарував закордонні монети, то ми з татом всипали їх у баночку й закопали за садочком. І записку вклали туди, щоб той, хто знайде скарб через 200 років, про нас дізнався. Але мої друзі, Ваня і Женя, навмисне вирили скарб, гроші нам повернули, а баночку собі забрали. То ми вдруге вже не закопували», — розповідає Денис.

Батько і його почав привчати до великих швидкостей — ганяв із сином на картингу, як на літаку, тільки шоломи миготіли…

День, коли все зупинилося

Цього літа 21-річний Ігор став військовим льотчиком. У серпні юний лейтенант прибув для проходження служби в авіачастину під Житомиром, де саме перебував у відрядженні батько. 

27 серпня у Василькові сім’я мала відзначати дев’яту річницю одруження Сергія та Галини. Сергій з Ігорем планували приїхати додому 26 серпня — на цю дату Галина записала чоловіка до перукаря і стоматолога. Про це й була їхня остання розмова. 

За словами Ігоря, він знав, що у батька на 25 серпня заплановані польоти. Почав телефонувати йому, коли за розрахунками політ мав закінчитися. Але ніхто не відповів. Тоді Ігор подзвонив керівництву.

«Це капець — почути про загибель телефоном. Під Снігурі (місце, де сталася авіакатастрофа — ред.) мене не пустили, тіла я не бачив. Не знав, як сказати мамі, боявся їй телефонувати. Психував дуже, сльози були. Хлопці мені щось говорили, але ті слова не допомагали», — розповідає Ігор.

Полегшало, коли Сергіїв товариш по службі Максим, який взявся за організацію похорону, сказав Ігорю зібрати батькові речі й привезти їх додому, у Васильків. Тоді з’явився чіткий алгоритм дій.

Коли Галина розбирала ті речі після похорону, то знайшла приготовлений для неї подарунок Сергія до річниці весілля — золоті прикраси. Але так і не змогла їх надіти.

«Хоч ми із Сергієм служили в різних бригадах, специфіка моєї військової посади така, що вже через десять хвилин після його загибелі я знав про біду, — говорить друг дитинства Андрій. — Кинувся уточнювати дані через свої канали, інформація підтвердилася. Я тоді сказав командуванню: як друг Сергія і Галі саме я маю повідомити їй та Леонідові Іллічу про його смерть, бо знаю, як із ними говорити. Коли подзвонив, Галя подумала, що в мене дурні жарти, навіть послала. Батько не зразу зрозумів, про що йдеться. Боляче було. І зараз боляче. Ми з Сергієм були як брати».

Сергія Проказіна, якому посмертно надали звання підполковника, поховали в колумбарії Байкового цвинтаря у Києві.

«Ота домовина, з якою всі прощались у бригаді, не має для мене жодного стосунку до Сергія. Я думаю, що він у відрядженні. Що ось зараз приземлиться й надішле мені бджілку в повідомленні, як завжди. А я традиційно відповім йому поцілунком», — говорить Галина. 

Ігор ще кілька днів побуде у відпустці біля матері й поїде на службу. Каже, що після смерті Сергія не боїться сідати в кабіну пілота. Тільки от із ким він тепер обговорюватиме своє воєнне життя? Перед ким пишатиметься першим бойовим вильотом?..

Автор: ТелеграфЪ
Якщо Ви помітили помилку, виділіть необхідний текст та натисніть Ctrl+Enter, щоб повідомити про це редакцію.

Інформація

Користувачі, які знаходяться в групі Гості, не можуть залишати коментарі до даної публікації.
Будь-ласка, ЗАРЕЄСТРУЙТЕСЬ.
Ознайомтесь із правилами коментування.

ФРОНТОВІ ІСТОРІЇ КРЕМЕНЧУЖАН:

У цьому сюжеті «Кременчуцький ТелеграфЪ» зібрав інтерв'ю з кременчуцькими бійцями і волонтерами, які своїми очима бачили жахи подій на Сході. Це розповіді про війну, на якій гинули наші захисники, щоб не допустити просування агресора.

Низький уклін всім бійцям. Слава героям! Герої не вмирають!

Читайте також:



Свіжий випуск (№ 11 від 14 березня 2024)

Для дому і сім'ї

Читати номер

Для дому і сім'ї - програма телепередач

Читати номер

Приватна газета

Читати номер
Попередні випуски
Вверх