Костянтин Дейко – боєць 17 батальйону 57 бригади, захищав Україну в районі Зайцеве Донецької області. Він один з тих, хто отримав відзнаку Президента України «За участь в антитерористичній операції» та медаль «Захиснику Вітчизни» в Кременчуцькому військовому комісаріаті.

Костянтин служив близько 6 років в армії, але в 2012 році звільнився зі служби, оскільки з забезпеченням виникли проблеми. Фактично, перед Революцією гідності Костянтин та його побратими звільнилися з армії. Проте з початком війни, їх знову призвали до лав Збройних Сил України.

Позивний «Док» для Костянтина прив’язався ще до війни, у 2008 році, коли він єдиним носив аптечку, одну аптечку на кількох бійців. Попри зміни та перерви в службі за Костянтином прив’язався саме цей позивний – «Док», й зараз близько 80% батальйону знають його саме по цьому позивному.

  

До початку військової агресії з боку Росії Костянтин працював в одній з мереж супермаркетів у Кременчуці, куди й повернувся після служби. Костянтина Дейко після мобілізації відправили на одну з «гарячих точок» в Донецькій області – в район селища Зайцеве.

16 березня 2016 року – другий день народження для кременчужанина. Саме в цей день відбувся бій на нульових позиціях в Зайцевому.

– В цей день нас зрівняли з землею в прямому сенсі, ми дивом залишилися живими. Стріляли по нас всім чим тільки можна й не можна. Близько 2 години дня вони почали пристрілюватися. Згодом один з наших постів почали зрівнювати з землею. Ми вирахувавши їх коригувальників вогню почали працювати по них, а вони відповідно відпрацювали по нас, – згадує Костянтин.

На війні Костянтин Дейко починав з кулеметника, а згодом командував взводним опорним пунктом.

Коли дуже страшно – посміхалися

Костянтин зізнався, що на війні звичайно страшно – не бояться лише дурні.

– В моменти коли було страшно ми посміхалися та гуморили. Колись бачив сюжет з сусіднього посту коли показали друга Сеню. Й журналіст питає його як вони перекрикуються з сепарами: «Ми кричимо, що вони погані люди, а вони нам у відповідь кричать, що ми погані люди». Все зводилося на гумор.

Намагались не завантажуватися. Всі розуміли, що у будь-який момент можуть зрівняти з землею. Іноді буває біжиш на пост, перехрестився, що добіг. Іноді повзеш на пост в 20 метрів за 20 хвилин, адже відкриті позиції, а змінити треба. У нас лінія фронту йшла просто по селу: наша вулиця, а їх наступна, – розповів Костянтин.

Після того, як контузило, мене на позиції замінив мій хороший друг, він загинув потім через 2 місяці на тому ж посту.

Кременчужанин після Зайцевого близько 8 місяців відслужив в районі Красногорівки та Мар’янки, там йому довелося керувати. Боєць завжди подумками повертається туди на передову й через рік-два після боїв думає, що те чи інше рішення щодо проведення бою можна було провести інакше. Але на жаль неможливо все повернути назад.

Дружина навіть у масці впізнала мене

Костянтин від дружини Юлії приховував, що знаходиться на передових позиціях, адже не хотів щоб вона хвилювалася. Дізналася вона випадково з сюжету ICTV, коли Костя дав коментар журналістам.

– Дружина зателефонувала мені й говорить:

– В якій же ти Костянтинівці?

– Я приїхав всього на 5 хвилин.

– На які такі 5 хвилин. Ти думаєш, якщо одяг маску я тебе не впізнаю?

От так мене «спалила» дружина – з сюжету новин дізналася, що я на передовій.

facebook x telegram whatsapp viber