«Если бы не война»: украинские женщины-военнослужащие надели вечерние платья

Интернет взорвали фото 12 украинских девушек-военнослужащих, которые позировали в вечерних платьях и с оружием в руках. Непривычные для себя образы они примерили в рамках волонтерских фотопроектов, посвященных героям АТО.

Цель этого блока, как и всего проекта «Если бы не война» - показать Героев такими, какие они есть. Без выдуманных историй и сюжетов.

«На фото вы не увидите их в камуфляже, на передовой, измученными и уставшими. Это единственное, что мы позволили себе изменить. Потому что действительно хотели, чтобы эти роскошные женщины хоть на несколько часов почувствовали себя по-другому. Мы знаем, что за последние два года они не так часто надевали платья. А эти красивые наряды так подходят им!» - написали организаторы фотопроекта на своей странице в Facebook.

Также женщины рассказали о своих детях, любви, боевых заданиях, смерти друзей, о своей жизни до войны и планах на будущее.

Діана «Дана», ДУК ПС, 1-ша штурмова рота 5 бат.

"Війна мене майже не змінила всередині, хіба зробила ще більш цинічною, ніж я була. Війна для мене стала чудовим джерелом творчого натхнення. Планів не будую, життя може бути коротким і прозаїчним, тому живу сьогодні, бо завтра може не настати. Зараз я мрію про перемогу України, коли відкриється, нарешті, можливість розбудовувати Українську Самостійну Соборну Державу".

«Кошка»

"2016 рiк - жодних планів, просто мрію обійняти рідних... Я жалкую лише про те, що вважала, що завжди зможу побачитись з рідними. Вважала, що завжди з можу повернутись додому. Сьогодні у мене немає дому, мені сниться моє місто. Я все частіше, мимоволі, згадую дорогу до маминих дверей. Я помилялась щодо свого «завжди». Мені дуже дорого коштувала любов до людей i країни. Тому не можна спинятись".

Олена. Правий Сектор.

«Знаєте, я не люблю говорити про своє поранення й намагаюся не питати про такі речі у інших бійців. Мені взагалі не до душі розмови про АТО, якщо вже бути до кінця відвертою.

Жінок на війні скоріше сприймають як конкуренток, навіть більше ніж чоловіків... Ця війна подарувала мені нових друзів, але безжалісно забрала назавжди тих, з

ким була пліч-о-пліч...»

Ольга, 72 омбр

«Чому я вирішила взяти участь у проекті? Бо я – жінка, мати, яка виховує синів - патріотів своєї країни. Так, я тримаю зброю в руках, хоч моя зброя - це засоби зв’язку. - чітко, по-військовому говорить Оля, і так по-жіночому й по-материнськи додає - і ще я мрію... Як, мабуть, і всі, щоб швидше закінчилась війна, щоб перестали гинути наші хлопчики, перестали калічитися людські долі...»

«Regina», 36 Окрема бригада берегової охорони морської піхоти

«Ставлення до жінки в армії, в першу чергу, залежить від самої жінки. - вважає Регіна. - Як жінка буде поводитися, таке і буде ставлення до неї. Потрібно мати внутрішню дисципліну і твердість характеру, щоб не допускати грубості і вульгарності у ставленні до себе. На жаль, грубість і гостре слівце деколи бувають незамінні у військових обставинах. Але і з цим можна впоратися! Найголовніше - не втрачати самоповаги та поваги й людяності до інших».

Надя, «Нікіта», батальйон імені Кульчицького

«Якби бачила хоч маленький промінчик позитиву в майбутньому, залишилася б ще на контракт. Але, на жаль, цього немає. Іноді навіть злюся на себе за те, що маю аналітичний склад розуму, без нього простіше! І нова моя мрія - дерев'яний будинок з великими вікнами не у великому місті, а на березі озера в лісі. Щоб в радіусі як мінімум 2 км нікого не було. Щоб діти жили спокійно…»

Ксюша «Ласточка», батальйон «К-1»

"Війна навчила цінувати багато речей: мир, спокій, тишу. Вона навчила жити, так - саме жити - тут і зараз... Смерть навчила цінувати життя, своє та ближнього свого.. Цінувати кожну мить!!! Радіти з того, що прокинувся, що можеш бачити, чути, ходити, торкатися зеленого листя чи теплої щоки своєї дитини, відчувати прохолоду вранішньої роси чи вдихати аромати запашних трав! Хоч одночасно мусиш вдихати важкий та терпкий із гірким присмаком запах війни, мусиш відчувати холодний відразливий подих смерті... Але! Кожне життя варте того, щоб за нього боротися!"

Олена Сонцеслава, Батальйон імені Кульчицького

"Мене запитують, як я буду з цим жити далі, про що я мрію, які плани на майбутнє? Я не знаю. Знаю лише, що треба бути сильним, краще розуміти людей і вчитися. Вчитися й набиратися досвіду, розвивати себе та бути свідомим. І жити на повну, щоб потім мати можливість змінити та виправити хоча б трішки цей жорстокий світ для себе, нас та для майбутнього. І головне - починати з себе..."

Ірина, «Марго», ДУК ПС

"Побувавши під обстрілами та багато чого втямивши і навчившись, я повернулась зовсім іншою - не жінкою, а справжнім бійцем. Згодом мене призначили на посаду старшини 1-ї штурмової роти ДУК ПС. І тут почалося найжахливіше - Донецький Аеропорт. За час, який я провела серед чоловіків-воїнів, дуже звикла до них, ми стали однією справжньою сім’єю. Але ця війна забрала багатьох із них…"

Вікторія, «Дика», Батальйон «Айдар», офіцер ЗСУ

"Що знайшла на війні? Дружба, любов. Знайшла неймовірних друзів. Хоч і багато їх втратила. Очі кожного з них пам’ятаю донині. Не шкодую, що тоді поїхала на війну. Вона мені дала конкретне усвідомлення хто я є. Війна познайомила мене з унікальними людьми, відкрила очі на справжні життєві цінності, дала можливість своїми руками виборювати свободу своїй країні, творити історію".

Інна , «Пума», ДУК ПС

«Чому пішла на війну? Чоловік, звичайно... а якщо глобально: ну от сидите ви вдома, а до вас вдираються виродки з автоматами і диктують як вам жити у власному домі. Обурило це мене! Не ми ці землі збирали докупи, не нам і віддавати»

Маруся Звіробій

"Якби в мене був ще один шанс подумати чи обрати такий шлях - не задумуючись, я пройшла б його по власних слідах знову. Доки не буде миру, в мене не буде нових мрій. Мої діти житимуть в Україні, повноцінній, соборній, незалежній і успішній. Усе для цього зроблю - усе, що зможу».