Кременчук попрощався з полеглим нацгвардійцем Максимом Білоусовим

Справжній син своїх батьків і Батьківщини: у Кременчуці попрощалися із 22-річним нацгвардійцем Максимом Білоусовим

Ще під час навчання у військовій академії Максим із перших днів повномасштабного вторгнення боронив територіальну цілісність України від армії РФ

Сьогодні, 2 вересня, у Кременчуцькому міському палаці культури в останню путь провели полеглого нацгвардійця Максима Білоусова. Народився військовий 13 червня 2002 року. Навчався у Кременчуцькій гімназії №12, потім у коледжі на оператора хімічних установок. Але завжди мріяв бути військовим, розповідають знайомі.

Провести Максима в останню путь зібралося багато людей — рідні та близькі, знайомі родини, товариші зі спортивної секції, а також військовослужбовці, які бійця особисто не знали, проте прийшли віддати йому останню шану.

Андрій Андрійченко навчав Максима боксу у спортивному клубі «Легіон». Говорить, ще тоді, у юнацькі роки, хлопець мав бійцівський стержень.

— Він прийшов до мене десь у 9-10 років і тренувався аж до 16, доки не пішов навчатися далі. Це був талановитий спортсмен — чемпіон області, чемпіон України серед юнаків, неодноразово виступав у міжнародних турнірах. На ринзі він завжди проявляв характер, уже тоді мав бійцівський стержень.

Про рішення Максима піти воювати тренер дізнався від спільних знайомих, які теж займалися боксом.

Як справжнього сина своїх батьків і своєї Батьківщини пригадує Максима і Тетяна. Вона знала військового ще зі школи — її донька товаришує із молодшою сестрою загиблого.

— Мені донька завжди казала: мама, у Влади такий чудовий брат! Як шкода, що у мене такого немає! Це була дуже хороша, дуже світла, хоробра дитина. І зараз дуже тяжко повірити у те, що сталося. Доземний уклін батькам за те, що виховали такого сина. І доземний уклін Максиму за його сміливість та героїзм.

Тетяна додає: у пам’яті багатьох людей назавжди лишиться звитяжний вчинок Максима і те, що він віддав життя за Україну.

Максим хотів бути військовим ще з дитинства, розповідає близька знайома родини, Вікторія.

— Я побачила Максима буквально у перші години його народження, ще у пологовому. Це була його мрія — бути військовим. І він поступово, маленькими кроками, рухався до неї. У цьому році закінчив навчання у військовій академії, отримав звання старшого офіцера і навіть став командиром та мав у своєму підпорядкуванні інших військових.

За словами Вікторії, у Кременчуці Максим навчався спочатку у гімназії №12, далі здобув професію оператора хімічних установок у коледжі, а вже після цього підписав контракт і пішов навчатися у військову академію (імовірно, мова йде про Національну академію Національної гвардії України у Харкові — ред.).

— Коли почалася війна, вони уже тоді обороняли Україну. Ми усі переживали за Максима — адже вони ще зовсім дітьми були. Але стояли тоді на блокпостах, обороняли Харків. Уже пізніше, на другому курсі, їх перевезли й вони змогли закінчити навчання.

Також Вікторія розповідає, що у Максима була кохана. Обіцянок він ніяких не давав — хотів спочатку побудувати кар’єру, а вже потім створювати сім’ю. Проте фотографію її завжди носив при собі біля серця.

— І він щодня зранку і ввечері намагався написати додому хоча б одне повідомлення, що з ним усе добре. Він взагалі дуже відповідальний був — знав, що його тут чекають, хвилюються за нього. Тож завжди, як тільки мав можливість, відразу телефонував рідним та знайомим, — додає Вікторія.

На жаль, життя Максима обірвалося 23 серпня 2024 року — він помер внаслідок отриманих поранень.

У полеглого воїна лишилися батьки, молодша сестра, бабуся.

Панахиду за бійцем відслужили у Свято-Миколаївському соборі. Поховали Максима Білоусова на Свіштовському кладовищі, де покояться й інші українські воїни.