Вогнище мракобісів: як активісти громили кременчуцькі храми

22.10.2018, 09:01 Переглядів: 7 588

 

Активні войовничі безвірники проти храмів Кременчука, полум’я з книг та ікон під стінами Успенського собору, кубла темряви та штурмові безвірницькі колони: як у 30-ті роки у Кременчуці закривали церкви та репресували священиків

Дослідниця історії краю Лідія Гришко цього року видала збірку «Хочеться усіх поіменно назвати». У ній йдеться про часи репресій та тих, хто поплатився тоді життям чи свободою. Серед іншого розповідь про те, як місто позбувалося храмів. Масове закриття церков у місті розпочалось у 1929 році. Духовенство звинуватили у протидії колективізації і розкуркуленню. Розгорталася широка кампанія із закриття церков. Вони були потрібні нібито для зберігання хліба, облаштування шкіл тощо. У кінці 20-х років з’являється журнал «Безвірник», у якому пишуть, що «останнім часом релігійний рух на Кременчуччині позначився великою активністю церковників, що часом переходять до одвертих контрреволюційних виступів» та «понад 30.000 профспілкової членської маси рішуче починає відмежовуватися від релігії». Від газетних промов переходять до дій. У 29-му більша частина церков зачиняється, серед них – відомий Успенський собор. До 37 року дожила одна церква у Крюкові. Вона жила довше багатьох священиків: починаються репресії, розстріли, концтабори…


Успенський собор: ікони розрубували на частини та спалювали

У 1929 році на «численні прохання трудящих» Успенський собор, що розташовувався на місці площі Перемоги, закривають. Із дзвіниці знімають дзвони. «В задумі спали дзвони з собору. Вже ось другий місяць не чути їхнього реву», - писала місцева газета. Будівлю собору планували віддати під музей, переобладнати під Будинок фізкультури, Палац культури. Але у 30-ті його використовували як склад.


Уривок зі спогадів кременчужанина С. І. Войнахівського:

«Перше, що зробили більшовики - почали палити книги з церковної бібліотеки. Перед будівлею банку розвели багаття. Книг було так багато, що полум’я, освітлюючи площу вдень і вночі, полихало дві доби. Тоді антирелігійні активісти-громили, аби полум’я не горіло дарма, почали розбирати і різьблений золочений великий Соборний іконостас, виносили конструкції на вулицю, тут, на площі, рубали тонко інкрустовані колони з виноградним орнаментом на дрібні частини і кидали у вогнище. Те саме робили і з іконами. Аби народ на вулиці не обурювався, ікони розрубували на частини всередині самої будівлі і потім вже у вигляді щепок виносили та спалювали. Таким чином, вогнище горіло двоє діб... На куполі замість хреста був поставлений радянський красний прапор.
У війну у 41-му собор знову був відкритий. Бідний обдертий собор не мав уже й тіні дореволюційної величі, без іконостасу, панікадил. Просто по низу на стінах були розвішені невеликі домашні ікони, вбрані рушниками. Відкритий престол став жертовником, усе найнеобхідніше для служіння літургії. Так прослужили пару років. Дві Пасхи і два Різдва. Потім … Відступаючи, німці визвали до комендатури старосту та ключаря собору і оголосили: «Ми відступаємо. Змушені підірвати будівлю, так як вона стоїть на стратегічній возвишенності і з неї можна, встановивши обладнання, обстрілювати правий берег Дніпра. Тому заберіть із собору усі святині, ікони: усе, що вважаєте за потрібне. Увечері підірвемо».


Парапет із церковної цегли


 


4 вересня 1803 року була освячена Спасо-Преображенська церква, що розташовувалась на місці ТРК «Європа». Вона мала багате убранство: після революції церкву закривають і в середині 30-х років розбирають. Цеглу використовують для спорудження парапету навколо скверу МЮДа, а будівельне сміття - для засипки болота на Сінній площі. Доля дорогоцінних ікон і старих книг невідома.


 


У 1887 році на місці сучасного скверу «Космос» закладають фундамент дерев’яної Троїцької церкви. У 1910 році дерев’яну будівлю зносять, а на її місці зводять новий кам’яний храм на честь Святої Трійці. Та за радянських часів, «на численні прохання трудящих», церква була обезголовлена та напівзруйнована. Не уникнув закриття костел на вул. 29 Вересня, який звели на кошти полтавської дворянки у 1910 році.


У 1930-ті у його приміщенні розміщується Будинок санітарної культури. Після війни недовго був кінотеатр «Перемога», а потім - дитяча спортивна школа. Зараз – Свято-Миколаївський собор.


«Узнали ми, що баби хочуть у нас відібрати церкву…»

За постановою місцевої районної Ради в 1929 році було заборонено богослужіння в церкві Успіння Пресвятої Богородиці в Крюкові. Звичайно, це викликало обурення віруючих Крюкова. На що одразу відреагувала заводська газета «Шабер»:

«Школи без приміщень - учні не вчаться. Церковники намагаються відвоювати зачинену церкву. Адмінвідділ, де ти подів 6 тисяч підписів? Шість тисяч підписів минулого року дали робітники і робітниці Крюкова за закриття кладовищенської церкви і передачу її під політехнічну школу ім. Франка. Тисячна маса піднесла догори ліс рук на знак згоди перетворити церкву на культурне вогнище. Питання ясне. Робітництво вимагало - церкву було зачинено. А знайшлися люди із адмінвідділу, що приховали тисячні підписи робітництва. Вони дали дозвіл зграї церковників провести свої збори у зачиненій церкві... Тут безумовно діяла рука класового ворога. Друкований сьогодні матеріал є живий доказ того, що церковниками все заздалегідь було продумано. Робітництво! Невже ми не дамо відсіч вилазкам церковників? Невже ми не влаштуємо мітинг протесту і ганьби! Невже ми не вступимо в штурмові безвірницькі колони? Церква мусить бути, як цього вимагає пролетаріят, перетвореною на вогнище культури - школу, де діти змогли б вчитися без усяких тлумачень класового ворога і попівства».
У наступному номері газета «Шабер» опублікувала звернення зборів-мітингу робітників вагонобудівного заводу та вчителів і учнів крюківських шкіл: «Робітники Крюківського вагонного заводу в кількості 2300 чол. разом із учнями та вчителями шкіл ФЗС при заводі ім. Франка, школи № 2, школи № 16 та ФЗУ в кількості 2000 чол. висловлюють своє глибоке обурення і виносять рішучий пролетарський протест проти брутальної вилазки церковників, що намагаються зірвати справу культурної революції в Крюкові, підготовляючи за допомогою затурканих темрявою, глитаями і попами елементів відкриття молитовного будинку в приміщенні костромської церкви, що трудящі намітили віддати під трудшколу ім. Франка, добившися дозволу уряду. Ми, 2300 маса пролетаріату вагонного заводу та 2000 учнів з учителями шкіл, заявляємо контрреволюційним церковникам, що на порозі 14-го року пролетарської диктатури і 3-го року ударного будівництва соціалізму за «П’ятирічкою», не дозволимо, щоб росли нові кубла темряви і контрреволюційної роботи капіталістичних залишків. Замість церков радянські політехнічні школи повинні буйно розвиватися в нашій соціалістичній країні. Ми просимо Крюківську та Кременчуцьку міськради прискорити в ударному порядкові справу передачі приміщення костромської (успенської) церкви під трудову школу ім.Франка. Просимо також негайно закрити молитовню баптистів у Крюкові, що окопалися в робітничому центрі і провадять шкідницьку, підривну роботу. Дамо рішучу відсіч зухвалому класовому ворогові! Всі оголошуємо себе за активних войовничих безвірників! Віджівімо й посильмо роботу безвірницьких осередків заводу».


 


Не залишилися осторонь і учні. Вони висловили на сторінці газети свої вимоги: «Узнали і ми, що баби на чолі з Харченком і Хомою хочуть у нас відібрати церкву. Ні, цього їм не снилося. Учні школи ФЗС на своїх зборах одностайно ухвалили не віддавати церкву релігійникам. Церква мусить буть перебудована на школу-майстерню. Просимо підшефні цехи вагонного заводу допомогти нам у цій справі. Безвірницький шкільний гурток мусить повести виховну роботу серед робітництва».


Атеїстичний актив вагонобудівного заводу, переважно молоді робітники, приступили до демонтажу внутрішнього убранства храму - іконостасу, кіотів, а також ліквідації церковного майна. Тут же, у дворі, розбивали молотами скинуті з дзвіниці дзвони та відправляли на завод на переплавку. Після цього, щоб храм остаточно позбувся свого стилю, зняли купол та дзвіницю, заклали цеглою аркові вікна, пробили прямокутні.


Після закриття храму у ньому працював РАБФАК – робоча школа. У приміщенні церкви облаштували спортзал. У підвалі засолювали овочі для заводських їдалень. Фактично, церква буда закрита до 42-го. Запрацювала під час німецької окупації. Пощастило не закритися і після війни. У 60-ті, коли проводилась кампанія із закриття вцілілих храмів, церква буда дуже близька до закриття. Але дипломатичному Архимандриту Порфирію вдалося домовитися. Воювала із церквою і школа, що знаходилася поруч, у колишньому приміщенні церковно-приходської школи. Їм віддали водяне опалення, аби залагодити конфлікт, між школою та церквою з’явилася двометрова загорожа.


Закрили у 30-і в Крюкові єдиновірську Хрестовоздвиженску церкву. Останній храм у Крюкові закрили у 1937 році. Газета «Вагонобудівник» радісно повідомляє:

«Як більмо в оці стояла у Крюкові Покровська церква, що перетворювалась на прапор ще недобитих ворогів, стягуючи під свій покров антирадянські елементи, отруюючи релігійним опіумом чесних громадян. Уряд Української РСР задовольнив численні клопотання і вимоги трудящих Крюкова: останнє вогнище мракобісів – Покровську церкву, закрито».


 


Священик? На розстріл. Закликаєш до молитов? У концтабір

Літом 38-го року в Кременчуці не залишалося жодного священика, який міг здійснювати службу. Усі були репресовані. Прізвищ багато.


Наведемо три історії:

  • Десять жителів с. Кам’яні Потоки були засуджені за те, що в 1930 році входили до гуртка церковників та «систематично проводили контрреволюційну агітацію проти Радянської влади». Двох розстріляли, інші отримали термін ув’язнення в концтаборі 5-10 років. Серед них був і директор школи Єпіфан Дементійович Царенко, з ініціативи якого й була збудована школа в селі. Реабілітовані в 1958 році.
  • Павел Євсевський на момент арешту у 38-му працював у Кременчуці бухгалтером -фінансистом у місцевому лісгоспі. Але він закінчив духовну семінарію, та коли служив у військах, виконував обов’язки священика. Чоловіка заарештували та розстріляли практично через місяць.
  • Наталія Некрасова, яку називали Наталія Боса – блаженна, яка все життя проходила босоніж, в усі пори року в ім’я Господа. Одягне, бувало, фуфайку, пуховою хусткою пов’яжеться та на вулицю: маленькі, червоні ноги виділяються на снігу. Хто не знав – давав гроші на взуття. Вона візьме гроші і роздасть їх злидарям. Наталія, хоча й була тендітна, була дуже смілива. Бувало, десь на ринку, де побільше людей, залізе на воза з капустою, зірве з голови хустинку і, розмахуючи нею, закликає публіку йти в церкву, тримати пости, молитися. А далі – забирали до міліції. Так, 9 жовтня 1937 року її заарештували в Глобино. Звинуватили в антирадянській агітації, у 37-му осудили. 5 років каторги. Допити, етапи, в’язниці, нарешті табір ніби б не вплинули на Наталію. Вона закликала рятуватися вірою, молилася і продовжувала ходити босою. Все їй довелося там витерпіти: і побої, і приниження, і образи. Після звільнення Наталія залишилася без засобів до існування, жила дуже бідно. Віруючі допомагали, чим могли. Особливо не любила паради на 1 та 7 листопада. В ці дні вона була серед учасників парадів та закликала до покаяння. Кричала, доки не забирала міліція. Врешті-решт, її засудили до 25 років позбавлення волі. Реабілітували у 91-му.

Використані матеріали книги Лідіі Гришко «Хочеться усіх поімeнно назвати»

Автор: Підготувала Вікторія Мудра
Якщо Ви помітили помилку, виділіть необхідний текст та натисніть Ctrl+Enter, щоб повідомити про це редакцію.

Інформація

Користувачі, які знаходяться в групі Гості, не можуть залишати коментарі до даної публікації.
Будь-ласка, ЗАРЕЄСТРУЙТЕСЬ.
Ознайомтесь із правилами коментування.


Свіжий випуск (№ 11 від 14 березня 2024)

Для дому і сім'ї

Читати номер

Для дому і сім'ї - програма телепередач

Читати номер

Приватна газета

Читати номер
Попередні випуски
Вверх